Тарас Бульба-Боровець і його ідея свободи, що підіймала українців до боротьби навіть без держави

Якщо розглянути нашу теперішню війну як конфлікт двох ідей, то це боротьба української соборної демократичної державности проти російської імперської диктатури. Ми можемо визначити початок війни – 22 січня 1918 року. У цей день був ухвалений четвертий універсал УНР, у якому проголошувалася незалежність, а рівно через рік – оголошена злука УНР та ЗУНР у єдину соборну державу. Ця ідея виявилася не лише живучою у пам’яті, але й здатною до постійного відновлення. Розуміння цієї ідеї й того, як вона розвивалася, необхідне для нас саме зараз, щоб усвідомити, чому українці вже понад 100 років воюють під жовто-блакитними прапорами, хочуть повернути собі Крим та Донбас, і чому важливо об’єднуватися заради перемоги.

Сьогодні ми гортаємо мемуари дещо призабутого в історії борця проти російського імперіалізму, засновника УПА Тараса Бульбу-Боровця, щоби з перших уст дізнатися, як ідея української свободи продовжувала підіймати людей на боротьбу навіть в умовах відсутності власної держави.

Зазвичай історики приділяють не так багато уваги Боровцю, оскільки його персона перебуває у тіні іншого великого організатора українського спротиву Степана Бандери. Бандерівська партія, принаймні на початках, мала на меті Україну зовсім іншого типу, аніж ту, що ми маємо сьогодні, за популярним тоді прикладом вождистських країн – з однією партією та одним провідником. Так і зробили, оголосивши у Львові Українську Державу у 1941-му році. Цей «вибрик» Бандери з подивом сприйняв Тарас Бульба-Боровець, який на цей час уже сформував на Поліссі загони армії УПА і готувався захоплювати район Олевська, щоб утворити цивільно-військову адміністрацію.

Бульба-Боровець діяв від імені уряду УНР в екзилі й проголошувати на звільнених територіях він збирався владу УНР. Як він писав потім у мемуарах про бандерівську ініціативу:

Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія. (…) Починаючи від 22 січня 1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила, і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности. 

Хто ж цей Бульба-Боровець, що мав право критикувати «батька нашого Бандеру»? 

Тарас Боровець виріс на Рівненщині, що перебувала під окупацією Польщі. Працював на каменоломнях, де пройшов шлях від простого чорнороба до власника одного з гранітних кар’єрів. На той час у Польщі осіло багато колишніх вояків УНР, які відступили після більшовицької навали 1920-х років. У колі таких ідейних патріотів він заснував організацію «Українське національне відродження», що мала займатися вихованням молоді та просвітництвом. За свою діяльність Боровець потрапляє до польського концентраційного табору, де знайомиться з тогочасними підпільниками – від комуністів до націоналістів. Замість того, щоб витрачати час на міжпартійні сварки, Тарас Бульба-Боровець вирішив триматися ідеї УНР, яка була демократичною і могла подружити між собою різні політичні сили через парламент. Тому свої дії надалі він узгоджував з офіційними представниками уряду УНР в еміграції. 

Після початку Другої світової війни українські етнічні землі опинилися під радянською окупацією, а Бульба-Боровець разом керівниками УНР в окупованій німцями Варшаві. УНР видала Декларацію, в якій оголосила солідарність із демократичними країнами, виступила проти диктатур Сталіна та Гітлера й почала готуватися до війни на території України. У 1940-му році Бульба-Боровець з боєм переходить німецько-радянський кордон та починає формувати Українську повстанську армію на базі своїх зв’язків із проукраїнським підпіллям. На момент оголошення бандерівцями Української Держави у Бульби-Боровця на Поліссі були тисячі бійців УПА, які він називав збройними силами УНР.

Загалом Тарас Боровець був неординарною особою. Наприклад, як колишній бізнесмен, він розумів важливість реклами та піару, тому замовляв для агіток свої портрети у фотостудіях, а також приділяв багато уваги просвітництву та пропаганді через друковані видання. У 1943 році нацисти заарештували Боровця і посадили до концтабору Заксенгаузен, де він сидів у камері №78. 

За іронією долі, у 73-й камері цього ж концтабору сидів і Степан Бандера. Під кінець війни усіх українських політв’язнів випустили з камер і намагалися сформувати з них українську армію для підтримки Німеччини, проте без успіху. Тарас Боровець опинився на території Німеччини, яку контролювала американська армія, і згодом виїхав до США, де доживав свій вік у Нью-Йорку, підпрацьовуючи кочегаром і сторожем.

Історія його боротьби описана у книзі мемуарів «Армія без держави», яку він написав вже на еміграції. Шматки його спогадів спорадично публікували. Він надіслав перший рукопис у Вінніпезький інститут дослідів Волині ще 1952 року, «у рамках збирання матеріялів до найновішого розділу історії Волині». Через кілька років їх зібралися надрукувати у Видавництві «Тризуб» у Вінніпезі, але раптом до голови інституту прийшов якийсь студент, що представляв інтереси Боровця (оскільки той був хворий і не міг з’явитися сам). Посланець заявив, що інститут має повернути автору рукопис, а те, що було надруковане – знищити.

Не зумівши зв’язатися з Боровцем, видавництво вчинило так, як просив посланець. Невідомо, що це детективна історія і які таємниці приховував перший рукопис, але у 1974 році Боровець переписав свої мемуари й знову надав їх до друку. У передмові він скромно зазначає, що писати раніше не наважувався, бо книжки мають писати письменники, а він не хотів підіймати «темні» сторони української боротьби.

Зрештою книжку видали 1981-го року в Канаді, а у 2019-му, вже за часів незалежної України, яка знову перебуває у стані війни, її перевидали у видавництві «Лілея-НВ».

Текст написаний у доволі дивній формі – суміші історичних фактів та художнього оповідання. Наприклад, пригодницькі сцени переходу з боєм кордону стоять поруч з дуже структурованими списками засадничих ідей УПА та опублікованими документами.

Є багато смішних епізодів – наприклад, їхні переговори з делегацією від червоних партизанів, які передавали українським націоналістам щирі вітання і захоплення особисто від товариша Сталіна. Попри таку неоднорідність тексту, читати його дуже цікаво, оскільки спогади описують боротьбу зовсім з іншого боку, ніж ми звикли. Там є інформація про партизанську дипломатію, про конфлікти між різними загонами УПА щодо того, яку політику проводити, про ті сторінки історії України, які у нас в підручниках згадуються одним рядком, хоча й мають велике значення.

Якщо порівняти прозахідні демократичні цінності, ідеали УНР та вождистські тенденції ОУН – ми мусимо констатувати, що сучасній Україні набагато ближчі перші. На жаль українці в 1940-х роках ще не розуміли, що воювати один з одним – ворогу на користь. Загони бандерівців ультимативно вимагали від Боровця перейти під керівництво проводу ОУН. Зрештою це призвело до збройних сутичок.

Пізніше ОУН визнала, що «вождизм» був вимушеним кроком перебудуватися на демократичні засади й навіть долучилися до Уряду УНР.  Після здобуття незалежності, вже у 1992-му році, президент УНР в еміграції Микола Плав’юк склав свої повноваження президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, в якій ми живемо, є правонаступницею Української Народної Республіки, а ЗСУ – нащадок армії УНР та УПА. Тож теперішня війна – це продовження війни, яку росія почала з УНР на початку XX століття, оскільки ніяких мирних договорів тоді так ніхто і не підписав. І наша згуртованість зараз – дасть свої результати.

Читайте також: Воля народам, воля людині: іконічні бандерівці й українська символіка у гравюрах Хасевича

Чільна Ілюстрація: Юрій Журавель