Світлана Тараторіна про історію Криму крізь міфи та легенди

В межах лекторію міської читальні від програми «Читай», створеною платформою «Тепле місто» письменниця Світлана Тараторіна провела в Івано-Франківську лекцію «Український Крим. Історія півострова крізь міфи та легенди». Це була непроста, але потрібна розмова про кримських татар, їхні взаємини з українцями та злочини росіян в Криму. Ми записали найважливіше зі сказаного.

Яким уявлятимуть Крим покоління, які виросли без нього

Сьогодні про Крим говорити складно, бо це наша територія, але ми не бачили її вже 9 років. Тобто є ціле покоління людей, яким на момент анексії Криму було 14-16 років. Зараз ці люди виросли, вони перебувають в лавах Збройних сил України. Вони боронять нашу землю і, цілком ймовірно, будуть Крим звільняти. І зараз складно сказати, яким це покоління уявляє Крим. Так само складно сказати, якою уявляють Україну люди, що увесь цей час жили в Криму після його анексії. 

Розмови про культуру та історію землі, яку ми так давно не бачили, важливі в контексті звільнення Криму. Ми нарешті відійшли від моменту «невчасності», коли було легше не говорити про Крим, бо було надто боляче. Зараз ми підійшли до часу, коли Крим повернувся у нашу реальність, коли ми точно знаємо, що він буде звільнений, і ми опинимося перед проблемою погодження наших досвідів з людьми, які увесь цей час перебували в окупації. 

Тому варто «відкривати» для себе Крим і розуміти, чому він для нас важливий. Не тільки тому, що він є невіддільною частиною території України, як це прописано в Конституції, а тому, що культурно та історично він завжди був з нами, і так буде і надалі. Наші зв’язки з Кримом і кримськими татарами набагато міцніші, ніж нас в тому хотіли переконати російськоімперські міфотворці. 

Міфи та історія Криму і російські наративи

Міфологія – дуже важлива. Особливо, коли тоталітарний режим намагається стерти правду з підручників і книг. Тоді історична правда залишається в живій людській пам’яті. Для Криму важливою є легенда про золоту колиску. Її сенс в тому, що золота колиска колись примирила два народи, які ворогували й жили на цій території. Тобто ця легенда є символом миру, але водночас і символом панування, бо той, хто знайде золоту колиску, може отримати владу над цією землею. І у 2017 році «гауляйтери» Криму подарували «золоту колиску», скручену з арматури та пофарбовану в золоте, найбільшому злочинцю нашого часу – ніби як символ панування росії над цією землею. І зараз росіяни в Криму проводять масові археологічні розкопки, щоби знайти справжню золоту колиску. 

Говорячи про тисячолітню історію Криму, варто почати розмову з таврів. Є теорія, що таври були частиною етногенезу кримських татар. Міф про таврів навіть міцно пов’язаний з міфом про Іфігенію – героїню еллінського комплексу історій про Троянську війну.

Елліни приходять на цю територію у VIII столітті до нашої ери. Це мореплавці та завойовники, вони починають засновувати свої міста на прибережних територіях Криму. Й донині фактично на всьому узбережжі можна знайти залишки їхньої присутності. Ми знаємо про два великі міста-держави, засновані еллінами, – Херсонес та Пантікапея. Вони приростають до цієї землі. 

Одночасно з таврами на цих землях перебували й кіммерійці. Це кочовий народ – за однією з легенд, вони настільки часто пересувалися верхи, що приросли до своїх коней. Тобто в міфології вони були прообразами кентаврів. До кінця невідомо, куди ділися кіммерійці, але за ними залишилися кілька топонімів. Наприклад, це Кіммерійський Боспор – зараз він називається Керчинською протокою. 

Пізніше на території Криму з’являються скіфи – ми знаємо про зразки їхньої культури, які зараз також намагаються привласнити росіяни. А також сармати – діти амазонок і еллінів або, за іншими джерелами, амазонок і скіфів. Це про певну традицію матріархату і походження дуже сильних кримських жінок. 

З цих напівміфологічних оповідей нам важливо зробити один висновок: насправді, історія Криму набагато довша, ніж нам намагаються її подати радянсько-російські історики. 

Важливий для нашої історії момент – це хрещення Русі, а до того – хрещення Володимира Великого в Корсуні (сучасний Севастополь). Росія використала цю історію для нав’язування зручної їй позиції після анексії Криму. Раніше вони казали про Київ як про «мать городов рускіх», але коли у 2014 році стало зрозуміло, що з Києвом не все так просто, тоді в окупованому Криму почали з’являтися російські підручники з історії, які вчили, що Севастополь – це не тільки місто «руской слави», а й колиска хрещення русі. 

У XIII столітті до Криму приходить Золота Орда. Російські радянські історики стверджують, що ніби тут починається історія кримських татар, що, звісно, неправда. Так вони хочуть обґрунтувати, чому кримські татари – вороги народу, обґрунтувати свій злочин 1944 року, – пов’язати виникнення цього народу із Золотою Ордою. Адже золотоординську навалу теж транслювалась як зло, яке зруйнувало Київську Русь. Із Золотою Ордою в Крим заходять ногайці – це справді один з субетносів кримських татар. А два інші субетноси формувалися в гірському регіоні ще до Золотої Орди. Вони мали свої діалекти, особливості міфології та культури – трагедія 1944 року знищила все це. 

Ще один історичний факт, який російські імперці використали «під себе», – це наратив про постійне ворогування між Кримським ханством і Військом Запорізьким. В історичних та літературних текстах часто йдеться про те, що тюрки, татари – це вороги. Тому коли ми проходили це в школі, однокласники, які були кримськими татарами, почували себе дуже некомфортно. Та насправді, близькість розуміння, що таке влада і що таке керівництво держави, призвела до союзницьких відносин між Кримським ханством і державою українських козаків. Хоч взаємини кримських татар і козаків були різними, можливо, не завжди однозначними, але це взаємини сусідів у якомусь сенсі рівноправних, коли всі домовленості свідчать про відсутність бажання завоювати іншу територію та народ.

Імперські «визволителі» та знищення самоідентифікації кримських татар

1783 рік – фактична перша анексія Криму. Після перемоги російської імперії в черговій війні з Османською, роіяни пафосно оголошують, що начебто тепер Кримське ханство нарешті здобуває незалежність від турків. Звичайно, ніколи росіяни не звільняли сусідні «братські» народи. Менше ніж за рік Кримське ханство було фактично ліквідоване. Подальші роки кримські татари називають «чорним століттям». Починається знищення кримськотатарської культури, докорінна зміна етнічного складу Криму.

Якщо на 1783 рік відсоток кримських татар на території півострова складав 95%, то до кінця XIX століття їх залишається 44%. Через те, що росіяни забирають землі, підвищують податки, запроваджують свої правила, кримські татари масово йдуть зі своїх територій.

Паралельно і в масовій свідомості знищуються і свідчення того, що кримські татари були освіченими, мали свою довгу культуру та історію. Через тексти тодішніх істориків розповсюджується наратив, що кримські татари – це неписемні плебеї, які живуть в юртах, і тому прихід російської імперії значно покращить їхнє становище. Окупантам було вигідно знищити спогади про Кримське ханство, тому зараз наше «домашнє завдання» – віднайти свідчення, правдиві історичні джерела, щоби зрозуміти справжню історію цього народу. 

У 1917-1920-их роках на материковій частині України та в Криму тривають процеси національного відродження. У цей час вже розпадається Російська Імперія, а це ті умови, за яких поневолені народи можуть знайти можливість заявити про себе. В Криму були люди, які розуміли, що потрібно розвивати культуру, бо культура – це основа відродження нації.  Так з’являється ціле покоління кримськотатарських діячів, які мали візію і віру у відродження кримськотатарського Криму. Були політичні діячі, які ніколи не намагалися говорити з більшовиками, не вірили в їхні обіцянки, бо розуміли, що це той самий окупант. На жаль, багатьох з них знищили більшовики. 

Та нам відомо, чим закінчились революційні процеси 20-тих років. Росія у формі СРСР продовжує чинити свою політику, стирає культурний шар поневоленого народу й «набудовує» новий, намагаючись переконати всіх, що так завжди й було. Це і про імена, які зараз нам нічого не говорять, а тоді на їх честь називали вулиці чи цілі міста.

Насправді ж, це люди, які відповідали за терор та голод в Криму. Обличчя зла треба пам’ятати: Бела Кун, Юрій Гавен чинили звірства на цих територіях. Іван Сєров відповідальний за депортацію кримських татар, депортацію народів Кавказу, причетний до Варшавської трагедії (1944). Звичайно їх треба стерти з топоніміки, але краще знати зло поіменно, особливо, коли воно повертається. 

В 1944 році близько 250 000 людей були виселені з Криму на абсолютно непридатні для життя території радянських республік. Радянська влада хотіла, щоб кримські татари розчинилися в інших етносах. Подвиг кримських татар у тому, що цього не сталось. Їм вдається зберегти власну мову, культуру та розпочати боротьбу за повернення додому. На цьому шляху їм трапляються різні люди. Ще одне ім’я, яке варто пам’ятати, але вже з позитивних причин – це українець Петро Григоренко. Він був генералом червоної армії в часи Другої світової, але він дізнається справжню історію кримських татар, дізнається про їхнє вигнання і починає боротьбу за повернення людей. Хоча Сталін на той час вже помер, та кримським татарам все одно не дозволяли повернутися. Григоренка переслідували, але він продовжував свою діяльність. 

Як минуле вплинуло на сьогодення, і що ми можемо зробити для майбутнього

Насправді вся ця історія – про віру. Народ, який 60 років перебував дуже далеко від своєї землі: народжувались і помирали люди, які навіть її не бачили. Але віра в те, що це їхня земля, що вони колись повернуться – вона була настільки сильною, що їх нічого не зупинило. І зрештою, у 1989, а потім і в 90-их кримські татари починають приїжджати до півострова, хоч їх там поки ніхто не чекає. Вони живуть у землянках, у тимчасових будинках. Відповідальних за те, хто має влаштовувати кримських татар у Криму – немає. Російська Федерація як «правонаступниця СРСР» мала б нести на собі тягар повернення депортованих народів. Та гроші на облаштування кримських татар тоді виділила Україна – і кримські татари це пам’ятають. Тоді почалося відновлення життя кримських татар в Криму.  

Станом на 2001 рік 24% населення Криму вважали себе українцями, 12% – кримськими татарами. Це свідчить про те, що Україна від початку незалежності не розуміла, що робити з Кримом, як з ним говорити та чи варто його «українізовувати». Ситуації дозволяли розвиватися «як піде». Це призвело до того, що росіяни відчували Крим своїм, а кримські татари не розуміли, що їм відчувати. Анексія Криму не сталася легко – люди виходили на мітинги, люди протестували, бо вони розуміли, хто прийшов. За свою позицію і свій спротив багато з них поплатилися. Але боротьба триває. Минуле виправити неможливо, але щоби вплинути на майбутнє, ми маємо знайти спільну мову з людьми, що живуть на півострові, з якими в нас насправді багато спільного. Єдиний шлях це зробити – знати про цей регіон, його багату культуру та історію, полюбити його. Крим повернеться додому, ми приїдемо в Крим і нам буде, про що поговорити.

Декілька книжок, які Світлана Тараторіна рекомендує прочитати, щоби «зрозуміти» Крим: 

• «Історія Криму в джерелах і документах» – Валентин Крисаченко;
• «Кримські татари: від етногенезу до державності» – Гульнара Абдулаєва;
• «Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500-1700 років» – Тарас Чухліб;
• «Наш Крим. Неросійські історії українського півострова» – збірка створена Інститутом пам’яті;
• «250 років фальші: російські міфи історії Криму» – Сергій Громенко;
• «Кримськотатарський національний рух 1917-1920 роках. За архівами комуністичних спецслужб»;
• «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 роки). Нарис політичної історії» – Ґульнара Бекірова.

Читайте також: Обличчя Криму: книжки про минуле і теперішнє нашого півострова

Програма «Читай» зародилась у межах платформи «Тепле місто», що вже дев’ять років працює в Івано-Франківську й ініціювала чи допомогла втілити понад сотню проєктів та заснувати 6 нових інституцій. Ідея програми, що працювала б над промоцією читання в місті, регіоні, а згодом у країні, зародилася задовго до повномасштабного вторгнення. З весни 2022 року програма працює над посиленням соціальної згуртованості та побудови нових зв’язків у місті через інструменти промоції читання. У травні цього року розпочала свою роботу Міська читальня, а вже незабаром команда почине реалізацію проєкту. 

Фото: Антон Сорочак