Station Eleven: три мистецькі новини з постапокаліптичного майбутнього

Station Eleven by Emily St. John Mandel – Knopf – 2014

Розмови про мистецтво та пандемію зазвичай ведуться у мінорному тоні. Принаймні, у моєму оточенні. На початку першого локдауну рік тому ще можна було зустріти відносний оптимізм серед митців – хтось вбачав у карантині можливість зупинитися і реалізувати те, на що ніколи не вистачало часу. «Болдінска осінь» – кому ближче ця частина культури, чи лондонська чума, під час якої Вільям Шекспір написав «Короля Лір», «Макбета» та «Антонія і Клеопатру».

Але більшість дивилася вперед похмуро. І цілком виправдано: попереду були виставки, які не відбулися, фестивалі, які зірвалися, прем’єри, які були перенесені. А мене особисто добила історія оперного диригента, який наразі займається доставленням їжі, бо всі його європейські контракти були розірвані, заощадження скінчилися, а треба ж якось жити…

Тому книжка Емілі Сент-Джон Мандел «Станція Одинадцять» (Station Eleven by Emily St. John Mandel) потрапила мені до рук саме вчасно. Вона нагадала про те, що мистецтво не змете з лиця землі ніяка катастрофа. Допоки по ній будуть ходити люди, вони будуть грати (принаймні, Бетховена) та ставити Шекспіра (бо кого ж іще?). А також писати нові п’єси для нового часу і нового глядача. 

Чому? 

Бо «виживання недостатньо». 

Це один з двох девізів «Мандрівної Симфонії» – театральної трупи та оркестру, які подорожують спорожнілими після пандемії шляхами в районі Великих Озер. Цей девіз написаний на флагманському возі мистецького каравану. Другий дивіз, неофіційний, внутрішній, вишкрябаний всередині третьої фіри: «Пекло – це інші». Цей напис міг би здатися водночас занадто пафосним і недоречним у світі, з якого пандемія забрала понад 90 відсотків населення. Але хтось дописав до цієї класичної фрази одне-єдине слово, яке все розставило на місця.

Отже, перша новина від Мандел – добра: навіть якщо левова частка людства вимре протягом кількох тижнів, ті, хто вціліє, все одно будуть малювати, писати, збирати бібліотеки та музеї, грати вистави та давати концерти. Чи, принаймні, дивитися і слухати хоча б Шекспіра. Саме з нього, з його вистави «Король Лір», починається оповідь. Просто на сцені, перед повним залом, вмирає людина – звичайно ж актор в ролі Ліра. І ця подія дуже природно перетікає у глобальний апокаліпсис – відразу після цієї смерті весь світ летить під три чорти. 

Важко знайти кращий початок для апокаліпсиса, ніж «Король Лір».

Але за двадцять років після апокаліпсису Шекспір лишається актуальним, адже «виживання недостатньо». Про це свідчить «Мандрівна Симфонія», яка вперто просувається порожньою і небезпечною дорогою, від селища до селища, щоб зіграти концерт і показати виставу.

Друга новина від Мандел, мабуть, погана: автор все-таки помре. Але це не новина, еге ж? Митці нового – постапокаліптичного – середньовіччя будуть такими самими безіменними, як і митці «старого» середньовіччя. У Симфонії ніхто, крім головної героїні, не має прізвища. А багато хто не має навіть власного імені. «Друга флейта», «кларнетистка» або навіть «диригентка» (попри те, що вона лідерка «Симфонії») – навряд чи це можна вважати за імена. Втім, якщо гітар в оркестрі усього шість, причому третя і шоста вже втрачені дорогою, то «перша гітара» цілком зійде за ім’я та прізвище. 

Смерть автора – тобто актора – для авторки є важливою межею, що розділяє світи до і після катастрофи. На початку твору на сцені помирає не Лір, а Артур Ліндер, король сцени та зірка Голлівуду. А двадцять років потому стріла арбалета вже націлена у чоло Титанії, а не акторки Кірстен Реймонд (надворі липень, якби це було, приміром, у грудні, її кликали б Корделією, бо «Король Лір» – «груднева» вистава). 

Читайте також: Андрухович: Шекспір насправді надає унікальні маневри для співтворчості з ним

Загалом складається враження, що для Мандел катастрофа – це спосіб змоделювати та перевірити на міцність не лише саме мистецтво, а й популярні гуманітарні концепції (чи радше кліше), що існують навколо нього. От вам іще один меседж «Станції Одинадцять»: після катастрофи питання про «високе» та «низьке» у культурі зникне. так само зникне, як й інстанція автора. І не треба для цього ані генія Енді Воргола, ані текстів Бориса Гройса: апокаліпсис сам по собі досконалий куратор. Бріколаж, реді-мейд та інші мистецькі знахідки стануть не те що неактуальними, а навіть навпаки – перестануть бути «знахідками», бо перетворяться на досконале мистецтво. Вони будуть такими ж, як і наскельний живопис чи костяні фігурки часів верхнього палеоліту, чиє призначення нам незрозуміле і вже не може бути зрозумілим. 

Природно, що «головною книгою» для героїв, їхнім «світом-книгою» чи навіть «святим письмом» стане комікс (дуже незвичайний, але все ж таки комікс). І то не тільки для героїні-акторки, а навіть для проповідника і майже пророка. 

І навіть перегук девізів «Симфонії», наведений на початку, між цитатою з Жана-Поля Сартра і цитатою зі 122-ї серії «Стар Трек: Вояджер», про щось говорить.   

Не знаю, добра це звістка чи погана. Вирішуйте самі, як з цим жити.

Авторці можна закинути недбале ставлення до вимог жанру. Якщо вже взялася писати постапокаліптику, то стався належним чином до таких ключових питань, як способи виживання, деталі побуту, соціальних (і політичних, якщо вони є) наслідків. А головне, до того, щоби картина кінця світу виглядала правдивою. 

Менш за все Мандел цікавив сам апокаліпсис і його правдивість зокрема. Звісно, нам тепер простіше судити про те, що можна вважати правдивим стосовно вірусів та пандемій, а тим більше, що книжка Мандел була видана ще у 2014-му. Але навіть враховуючи всі обставини, версія про пандемію «грузинського грипу», яка протягом кількох днів змела з планети майже все людство й обірвала існування цивілізації, зовсім не тримається купи. 

Насправді «знищити» світ за допомогою вірусу швидко, ефективно і переконливо зовсім не просто. Маргарет Етвуд у «MaddAddam», наприклад, для досягнення ефекту майже повного знищення людства за допомогою вірусу знадобилася довга попередня підготовка і модерація. Але Мандел зовсім не підходить версія підступу маніяків-вчених. Навпаки, їй імпонує, щоби все було (чи принаймні виглядало) природно. Щоби діяла сама Доля. Будь-який шанувальник театру свідомо чи несвідомо апелює до класичного, давньогрецького зразка.

Майже так само недбало авторка ставиться до питання виживання. Її не дуже цікавить, що трапилося з героями відразу після того вечора, коли завалився світ. Вона майже миттєво перескакує на двадцять років вперед, лишаючи всі брудні подробиці у минулому, а також частково позбавляючи їх пам’яті. Це виглядає водночас милосердно щодо героїв та читачів і дещо боягузливо щодо автора. 

Та оскільки перед нами роад-муві, то «дорога» постійно присутня і в оповіді, і у розмовах героїв, а сцена, на якій відбувається головна шекспірівська містерія, – це саме життя. Також це і спосіб виживання – адже вижили лише ті, що вирушили у путь чи, навпаки, вже були в дорозі, коли час зупинився. Присутня тут і Доля як мовчазна дійова особа – обов’язкова учасниця давньогрецького театру.

У якийсь спосіб Мандел вдається досягти цікавого і моторошного ефекту. Крізь оповідь «Станції Одинадцять» напіврозмитим тлом проступає «Дорога» Кормака МакКарті. Кожен з тих, хто вижив під час катастрофи, так чи інакше пройшов цією дорогою. І більше тут не треба нічого пояснювати.

Але наявність «Дороги» в анамнезі героїв «Станції» нехай не лякає читача. «Станція» – постапокаліптика у версії «лайт». По-перше, все ж таки не ядерний апокаліпсис – світ як такий майже не постраждав. А по-друге – ще й двадцять років пройшло, тож діти, що вижили на Дорозі, виросли.  не забуваємо й про рятівну амнезію, і про Шекспіра з Бетховеном.  

Тож любителі класичної (пост) апокаліптики будуть розчаровані: авторку не цікавить ані вірус, ані подробиці катастрофи, ані те, що до неї призвело, ані навіть те, що відбувалося відразу після неї. Її навіть доля головної героїні не дуже цікавить. Все, що її цікавить, – Шекспір і людина, на ім’я Артур Ліндер. Він насправді і є головним героєм роману, б всі, хто вижив, зробили це, здається, лише для того, щоби скласти образ цієї людини як пазл. Людини, на якій трималася рівновага світу. Також це дозволяє читачу подивуватися, яким неперебірливим буває Господь Бог, коли обирає, на чиї плечі покласти цей тягар. Втім, якщо ми вже говоримо про трагедію, то йдеться не про Бога, а про Долю. А вона, як відомо, сліпа.

Все, що лишає по собі ця книжка – ностальгія. По тому світу, який ніби все ще навколо нас, але вже просто зараз вислизає у нас з-під ніг. Авторка знищує цей світ тільки для того, щоби серед уламків нарешті знайти те, за що ми його любимо.

Читайте також: Зомбіапокаліпсис чи диктатура прибульця: що чекає в майбутньому DC