Стежка, якою ти прямуєш до іншого світла. Чого нас навчив Володимир Вакуленко-К

Фейсбук-записи письменника Володимира Вакуленка, які він вів доволі регулярно, зупиняються на даті 3 березня  — тоді почався другий тиждень повномасштабної війни росії проти України. Останній телефонний зв’язок із ним був 7 березня. Щоденникові записи у зошиті, які він нотував в російській окупації,  — 21 березня. Сьогодні ми вже знаємо, що за 3 дні росіяни забрали його в полон, з якого він уже не повернувся, і що цим днем і звісткою про його смерть були довгі й виснажливі, передусім для його родини, тижні  —  повні сподівань, що Володимир живий; були безіменні могили в Ізюмському лісі та суперечливі свідчення. 

Володимир Вакуленко загинув в окупації, і ми ніколи не дізнаємося, як би він зрадів і що би сказав, якби на власні очі побачив, що його рідне село Капитолівку, першу літеру якого він завжди додавав до свого прізвища, звільнили Збройні Сили України. Його поховали 6 грудня, у день ЗСУ.

Загиблі люди залишаються у тому часі, коли зустріли смерть. Ти можеш зануритися в їхнє минуле: сторінки в соцмережах, давні інтерв’ю  — але завжди ловитимеш себе на думці: що він сказав би, якби був тут, живий? Читомо розпочинає цикл статей про те, що говорили, на чому акцентували, чого навчили своїх друзів і рідних, і що цінували у житті українські письменники, перекладачі, редактори, видавці, загиблі у війні росії проти України. Що вони, врешті, передали нам, і що нам варто берегти.

Контрлітературний вибух

«Дорога до успіху  — це як подорож тунелем. Всюди тьма і раптом світло. І ти вибираєш варіанти: йти на світло, чи шукати альтернативний шлях. Бо що криється за тим світлом – можливо, і поїзд, від якого нікуди буде втекти. Але навіть в тунелях є невеличка стежка, по якій ти попрямуєш до іншого світла. Вона лише для тих, хто щиро вірить в те, що вона має бути там», — говорив Володимир в інтерв’ю 7 років тому. 

«Десь восени 2008 року Вакуленко почав організовувати в різних містах України невеличкі літературні фестивалі, куди запрошував молодих поетів. У мене було кілька віршів, і я з’їздив на декілька з таких подій. Точно пам’ятаю, що був у Донецьку та Запоріжжі,  — згадує письменник Максим Беспалов.  —  Володимир зажди подобався оточенню саме цією ініціативністю. А також позитивом – він любив розповідати молодим авторам, що не треба впадати у зневіру, якщо щось не вдасться, що все обов’язково вийде: вийде написати гарну книгу, знайти видавця, що це набагато легше, ніж здається».

Багато людей, що знали Вакуленка, відзначають, що він завжди горів купою ідей і водночас був максималістом, безкомпромісною людиною. Так, Володимир категорично не визнавав російську мову чи проросійські позиції в Україні, коли з ними стикався. Та й організовувати літературне життя поза основними містами, де відбувалися найбільші події  — Києвом та Львовом  — було, вочевидь, кропіткою діяльністю, яка потребувала щоденної наполегливості і навіть, може, впертості. І Вакуленко їх мав.

У 2012 році після присудження Вакуленку премії імені Олеся Ульяненка журналістка Лілія Демидюк запитала його, що би він хотів зробити в українській літературі. Він відповів так: «Контрлітературний вибух. Українська книга має бути світовим бестселером, а світ має відкрити нас і знати, що окрім Тараса Шевченка в сучасності автори також пишуть. І саме «нерозкриті» поки що, невизнані генії і напишуть такого бестселера, і навіть у Нобелівській премії відбудеться прорив. Вперше буде українець, чи українка, і до того ж юного віку. Я вірю в це, тож постійно в пошуках».

«Ми постійно зустрічалися на різних літературних заходах. Але було й таке, наприклад, що Володя якось приїхав у Тернопіль, і окрім подій у бібліотеці, де я працювала, проводив зустрічі з дітьми у приймальнику-розподільнику — це орган Нацполіції, де тимчасово утримують дітей перед тим, як передати їх до інших державних установ, якщо ними немає кому опікуватися. Володі важливо було дати щось і цим дітям,  — згадує письменниця Ірина Мацко.  — Іншого разу він запросив мене і ще двох письменників  — Сергія Гридіна та Сашка Дерманського  — приїхати в Ізюм, аби зустрітися з дітьми у таборах. Знайшов нам кошти на дорогу, домовився про ночівлю. Пам’ятаю, як ми йшли з одного табору до іншого. Вони були за містом, і треба було йти через соснові ліси  — можливо, навіть ті самі, де після деокупації знайшли так багато безіменних могил, де спочивало й Володіне тіло. Через це мені так важко було дивитися потім на ті світлини  — бо я в них упізнавала сосни, біля яких ми тоді йшли… Пам’ятаю, ми навіть трохи заблукали у тих лісах. Було спекотно, ми крокували з важкими, повними книжок наплічниками, по піску… Але було видно, що для Володі це були справді незначущі незручності. Головне було — дійти вчасно до дітей, адже вони на нас чекають».

«Історія Володі показує нам, що навіть особиста позиція  — тверда і чітка  — це теж дуже багато. Раз росіяни знищили його за цю позицію  — вона справді є великою силою. Навіть якщо людина не тримає в руках зброї, не становить для окупантів видимої загрози. Тепер, коли Володі нема, я постійно запитую себе: чи я сама роблю достатньо? Порівняно з ним — мабуть, ні»,  — каже Ірина Мацко.

Не покинувши друзів та не примирившись з ворогами

Колишня дружна Володимира Ірина Новіцька розповідає, що нині у Капитолівці його батько, місцева бібліотекарка та активісти відновили сад, який колись посадив Вакуленко. Також планують проводити щорічні читання 23 або 24 березня  — у роковини дат, коли росіяни забрали його в полон, і втілити в життя його ідеї  — видання книг для дітей з інвалідністю та премію для молодих авторів зі сходу України.

У 2023 році Міжнародна асоціація видавців (IPA) посмертно нагородила Володимира Вакуленка відзнакою Prix Voltaire  — її вручають, аби підкреслити боротьбу лауреата за самовираження. 

«Відзнака Prix Voltaire завжди ставить нас перед цим контрастом: людини, що надихає, та трагедії, яка її спіткала,  — говорить голова комітету IPA зі свободи публікацій Крістенн Ейнарссон. — Навіть там, де свобода вираження поглядів вважається даністю, її можна дуже швидко втратити. Багато де митці не можуть вільно працювати, червоні лінії державної цензури перетворилися на сірі зони, у яких вони мусять вдаватися до самоцензури, аби захистити себе. Мазін Латіф Алі (другий цьогорічний номінант, зниклий безвісти іракський видавець  — ред.) та Володимир Вакуленко  — герої, що ризикували собою, захищаючи ці цінності».

Уся діяльність Володимира Вакуленка справді була протилежністю самоцензурі  — навіть в окупації. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення він писав на фейсбуці:

16 лютого. Завтра. Ну от чесно. Мені реально пофігу. Сприймаю абсолютно холоднокровно. Ну наступить, ну доведеться орієнтуватися на місці що і як робити. В кишені ґаманець, на плечі сумку, в ній документи, парацитамол, все. За шкірку малого і на ліс. Далі по обставинах. В першу чергу мені потрібно його вивезти на безпечну територію. А так… З одного боку 100 км від Донецька, з іншого 100 км від Харкова. Це справжні реалії і я ними не забиваю голову. Врешті, я повернуся, сциклом ніколи не був. А наразі пофігу. Навіть коли і почнеться, то то стане для Хуйла останнім Дебальцевим. Амінь!.

«Усі мої друзі, які окрім інформативних поширень, поширюють російськомовні дописи, або пишуть свої власні дописи російською, будуть видалені з друзів, або вимкнені й більше не відстежуватимуться. Пора звикати в якій країні ти живеш і не важливо ким ти був учора. Мені важливо ким ти навчився бути за 8 років рашисько-української війни…».

«Володя навчив мене захищати свої погляди, боротися з несправедливістю, брехнею, лицемірством. Фарисейства, подвійних стандартів не терпів ні в чому, — каже Ірина Новіцька. — Часто сварився і на все життя розходився з людьми через різницю в поглядах, ставав непримиренним ворогом, водночас визнаючи їхні добрі риси. Не боявся виступити в акції протесту і фізично постраждати, що доводить його участь у Євромайдані і, врешті-решт, сам факт, що лишився в окупації та став жертвою рашистів, не здавши і не покинувши своїх друзів та не примирившись із ворогами. Він навчив мене не боятись розвиватися та експериментувати. Не бувши професіоналом, він брався за діяльність у багатьох галузях: перекладав з англійської та інших мов статті для Вікіпедії та поезію, не знаючи цих мов досконало; допомагав мені складати покажчик для книги, слабо орієнтуючись в історичних термінах та особах, і заодно вчився сам. Редагував свої тексти, розбирався в роботі над версткою і друком, у брошуруванні книг, пробував робити обкладинки, афіші, верстати тексти.

Неологізми він мовби з повітря брав: вигадуючи цікаву етимологію, трохи дитячу, кумедну іноді, іноді  — дивовижно проникливу. Поєднував непоєднуване, не боявся несподіваних думок, нестандартних підходів, уникав стереотипного, заїждженого. І людей зі стереотипним мисленням не любив. Він вчив любити і розуміти дітей, мати до них підхід, не страждати менторством і різного роду вивищенням над молодшим та менш досвідченими. Володя любив повторювати, що він велика дитина, і справді не мав меж у безпосередності та відкритості.

Володя вимогливо ставитися до саморозвитку і самовдосконалення. По кілька разів повертався до своїх творів (і папка така у нього спеціальна була, «Консервація якості»). Редагував, передивлявся, змінював акценти. Із самого початку нашого знайомства наголошував, що налаштований уперто вчитись і стати професіоналом. Професіоналізм поважав і прагнув до нього, у певному сенсі був перфекціоністом, не даючи собі застигнути в творчому спокої.

Він трепетно ставився до тварин і довколишнього середовища загалом. На волонтерських засадах розчищав русла річок, сам підбирав і клав сміття у смітники, вчив цього дітей. Під час перших днів війни та окупації болісно сприймав руйнування природи та міста, переймався долею будівель, тварин, людей. Водночас міг співчувати, підтримувати, підбадьорювати. Був емпатом, «людиною зі знятою шкірою». Навіть сам не маючи можливості, намагався допомогти іншим. Від перших днів війни на Сході, з 2014 року включився у волонтерську роботу, спочатку допомагав переміщеним особам з Криму і Донбасу, а потім і військовим та територіальній обороні. Володя був самоіронічним і навчив мене сприймати труднощі з гумором. І також  — був великим патріотом. На Сході це дістається великою ціною, а відтак це почуття більш осмислене, зважене, екстремальне, продуктивне. Володя і його друзі  — саме такі патріоти не на словах, а на ділі. Його гостро бракує зараз на Батьківщині, і я часто думаю, з яким натхненням і запалом він працював би тепер над своїми ідеями».

– Якою найціннішою нагородою обдарувало Вас життя?

– Діти. — говорив Володимир в інтерв’ю у 2016 році.

Виконавча директорка українського ПЕН Тетяна Терен додає, що всі кошти від першого накладу книги Володимира Вакуленка «Я перетворююсь…», яка виходить у видавництві Vivat, передадуть його родині. Так само раніше зробило Видавництво Старого Лева, яке перевидало збірку дитячої поезії Володимира — «Татусева книга».

«Я переконана, що смерть Володі і його похорон змінили всіх. Я просто фізично відчула, як щось змінюється всередині нас і у просторі, в якому ми живемо. Смерть Володі – надто страшна, немислима, болісна втрата, яка відновлює в кожному з нас пам’ять про наше Розстріляне Відродження. Одним із наших обов’язків як культурних менеджерів, одним із обов’язків нашої культури надалі буде – збереження і продовження пам’яті про наших загиблих»,  — каже Тетяна Терен.

Український ПЕН сьогодні допомагає родині Володимира Вакуленка  — передусім батькам та молодшому синові, який хворіє та потребує постійної опіки. Якщо ви хочете допомогти родині  — кошти можна переказати матері Володимира Вакуленка Олені Ігнатенко на картку 4149 4991 6532 4102.

Також підтримкою займається Харківський ЛітМузей та громадська організація «Доброчинець». Тетяна Терен розповідає, що ця група людей об’єдналася уже навколо пошуків Володимира, коли він вважався безвісти зниклим.

«Я мала багато важких досвідів з часу повномасштабного вторгнення, але я би ніколи не подумала, що мені доведеться стати співорганізаторкою похорону мого колеги. Ми часто згадуємо цей момент із директоркою Харківського ЛітМузею Тетяною Пилипчук, коли ми з нею зустрілися на подвір’ї Свято-Дмитрівського храму в Харкові перед похороном Володі. Ми тоді обійнялися, і Тетяна сказала: «Колись ми організовуєвали фестивалі, а тепер – похорон». Насправді найголовніше, коли ми говоримо про родини наших загиблих  —  щоб вони не залишалися зі своїм горем самі. Наші нинішні завдання – допомогти придбати комфортний і безпечний для Віталія будинок у Капитолівці, перекласти і видати книжку зі щоденником Володимира в інших країнах і знаходити нові й нові майданчики, щоб за кожної нагоди розповідати про історію Володі і злочини російських окупантів. 

Я би дуже хотіла, щоби книжка «Я перетворююсь…», яку видає Vivat і до якої ввійдуть щоденник окупації та вибрані вірші Володі, ніколи не вийшла. Я би хотіла, щоби Володя сам опублікував свій щоденник, щоби і далі виходили його нові поетичні збірки… Але в нинішніх обставинах усі ми об’єдналися, щоби з максимальною відповідальністю видати цю книжку – як знак нашої пам’яті і як свідчення про злочини російських окупантів на нашій землі».

Фото:  зі сторінки Володимира Вакуленка у Фесбуці