Там де ти зараз, усе 4.5.0. і вітер дме зі сторони України. Історія Олександра Осадка

Олександр Осадко – в минулому житті економіст і будівельник, а від початку вторгнення – боєць, який віддав життя в боротьбі проти російського окупанта. Видавництво Старого Лева, за сприяння його дружини – поетки й мисткині Ганни Осадко, видали збірку Оповідань Олександра, яку нині неможливо читати у відриві від його біографії. 

Загиблі люди залишаються у тому часі, коли зустріли смерть. Ти можеш зануритися в їхнє минуле: сторінки в соцмережах, давні інтерв’ю — але завжди ловитимеш себе на думці: що він сказав би, якби був тут, живий? Читомо продовжує цикл статей про те, що говорили, на чому акцентували, чого навчили своїх друзів і рідних, і що цінували у житті українські письменники, перекладачі, редактори, видавці, загиблі у війні росії проти України. Що вони, врешті, передали нам, і що нам варто берегти.

Коли родина проводжала Олександра Осадка на війну, донька Софія дала йому з собою товстий зошит і сказала, що він має написати книгу  — «таку, як Ремарк, але кращу, веселішу». Зараз про це згадує його дружина Ганна: «Я впевнена, якби Саша повернувся після Перемоги  — він би ще писав і писав. Ми про це з ним говорили. Він розповідав із фронту, що багато спостерігає і має купу сюжетів».

Олександр Осадко має лише одну видану книгу, і вона посмертна  — збірка оповідань «Жити не можна померти». Речення, написане без коми. 

«Ця книга про те, що будь-яка історія про любов і пам’ять – нескінченна. Вона не залежить від найдраматичніших подій нашого життя, хіба присутня у ньому як промінь світла, розчиняючи темряву, проводячи туди, де розімкнеться коло цієї війни. Здається, автор і залишив по собі ці оповідання, аби це коло розімкнулося, і наш календар замість відмірювання війни, став рахувати дні після Перемоги»,  — пише у своїй рецензії Оксана Розумна. 

Поетка, перекладачка і подруга родини Осадків Юлія Мусаковська нині багато розповідає про історію Олександра за кордоном — у Швеції, Норвегії, Великобританії, Польщі та в інших країнах: «На міжнародних майданчиках ми постійно наголошуємо на тому, що українська культура, українська література зараз перебувають під загрозою знищення, як і в часи Розстріляного Відродження. Гинуть українські митці — і ті, які захищають свою країну в лавах війська, і цивільні – внаслідок злочинних обстрілів та окупації росіянами. Неможливо говорити про українську літературу воєнного часу, не згадуючи Олександра Осадка. Особливий трагізм його історії в тому, що він встиг написати надто мало — всього лиш сім оповідань — і так і не дізнався, що став письменником з власною книжкою. Сашко міг бути в цьому житті ким завгодно — отримав освіту економіста, був знавцем історії, будував будинки і був натхненним наставником для молоді. Але насамперед він умів чітко виставляти пріоритети, розумів, що є найважливішим у певний момент. Його моральний кодекс визначив для нього єдино можливу роль в часі повномасштабної війни — роль захисника».

Олександр не думав за життя про публікацію книги й спершу не сприймав власне письмо серйозно. Навіть перші публікації на сайті «Гоголівська академія» зробив під псевдонімом. 

Таємні оповідання

«Те, що Сашко писав оповідання, стало для мене повною несподіванкою. — згадує Ганна. — Уявіть собі – ви живете вже 10 років у подружжі, бачите один одного щодня, спілкуєтеся, аж раптом одного прекрасного ранку він приносить мені ноут із набраним текстом і киває: «Прочитай!». Я прочитала – то було оповідання «Накрапав дрібний дощик». Довершений шикарний текст – цілісний, іронічний, із соковитою мовою і живими діалогами».

Олександр попросив Ганну поредагувати його текст і потім приносив наступні: писав увечері після роботи, а зранку віддавав дружині. Сам він мав економічну освіту, а працював будівельником, аби забезпечити родину. І дружина Ганна, і донька Софія згадують, що працював дуже багато, але завжди знаходив час для сім’ї.

«Його єдиний вихідний на тиждень завжди був виділений винятково для нас. Це завжди була наша неділя. Наш сімейний день. — каже Софія. — І не важливо, чи було то літо, чи зима, осінь чи весна – у тата завжди був недільний особливий план. Навіть коли ми уже не хотіли нікуди їхати і йти, коли ми з братом подорослішали і лише  раз на тиждень приїжджали з навчання додому, у тата була єдина мета – зробити з нас усіх команду і вберегти її назавжди».

Софія, нині вже студентка університету, розповідає про це багато: про перші кроки на ковзанах узимку (жартома називаючи батька «перевертачем пінгвінів», згадуючи той час, коли діти тільки вчилися кататись і часто падали), сніговиків, велосипедні поїздки, сплави Дністром. Коли спілкуєшся з нею, мимоволі з’являється думка — можливо, хист до оповідань в цій родині справді сімейний.

«Коли перший сніг починав текти ріками і поволі відходив до передмість, недільного ранку тата можна було побачити на кухні поміж  купи латок, клеїв, велосипедних камер, розібраних коліс та дротиків. Тато зраненька готував для кожного велосипед – і ми великою колоною виїжджали до міста на довгу-предовгу велосипедну прогулянку. Кілька дитячих років я їздила на одному велосипеді з татом. У кожного був свій, а у нас – один на двох. Тато кермував, а я сиділа на рамі й розповідала веселі історії. А коли у мене з’явився власний велосипед, тато дуже швидко навчив мене на ньому їздити. Він брав автомобільний трос, один кінець якого привʼязував до мого велосипеда, а іншим обв’язував себе, – і тягнув мене доти, доки я не навчилася тримати рівновагу і крутити педалі. 

А коли хмари відходили і перші сонячні промені торкалися вікон нашої багатоповерхівки, тато витягував з шафи мʼяча і вбирав нас у спортивний одяг. І ми бігли до шкільного стадіону, збираючи дорогою велику команду з місцевих дітлахів. Половина району брала участь у недільних футбольних турнірах під патронатом нашого тата. Він за всім слідкував і сам був не проти ганяти з нами стадіоном. А наприкінці тато йшов до магазину, купував там на весь натовп сік та печиво і пригощав усіх, хто доклався до гри», — каже Софія. 

Ганна жартома називає Олександра «всіхним батьком». 

Книга як розмова з рідним

«Коли я подорослішала, у нас був особливий ранковий ритуал. На навчання я вставала доволі рано, йшла на кухню, де вже мене чекав тато. Він голився, дивився огляди політичних новин від Скрипіна і доварював мені каву. І так ми щоранку з ним сиділи, кавували, ділилися планами на день і слухали політогляди. Я часто ставила питання типу «Що таке Північний потік-2?», «Хто такий Фірташ?», «Байден чи Трамп?» тощо. І він завжди давав відповідь. Навіть коли я навчалася в університеті і телефонувала посеред дня, під час татової роботи, він залишав усі інструменти і все одно відповідав на мої запитання. Його думка була для мене найбільш авторитетною», — згадує Софія.

Публікуючи перші оповідання в інтернеті, Олександр викладав їх під псевдонімом «Стах». І, як каже Ганна, дуже здивувався, коли почав отримувати багато позитивних відгуків. Ганна сама письменниця та ілюстраторка, і можливо, Олександр сприймав як «творчу людину» в сім’ї насамперед її. Але через 10 років, на одному з Форумів Видавців у Львові, двоє інших авторів — Наталка Доляк і Сергій Татчин — у розмові, не змовляючись, згадали оповідання «Стаха», шкодуючи, що він перестав публікуватися, і казали, що добре було би з ним познайомитися — «бо в нього таке класне почуття гумору». Говорячи про це у розмові з Ганною, вони не підозрювали, що «Стах» — це її чоловік.

Сергій встиг познайомитися з Олександром, і в день, коли він загинув, Сергієва бригада була зовсім поруч, за кілька кілометрів.

«Це було спонтанне рішення насправді, — говорить Ганна про видання посмертної книги чоловіка. — Навіть не так – це було і не повністю моє рішення, бо в той важкий час я взагалі погано розуміла, що відбувається довкола. За кілька днів після Сашкової загибелі я опублікувала одне його оповідання на Фейсбуці, люди тепло відгукнулися. І тоді моя кума Юля Мусаковська попросила мене зібрати всі Сашкові тексти в один файл – «покажу декому», – сказала. І вже через кілька днів до мене надійшла пропозиція від Видавництва Старого Лева видати Сашкову посмертну збірку оповідань. Це все відбувалося наче в якому сні! Сашко би не повірив, що його тексти колись вийдуть друком у його улюбленому видавництві».

У книзі «Жити не можна померти» зібрані всі тексти Олександра, які він устиг написати. 

«Для мене ця книга зараз – як довга вечірня розмова з рідною людиною. Перечитую – і чую Сашків голос. То плачу, то сміюся. Сміюся більше, бо книга дуже весела, — каже Ганна Осадко. — Знаково, що після виходу книги я два примірники передала на фронт – у його взвод. І всі хлопці її прочитали… А потім один примірник мені повернули – із підписами всіх Сашкових побратимів».

«Читаючи цю книгу, я ловив себе на думці, що його письмо — природне, органічне, без викрутасів, це фактично зліпки з життя. Але написані добротно, з гумором. Це гарна проза, яка в сучасному контексті може і повинна мати своїх прихильників. Тому те, що цей письменник не напише більше жодного рядка — це болючий і прикрий стан, для мене особисто. Олександр мав дуже цікаву манеру письма, і українська література втратила цікавого автора», — говорить письменник Василь Махно. 

«Персонажі оповідань Олександра Осадка є не лише уособленням неймовірної винахідливості та сміливості українців, але й прикладом того, що в кожній людині живе здатність робити надзвичайні речі, протистояти великому і, здавалось би, непереможному злу, — наголошує Юлія Мусаковська. — І саме це має об’єднати людей в Україні, Європі та в усьому цивілізованому світі в часи російської агресії, яка є глобальною загрозою. Є плани ширше презентувати його книжку в Україні. Пам’ять про нього житиме, і я маю надію, що його оповідання будуть перекладені іншими мовами. В розрізі його біографії вислів «автор помер» набуває страшного, буквального сенсу. Але тексти Сашка неможливо сприймати відсторонено від його особистості, він наповнює їх собою, своєю історією, своїм героїзмом. Це проза воїна, який вміє чітко визначати, що є найвищим сенсом. Проза, пронизана любов’ю до людей, до своєї землі, до свободи, яка вимірюється ціною життя».

Доброволець

Ганна розповідає, що ніби передчувала щось — тому записувала всі розмови з чоловіком. У неї досі є цей архів — усі його дзвінки «з нуля». Однак переслухати вона їх поки що не наважується.  

«Пам’ятаю нашу з ним останню телефонну розмову. За день до загибелі. Кум потім розказував, що на фронті до місця, де ще так-сяк стягував мобільний зв’язок, треба було йти три кілометри – і лісом, і полем – під обстрілами і поміж розтяжок. Надто небезпечна дорога, хлопці із взводу ходили рідко, раз на тиждень. А Сашка дзвонив щодня».

Олександр добровільно мобілізувався на другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого. Він ніколи до того не служив, тому потрапив спершу на навчання, тоді — на Харківщину, а опісля — на Донеччину. Він загинув 9 липня 2022 року біля Слов´янська. 

Олександр загинув під час мінометного обстрілу: він прикрив побратима своїм тілом, коли міна залетіла в окоп, і не вижив, а інший боєць врятувався завдяки йому.

«Тато ніколи не вмів висловлювати свої почуття. Я теж не можу похвалитися цим вмінням, тому так ми з ним і жили, не вміючи сказати одне одному, що любимо, що пишаємося і цінуємо, але завжди любили вихвалятися одне одним перед друзями. Добре запамʼятався момент, коли після поховання нашого тата до мене підійшов один із його найкращих друзів і сказав: «Тато страшенно тобою пишався, на кожній зустрічі розповідав про тебе». Якщо б довелося обрати три головні риси татового характеру, це, мабуть, були б щирість, впертість та відданість», — говорить Софія. 

Олександр мав позивний «Танго» — у пам’ять про їхнє з Ганною танцювальне захоплення, ініціатором якого був він сам. Ганна згадує, що спершу опиралася цій ідеї, але потім вони навіть виступили разом на конкурсі. Потім вона купила собі оксамитову сукню для танців — за три дні до повномасштабної війни. Через дев’ять днів після Сашкової загибелі дружина набила собі на лівому плечі татуювання — пару, що танцює танго.

«Тато був і є для нас чудовим прикладом відданості. Розуміння того, що ти є гідним громадянином, що в складний період потрібно завжди діяти. Вони з мамою не пропустили жодної революції з часів відновлення незалежності, ніколи не були осторонь, завжди були в курсі усіх подій і пояснювали нам потребу обізнаності в ситуації, яка була в країні. Приклад не пасивності, а дій. Він любив Україну, як і нас, – безумовною любовʼю. Перед ним ніколи не поставало питання «Чи варто?», «Чи я не буду шкодувати?», «Для чого я це роблю?». Для нього все було завжди чітко і зрозуміло», — говорить про батька Софія.

«Сашко навчив мене до останнього триматися за своє призначення. Йти за своїм покликанням – твердо, відчайдушно, усміхнено і навіть трохи безголово. Не боятися жити і помирати не боятися. Мудрості навчив – простої людської мудрості, що тримається на Любові – до рідних і далеких, до дерев і праці щоденної, до важливих і простих речей. Мене підтримує думка, не думка, відчуття навіть, що наша Земля – це щось на кшталт виправного інтернату, де душі гартуються, аби стати кращими. А потім складають свій іспит із невідомих нам навчальних предметів. Адже у кожного – власна історія. Ті, що вже пішли, – свій іспит склали. А ті, що залишилися, – вони ще мусять виконати свою місію (хоч як би пафосно це не звучало). І місії ці теж дивні та різні. Хтось має навчитися приймати, хтось – давати, хтось – довіряти, хтось – творити…Але потім ми всі зустрінемося. Іще не раз зустрінемося», — розповідає Ганна Осадко.

Її донька звертається до батька, з яким уже не може поговорити особисто, у дописі на фейсбуці за кілька днів після його загибелі: каже йому, що пишається.

«Сподіваюся, там де ти зараз, усе 4.5.0. і вітер дме зі сторони України», — говорить Софія. 

Читайте також: «Жити не можна померти» Олександра Осадка: неписьменницькі оповідання