Синдром Улісса — Любко Дереш про роман «Юстина Я» Каріни Савариної

Саварина К. Юстина Я. Тимчасово перемішані особи. Адаптації, 2026 – 256 с.

Після втечі з окупованої території Юстина опиняється на польському кордоні. Її історія — одна з багатьох у цій книжці про людей, яких війна змусила залишити дім. Жінки, чоловіки й діти шукають прихистку в різних країнах, звикають до незнайомого оточення та намагаються облаштувати життя далеко від України.

Їхні долі часом перетинаються, а часом розгортаються незалежно одна від одної. Хтось повертається додому, хтось залишається за кордоном. Разом ці історії складаються в розповідь про вимушене переміщення, пошук свого місця й життя в умовах невизначеності, коли ніхто не знає, скільки триватиме це «тимчасово».

Про всі ці історії можна дізнатися у книжці Каріни Савариної «Юстина Я». Ми публікуємо передмову до роману, написану Любклм Дерешем.

Синдром Улісса

Над річками Вавилонськими, 

там ми сиділи та й плакали, 

коли згадували про Сіона

Псалом 136:1

Якщо б усе різноманіття тем, повʼязаних з досвідом війни, можна було, у борхесівському дусі, звести до трьох магістральних сюжетів, то тема вимушеного переміщення точно входила б у цю велику трійку. Два інших над-сюжети — це, далебі, шлях воїна та історія стійкості. Кожен з них описує власний особливий тип виклику, з яким доводиться стикатися людині в час війни. І якщо тематичне осердя сюжету про шлях воїна — це історія становлення й трансформації людини в армійських обставинах, а сюжет стійкості — це варіації на тему проживання війни в тилу, то головний нерв вимушеного переміщення — це, безумовно, тема втрати дому.

І хоча кожен із цих трьох великих наративів може бути виражений безліччю різних настроїв, авторських інтонацій і смислових перспектив, сюжет вимушеного переміщення є особливим. Він тяжіє, мов до невидимого полюсу, до емоції, що складає саму основу цього досвіду — пронизливої туги за домом. 

Навряд чи котрась із осілих культур, що поставали за часи існування людства, могла б сказати, що їй невідоме це почуття. У псалмах Давидових співець згадує про те, як народ Ізраїлевий оплакує Єрусалим над річками Вавилонськими. Незаможні швейцарці у ХVII-XVIII ст., що служили багато років поспіль найманцями в європейських арміях, принесли зі собою з альпійських гір слово heimweh (біль за домівкою), а їх меланхолійний стан почали називати mal du Suisse — «швейцарською хворобою». Зрештою, саме ж слово «ностальгія», яке сьогодні використовується здебільшого на позначення сентиментльного суму за минулим, до ХХ століття вживалося для характеристики гострих психологічних станів саме туги за домом. Така туга, як зазначає швейцарський дослідник ностальгії ХVIІ століття, медик Йоганнес Гофер, нерідко бувала фатальною. Саме він, до речі, і винайшов термін «ностальгія», поєднавши латинізовані форми грецьких слів nostos та algos, «повернення додому» та «біль, страждання».

Свідомо чи ні, але Каріна Саварина, зрештою, приводить під кінець роману пару своїх героїв саме у Швейцарію — країну, котра відкрила для Європи «швейцарську хворобу» туги за рідним краєм.

Втім, можливо, найвідоміший і найпронизливіший сюжет, що лежить в основі чи не всієї західної культури, є сюжет про повернення Одіссея — той самий nostos, про який міркував Йоганнес Гофер, виковуючи слово «ностальгія». Прямо чи опосередковано гомерівський епос повпливав на таку кількість творів мистецтва та філософських і наукових міркувань, повʼязаних з темою вимушеного переміщення, що, зрештою, в медичних колах цю спустошливу травму мігрантів, услід за іспанським психіатром Хосебою Ачотеґі, теж стали називати «синдромом Улісса». 

(Втім, авторка зізнається, що на її роботу над романом значно більше повпливало дослідження психолога Реноса Пападопулоса «У чужому домі. Травма вимушеного переміщення». Дослідження Пападопулоса, гадаю, дозволяє простежити й походження другої назви роману Савариної — «Тимчасово перемішані особи»). 

В романі «Юстина Я» (як і в роботі Пападопулоса) теж є неодноразові відсилання до «Одіссеї». Богдан Бе і Богдан Че, два електрики з Ізюму, буквально обговорюють Гомера, якого задали читати синові одного з них по шкільній програмі, й по ходу вирішують власні питання, повʼязані з ідентичністю, мовою, корінням та історичною памʼяттю. Хоча, звісно, для роману саме ця згадка про «Одіссею» носить радше формальний характер: «синдром Улісса» торкається тих, хто залишилися в Україні в окупації (як от Богдана Бе і Богдана Че) опосередковано. З повною ж силою він сходить на тих, хто були змушені полишити свої домівки.  

Отож, новий роман Каріни Савариної — це спроба описати український «синдром Улісса» в час перших місяців повномасштабного російського вторгнення 2022-го року. Кільканадцять героїв, доля яких розкрита з різним ступенем деталізації, проживають перші тижні та місяці великої війни. В центрі історії кожного з героїв — його внутрішній світ, його особиста зустріч лице в лице з війною, з втратою дому і зі «синдромом Улісса» —  «синдромом мігранта з хронічним множинним стресом», якщо говорити науковою мовою, або ж провалюванням у безодню дезорієнтації, шоку і безпорадності, якщо говорити фактично.  

Цей чесний у всіх сенсах текст був завершений Савариною ще на початку 2023-го року. (Його варто означити як чесний уже хоча б тому, що авторка надзвичайно ретельно підійшла до збору матеріалу, на основі якого писала свій роман. Починаючи з весни 2022-го року вона провела понад 50 інтервʼю з людьми з Маріуполя, Ірпеня, Ворзеля, Бучі та інших частин України, яких зачепила війна і які були змушені виїхати з рідного дому.) Однак, наскільки мені відомо, у тому ж таки 2023-му році кілька видавництв відмовилося мати справу з «Юстиною Я», вважаючи, що його зміст може бути надто чутливим для української аудиторії. 

Через три роки, перечитуючи цей текст, я ловлю себе на думці, що зараз його навряд чи можна звинуватити у надмірності. Саварина робить усе, аби цей текст не ранив, а навпаки, гоїв рани — особливо рани людей, які самі пережили досвід переміщення. Зокрема, авторка особливу увагу приділяє словам і називанню того чи іншого досвіду, адже правильне називання задає правильну перспективу для розуміння явища. Чи вживати слово «мігрант», чи «тимчасово переселений», чи «вимушений мігрант»? Може, «іммігрант»? «Втікач від війни», «вигнанець»? Все це — різні поняття, які по-різному кшталтують реальність. Це ще одна ознака обережності даного роману, потреби авторки чуйно ставитися до чужого досвіду, пронизаного болем.  

Читайте також: Любко Дереш про Харківську резиденцію, Сковороду і будинок «Слово»

Зрештою, делікатність Каріни Савариної найбільше проявляється у тому, аби не бути різкою у визначенні самих меж реальності, як вона бачиться людям, що проходять через травму вимушеної міграції. Саме тому з композиційного погляду цей текст видається напрочуд крихким і прозорим, ніби незавершеним. Він збудований з фраґментованих серій вражень окремих персонажів, які нерідко йдуть проти хронологічної послідовності (а точніше, рухаються кожен у часовості свого персонажа), і то розсипаються на мозаїку вражень, то знову збираються в фокус. 

Саме така фраґментована композиція дозволяє добре передати ті характерні стани свідомості, про які згадують дослідники вимушеного переміщення, такі як Ачотегі чи Пападопулос: депресивні, тривожні, дисоціативні — стани, що супроводжують людей, які виїхали з зони бойових дій. Тіло фізичне пригнічується, тіло емоційне розпадається. Час і простір у своїх звичних координатах розмиваються, а відчуття дереалізації стає провідним лейтмотивом для свідомості переміщеної особи. 

Цей же розпад емоційної/психічної цілісності, розпад конвенційного сприйняття часу/простору стає лейтмотивом і для самого роману Савариної. А звідти зʼявляється ще один важливий топос, характерний саме для прози воєнного часу, для досвіду людей з ментальною травмою — це топос розмивання межі між світами. Це і розмивання меж між минулим і майбутнім, і розмивання меж між реальним та вигаданим, і — можливо, насамперед — розмивання межі між світом живих і мертвих. 

Іграшкова черепашка у руках хлопчика Сашка оживає і перетворюється на самостійну маленьку особистість (втім, багато в чому схожу на самого хлопчика — адже у неї немає панцира, а отже, як і у Сашка, теж немає дому). Мертві родичі приходять до літньої жінки Юстини і сидять, розповідаючи їй новини з недалекого минулого. Мертві воїни провідують своїх дітей. Події в Україні у 2022-му році накладаються на події Другої світової війни. Життя і смерть, уява і дійсність змішуються дуже тісно, і межа між світами тане. Зрештою, коли у фіналі «ізюмської» лінії Богдан Бе бачить, як із ріки виходить лев, уже годі зрозуміти, чи то Богдан провалився в інший світ і марить, чи то справді десь, може, окупанти розбили зоопарк, і тепер тварини рятуються хто як може.

Втім, в результаті такого змішання світів наступає не лише хаос. Руйнування умовностей старого світогляду відкриває шлях для живої думки, для переосмислення причин того, чому велика війна стала знову можливою у ХХІ столітті, попри нескінченні «Ніколи знову», написані всіма можливими мовами на залишках усіх концтаборів Європи. Порожній, лінійний час, за Вальтером Беньяміном, перетворюється знову на час вертикальний, месіанський, на «одночасся», а відтак дозволяє краще зрозуміти, чому кошмари війн минулого не стають запорукою вічного миру у майбутньому. Здається, сама природа часу містить в собі цей фатальний механізм забуття. Час відбирає опори памʼяті — опори для гострих та проникливих висновків щодо агресора та агресії, якими так прославилися повоєнні європейські інтелектуали. А без памʼяті тане й сама можливість вчасно розпізнати агресора та мотивація опиратися йому.

Тож, зрештою, завершальним акордом цього роману стає усвідомлення, що російсько-українська війна (і, можливо, будь-яка велика війна) — це війна, насамперед, за минуле, за памʼять. Герої без памʼяті, такі як колишня українка-тепер росіянка Амелія, виявляються просто не здатними на те, аби вчиняти по-людськи, тоді ж як ті, хто не бояться зазирати в сповнені суперечностей хащі минулого, отримують в цій війні шанс на збереження власної гідності чи бодай власного притомного й більш-менш цілісного «я». Бо власне з памʼяті народжується відчуття справжності, яке здатне захистити на екзистенційному рівні від агресії іншого. Юстина у своїй подорожі до Аушвіцу доходить до розуміння, що саме сприйняття іншого несправжнім є чи не найглибшою когнітивною умовою для будь-якої війни. «Гітлер хотів знищити євреїв, циган і всіх слов’ян, бо всі вони несправжні люди», — дізнається Юстина від гіда в колишньому концтаборі. Цю умову унесправжнення жертви Саварина фіксує і як основну умову російської агресії. В українців, з погляду росіян, що підтримують війну, несправжня мова, несправжня країна, в них несправжнє «я», яке не здатне на справжні людські почуття. Так відбувається абсолютне знецінення людського життя, яке й робить можливим напад, грабіж, ґвалт, убивство — війну загалом.

І, зрештою, саме тому перемогою героїв цього роману над екзистенційним знеціненням стає боротьба не лише з зовнішніми обставинами, але й зі станом дереалізації, боротьба за утвердження власного «я». Герої роману, мов закликання, проголошують: ось — я.

«Юстина я».

«Леся я».

«Микола я».

«Богдан я».

І так далі.

Екзистенційну, метафізичну агресію повного знецінення долають (в романі, та й у житті) ті, хто здатен сказати агресорові: я існую, у мене є імʼя, я справжній. Мої почуття справжні. Моя мова справжня. Справжні моя памʼять, вибір і мої кордони. 

Це відновлення памʼяті, подолання ностальгічної дезорієнтації, виборювання нового часу і простору в дисоційованої свідомості нікому з героїв не дається легко. Але, зрештою, більшість з них проходять свої випробування гідно. І це вселяє певну надію, адже за історіями Богданів, Лесі, Юстини та інших стоять реальні історії живих людей, справжніх українців.

На завершення важливо згадати, що поруч із здатністю памʼятати Каріна Саварина згадує — хоч і побіжно, опосередковано — про ще одну важливу здатність: здатність забувати (її, варто зазначити, не слід плутати з провалюванням у забуття — перший процес є свідомим, тоді як другий — мимовільним). Фінальні сцени роману на кладовищі, де маленька сімʼя прощається з загиблим чоловіком і батьком — не лише про памʼять, але й про забування. Як віддавання землі покійника зачиняє для нас минуле, повʼязане з ним, так і відпускання пережитого болю є необхідним компонентом зцілення. Зцілення не лише індивідуального, але й національного. 

Читайте також: Література ціною дому: чотири книжки на тему біженства та депортації

У післяслові Каріна Саварина особливо підкреслює це національне звучання, наводить слова Симона Петлюри, вирізані на меморіальній таблиці військового кладовища в Ланьцуті (Польща): «Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свободу і державну незалежність». Існування України як нації (як, здається, несподівано випливає з фраґментованого і майже документального наративу роману Савариної), можливе саме в збалансованому поєднанні цих двох могутніх стихій — памʼятання та забування. Друга назва цього роману звучить як «Тимчасово перемішані особи», і ключем до балансу між памʼяттю та забуванням є, наважуся припустити, головне слово цієї назви — «тимчасовість». 

Українці як нація проходять зараз, можливо, найбільші соціальні, моральні та політичні випробування, що існують на даному відтинку людської історії. Частина з нас проживає їх через сюжет шляху воїна, частина — в історії стійкості в тилу, а ще частина є персонажами роману про тимчасово переміщених. Як вистояти в цій війні? Як не зламатися, не втратити себе, своїх цінностей і орієнтирів? 

Повертаючись назад до псалмів Давидових, де не раз згадується минущість всього земного, хочеться знайти прихисток у слові «тимчасово». Саме воно нагадує, що всяке випробування має своє завершення, і всякий стан, почуття, думка, зрештою, проминають.

Всі ми зараз, у часі війни, перемішані. Географічно, соціально, ментально. Ми всі змішалися і всі в чомусь втратили свій звичний дім, своє звичне місце у світі.

Мені здається, що вистояти ми зможемо тоді, коли памʼятатимемо, що навіть це — тимчасово.

Київ, 2026

Купити книжку «Юстина Я» Каріни Савариної