Сніголюд на едемському пляжі: як герої Етвуд живуть після глобального потепління

М. Етвуд. Орикс і Деркач / переклад: Н. М. Михайловська, Харків: КСД, 2020 – 320 с.

Світ безповоротно розділений: еліта і плебеї, науковці й простаки. Через перенаселення і глобальне потепління, яке зайшло дуже далеко, Земля може стати непридатною для життя. Роздроблене людство викачує останні ресурси з виснаженої планети. Дітей можна замовити, а нові органи вирощують в тілах гібридів. Здається, цей світ приречений. І тоді двоє друзів, Сніголюд та Деркач, і їхня подруга Орикс стають співучасниками проєкту «Парайдайс», що має створити расу нових людей. Таких, що не вигадають собі богів і не залежатимуть від ґаджетів, житимуть у гармонії з природою, не намагаючись її знищити. Але серед трьох творців один вирішить: створивши щось нове, треба викорінити старе. Знаряддям викорінення старого світу має стати глобальна пандемія страшної хвороби, ліків від якої немає…

Ми публікуємо уривок з роману Маргарет Етвуд «Орикс і Деркач», у якому розповідається, як один з головних герої твору Сніголюд намагається адаптуватися в умовах нового світу, де люди як в райському саду – знову дають імена та назви предметам.

На білому пляжі з перемелених коралів і подрібнених костей гуляє група дітей. Без сумніву, плавали, досі мокрі та блискучі. Їм варто бути обережнішими: невідомо, хто може напасти на лагуну. Але вони необережні, не те що Сніголюд — не занурить у воду й пальця на нозі, навіть уночі, коли сонце не може до нього дістатися. Поправка: особливо вночі.

Дивиться на них із заздрістю, чи це ностальгія? Неможливо: дитиною він ніколи не плавав у морі, ніколи не бігав роздягненим на пляжі. Діти пильно оглядають терен, схиляються, піднімають уламки, тоді радяться між собою, дещо залишаючи, дещо відкидаючи; їхні скарби потрапляють у подертий мішок. Раніше чи пізніше — може на це покладатися — знайдуть його там, де він сидить, замотавшись у своє напівзогниле простирало, обхопивши гомілки та смокчучи манго. Через пекуче сонце сховався в затінку дерев. Для дітей — товстошкірих, відпірних до ультрафіолету, — він створіння темряви й сутінків.

Ось вони підходять.

— Сніголюд, о Сніголюд, — наспівують на свій лад. Ніколи надміру до нього не наближаються. Чи це з поваги, як йому хотілося б думати, чи тому, що від нього тхне?

(Він тхне й добре це знає. Тхне зіпсованим жиром, смердить, як морж, — сіллю, рибою, — не те щоб він колись нюхав цю тварину. Але бачив на картинках.)

Відкривши свій мішок, дитячий хор завів:

— Сніголюде, дивись, дивись, що ми знайшли!

Дістають різні предмети, простягають їх, наче пропонуючи на продаж: автомобільний диск, фортепіанну клавішу, уламок блідо-зеленої пляшки з-під шипучки, вигладжений океаном. Пластикове паковання від «РадісПлюсу», порожнє; відерце з-під «ЦяцяКурчат О’Грудок», теж порожнє. Комп’ютерну мишку чи, радше, побиті її рештки з довгим проводом.

Сніголюдові збирається на плач. Що він може їм сказати? Не має змоги пояснити їм, що це за дивні предмети. Проте вони, напевно, відгадали, що він скаже: завжди те саме.

— Це дотеперішні речі.

Тримається тону доброзичливого, але відстороненого. Педагог, віщун і добрий дядечко водночас — таким має бути його голос.

— Зашкодять нам? — Інколи вони знаходять бляшанки з машинним мастилом, їдкі розчинники, відбілювачі в пластикових пляшках. Пастки з минулого. Його вважають експертом щодо можливих нещасних випадків: їдких рідин, огидних випарів, отруйного пилу. Дивних болів.

— Ці ні, — відповідає їм. — Вони безпечні.

Тут вони втрачають інтерес, давши мішку звиснути. Але не відходять: стоять, дивляться.

Насправді прочісування пляжу — це тільки привід. Куди більше їм хочеться глянути на нього, бо він дуже на них схожий. Час від часу просять його зняти сонячні окуляри та знову їх надіти: хочуть перевірити, два в нього ока чи три.

— О Сніголюд, о Сніголюд, — співають вони, більше самі собі, ніж йому. Для них його ім’я — лише три склади. Не знають, хто такий сніголюд, — ніколи не бачили снігу.

Одним із правил Деркача було таке: не вибирати назв, для яких не можна зазначити фізичного відповідника, — бодай опудала, бодай шкелета. Жодних єдинорогів, грифонів, мантикор чи василісків. Але ці правила більше не діють, і Сніголюд із гіркуватою радістю прийняв це двозначне ім’я. Снігова Людина — існує й не існує, зблискує на краях заметілі, мавпоподібна людина чи людиноподібна мавпа, таємнича, невловима, відома лише з чуток і відбитих задом наперед слідів. Казали, що гірські племена переслідували й убивали їх за кожної нагоди. Казали, що їх варили й пекли, улаштовували святкові бенкети; він припускав, що особливо святковими вони були тому, що межували з людожерством.

Наразі він скоротив ім’я. Він просто Сніголюд. Снігову Людину залишив для себе як власну таємну волосяницю.

Трохи повагавшись, діти сідають навпочіпки півколом, хлопчики й дівчатка разом. Кілька молодших досі пережовують свій сніданок, зелений сік стікає їм по підборіддях. Страшенно всі забруднюються, не маючи дзеркал. А все ж вони напрочуд привабливі, ці діти, — кожне голе, кожне ідеальне, у кожного інший колір шкіри: шоколад, рожа, чай, масло, вершки, мед, — але всі зеленоокі. Естетика Деркача.

Очікувально дивляться на Сніголюда. Не інакше мають надію, що він із ними порозмовляє, але він сьогодні не в гуморі. Щонайбільше може дозволити їм оглянути зблизька свої окуляри від сонця, блискучий зламаний годинник чи бейсбольну шапочку. Шапочка їм подобається, але вони не розуміють призначення цієї речі — знімного волосся, що не є волоссям, а він ще не вигадав байки з поясненням.

Якийсь час мовчать, позиркують, міркують, а тоді найстарший починає:

— Сніголюде, а розкажи нам, що це за мох росте в тебе на обличчі?

Інші долучаються.

— Скажи нам, скажи нам, скажи нам!

Без штурханини, без хихотіння: запитання серйозне.

— Пір’я, — відповідає він.

Вони питають про це принаймні раз на тиждень. Він завжди відповідає однаково. Навіть за цей короткий час — два місяці, три? Він збився з ліку — вони нагромадили запас знань і здогадів про нього:

Сніголюд був колись птахом, але забув, як літати, а решта його пір’я випала, тож він мерзне, потребує другої шкіри й мусить кутатися. Ні: він мерзне, бо їсть рибу, а риби холодні. Ні: він кутається, бо втратив свою чоловічу річ і не хоче, щоб ми це побачили. Тому не піде плавати. Сніголюд має зморшки, бо колись він мешкав під водою, і від цього його шкіра поморщилася. Сніголюд сумний, бо інші такі, як він, відлетіли за море, і тепер він сам-один.

— Я теж хочу мати пір’я, — каже наймолодший. Даремна надія: у Дітей Деркача чоловіки безбороді. Сам Деркач уважав бороди нераціональними, гоління його дратувало, тож ліквідував потребу в ньому. Не для Сніголюда, очевидно, йому вже запізно.

Тут завели всі відразу:

— О Сніголюд, о Сніголюд, ми можемо мати пір’я?

— Ні, — відповідає він.

— Чом ні, чом ні, чом ні? — заспівало двоє найменших.

— Одну хвильку. Я спитаю Деркача. — Він здіймає догори годинник, тоді прикладає до вуха, наче прислухаючись. — Ні, — каже він. — Деркач каже, що ні. Жодного пір’я. А тепер геть, пісюхи.

— Пісюхи? Пісюхи? — Перезираються, тоді зиркають на нього. Він помилився, сказав нову річ, яку неможливо пояснити. Вони не вбачають у слові «пісяти» нічого, що могло б їх образити. — Що таке пісюхи?

— Геть звідси! — Замахується на них простиралом, а вони розсипаються, біжать уздовж пляжу. Далі не мають певності, чи варто його боятися та як боятися. Невідомо, чи скривдив би він дитину, але його природа не цілком зрозуміла. Годі сказати, що він міг би зробити.

Купити книжку на сайті видавництва.

Читайте також: Етвуд, Оксанен, Гримич: які художні новинки готують видавці у 2021-му