Тексти, музика, голос: пронизливість аудіоальбому «Стус: Перехожий»

Опера, а за тим — альбом. Уже понад два роки актори Центру сучасного мистецтва «ДАХ» «живуть» із текстами письменника Василя Стуса, «переживають» їх, наповнюються ними, щоб відкрити й показати той широченний, закодований у них музичний вимір. Мінімум інструментів і максимум голосу — тепер заглиблюватися у творчість письменника можна за допомогою будь-якої цифрової платформи. Це не треки на щодень, — до них потрібно себе підготувати, але почувши — проймає до самого серця.

Аудіальне сприйняття світу

«Витрати я Тобі поверну — тільки зароблю (тобто за 2–3 місяці), а ця штука мені ой як треба», — писав Василь Стус у листах до Олега Орача в 1977-му, прохаючи надіслати йому транзистор із приставкою, щоб слухати музику. Прикметно, що це прохання передувало проханню про надсилання книжок. У спогадах про раннє дитинство письменник зазначав, що його матір знала багато пісень і багато співала. А в листі до сина за 1979 рік писав, що за похвальну грамоту батько купив йому гітару, коли він був у 7-му класі. Там само й зізнається: «Музикою я марив».

Антоніо Вівальді, Фридерик Шопен, Людвиг ван Бетховен, Георг Фрідрик Гендель, Йоганн Бах — із нечисленних згадок про музику в листах дізнаємося про Стусові вподобання, бо лиш так мав змогу поділитися з рідними і друзями власними внутрішніми перечуваннями.

Сину ж писав: «Ходи з мамою в концерти — привчайся до музики — не тільки естрадної, а й класичної, народної». Навіть пояснюючи свої літературні вподобання Стус застосовував музичну термінологію. Займався ж бо й перекладами вокальних творів на музику відомих композиторів, а для цього замало тільки перекладацького хисту, адже тут текст дуже залежить від музики.

Любов до музики й розвинений музичний слух додають особливого звучання Стусовій поезії, закодовані глибоко в ній мелодії відчитають не всі, але ритміку речень і строф, цілісність композиції можна схопити ще від першого прочитання. Напевно, саме це й відчув у його творчості театральний філософ, режисер і драматург KLIM (Володимир Клименко).

«Творчість — це про розуміння»

Прем’єра однойменної медитативної камерної опери про любов, ніжність і тендітність життя «Стус: Перехожий» відбулася у вересні 2020 року в Херсоні під час Dream ГОГОЛЬfest. Та шаманити над музичною інтерпретацією поезій Василя Стуса актори театру «ДАХ» розпочали ще в березні 2019-го. Шлях до мінімалістичної вистави-опери проклали молодим митцям майстер-класи KLIM’а, задля яких він відвідував «ДАХ» раз у сезон. Тож без драматурга й режисера, але з тренером KLIM’ом і художнім керівником Владом Троїцьким, більше десятка Стусових поезій знайшли нове звучання завдяки контрабасу й фортепіано, а особливо — голосам Софії Баскакової, Ігоря Димова та Володимир Руденка.

«У нас був музичний бенд і в якийсь момент прийшло відчуття, що настала криза сенсів. Якраз тоді KLIM проводив майстер-класи і я підійшов до нього спитати поради», — розповідає Ігор Димов. Тож KLIM приніс із собою вірші Стуса, над якими саме працював, й Ігор із Володимиром почали їх «витанцьовувати». «Усе виглядало якось сумбурно: стоїть босий KLIM зі своєю шаленою енергією, а біля нього — двоє босих хлопців. Усі качаються з ноги на ногу і розспівують вірші. І це не красиве розспівування — це крики», — ділиться входженням у процес Софія Баскакова. Коли вона долучилася до загального шаманіння, Ігор і Володимир якраз працювали над першою композицією і думали, що потрібно буде багато інструментів, тож запропонували Софії сісти за барабани…

Та KLIM поставив співачку до мікрофона, адже в її співі Стусові тексти звучать, починають резонувати, а тоді фортепіано і контрабас підкріплюють і розширюють це звучання. «У нас не було жодного орієнтиру. Немає цілі — є шлях. KLIM ніколи не говорив, що це буде, він просто казав: “Робіть і через рік ви будете іншими людьми”. Так і є, — стверджує Софія Баскакова. — У нас є велика довіра до нього, бо він не робить абищо — лише сакральні речі. А творчість — це про розуміння. Якщо в тебе дуже вузьке розуміння, такою буде і творчість. Тож треба постійно наповнюватися чимось новим, щось вивчати, дивитись, читати».

За словами акторів, спочатку KLIM приносив оригінальний твір і займався з ними, показуючи технологію розкриття вірша. Тренер радив передусім шукати ритм, який існує в самій поезії, зрозуміти, що це за стиль, яка тут мелодика, що за колір у кожного конкретного тексту.

Актори вичитували самі та разом із тренером якісь важливі рядки й слова, закцентовували їх. «Одна справа, коли це «Колеса глухо стукотять», де є добре відчутний ритм, а коли вірш як політ і ритму майже немає — отам треба довше шукати», — зазначає про труднощі Володимир Руденко. KLIM просив фіксувати все на диктофон і потім прослуховувати, записувати текстово отримане й комбінувати це в лібрето.

«Знайти мелодію було моїм завданням. Вловивши ритм, додається якийсь зрозумілий хід фортепіано. А як доповнити — уже задача контрабаса. Софія також вслухається, намагається зрозуміти, як зробити свій голос виразнішим, розширити вертикаль, — посвячує в царину творення Володимир Руденко. — Ми з Ігорем тримаємо основні голоси, які створюють об’єм і фактуру, але вся дія відбувається навколо Софії».

У пошуках сенсів і способів їхнього розкриття актори зверталися до життя і творчості Василя Стуса, адже до цього пильного розглядання його особистості через нашарування поезії, хтось міг не сприймати його, не розуміти, не відчувати, не хотіти задумуватися про життя і смерть урешті-решт. «Стус екзистенціаліст, деякі речі в нього й справді медитативні, вони дуже гармоніюють одне з іншим. Ці зернятка можна знайти в кожній поезії та об’єднати в цілий Всесвіт, — завважує Володимир Руденко. — І нашим завданням було допомогти цим текстам прозвучати. Створити простір, який би затягував у себе, дати можливість людям не оцінювати, а просто зустрітися з текстом».

Звісно, може здатися, що Стуса краще слухати лише в чоловічому голосі, однак Софія Баскакова знаходить той ключик, який розкриває обрані KLIM’ом тексти ще ширше. Бо те, про що писав Стус, стосується кожної людини в будь-якій точці світу. «Усі сприймають Стуса різким, трохи брутальним і дещо нечуттєвим, наче скеля. Так, але його величезна любов і ніжність пробивається крізь неї. Скеля — а крізь неї промені. І це те, чого не вистачає в розумінні Стуса суспільством, — впевнена співачка. — А він передусім людина, яка теж мала сумніви, страждала. Те, як він із цим боровся — бачимо у віршах. Навіщо він їх писав? Це ж як молитви. Він себе кодував і це його підтримувало».

«”ДАХ” — це чарівний простір для реалізації часто безумних ідей. Навіть ті, хто їх втілює, можуть не до кінця розуміти як і що з цього вийде. Але сам простір також допомагає», — зауважує Володимир Руденко. Тож дахівці мобілізувалися і встигли подати заявку на грант від УКФ. Презентація аудіоальбому відбулася у прямому ефірі у середині жовтня — і тепер є окремий альбом із десятьма треками.

Поетичне підґрунтя опери й альбому

Добре знайомий із творчістю Василя Стуса слухач із назв треків пізнає його поезію, вихопить знайомі рядки поміж музикою і голосами. Певна оригінальна поетична структура залишена та пересипана рефренами, пасажами, мелодекламуваннями, прочитана по-новому, майже не спираючись на авторську пунктуацію. Ні, голос Стуса аж ніяк не втрачається, навіть у тих треках, які скроєні не з однієї поезії — тут слухачеві пропонують виклик почути, сприйняти й зрозуміти, як актори театру «ДАХ» знаходили власний шлях до пізнання і розкриття творчості Василя Стуса.

Поезії «У цьому полі, синьому як льон», «Мені здається, що живу не я», «Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?» і «Колеса глухо стукотять» – усі із самвидавної машинописної збірки «Веселий цвинтар» (1970), що була долучена до кримінальної справи письменника. Дванадцять копій збірки Василь Стус виготовив для кола найближчих друзів, однак примірник вдалося зберегти лише доктору хімічних наук Генріху Дворкові. За ним і було зроблене варшавське видання 1990 року.

Ритм потяга, що мчить утемряву і везе на край світу чітко музично оприявнений у треці «Колеса». Цей ритм відчутний уже з першого рядка самого вірша «Колеса глухо стукотять», що присвячений пам’яті Миколи Зерова. За словами літературознавця Костятина Москальця, у якомусь сенсі Стус «відчував себе безпосереднім спадкоємцем розстріляного професора і справді був однією з неусувних ланок, що з’єднує розірваний у 1930-х роках ланцюг часів». У цьому треці й виринає той «перехожий», що заявлений у назві альбому і перекочував до неї з вірша «Мені здається, що живу не я». Мимовільно на думку спадає «Сторонній» Альбера Камю — улюблений мислитель Стуса. Саме в такому ключі й сприймається обкладинка до альбому авторства ще одного актора театру «ДАХ» — Марка Галаневича.

Побачивши в альбомі назву «У цьому полі» ваша свідомість спершу точно поставить блок на сприйняття вірша «У цьому полі, синьому, як льон» лише в життєствердно-патріотичному рок-звучанні від Сергія Василюка. Атож, посилення емоційно-експресивного впливу на читача / слухача у вірші Стус досягає за допомогою асонансів і алітерацій, тому він таки придатний до співання. Та з уст акторів театру «ДАХ» він звучить зовсім інакше — похмуріше, тривожніше, бо переплетений із рядками з поезії «Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?», де «ридає Україна». Це найдовший трек в альбомі.

Поезія «Невже ти народився, чоловіче» належить до збірки «Час творчості / Dichtenszeit» (1972), яку Василь Стус написав під час перебування в слідчому ізоляторі київського КДБ і яка була складена з оригінальних віршів і перекладів із Ґете, тому й має подвійну назву. Цей вірш був написаний наприкінці січня 1972 року й адресований реальній людині — наглядачеві табору ВС-389/36 у селі Кучино, що на Уралі.

Мабуть, слова «Невже ти народився, чоловіче, / щоб зазирати в келію мою?» і змальовують поширений на той час спосіб тортур: коли наглядач зазирає у вічко камери, у якій знаходяться в’язні, і якщо бачить, що вони заснули — будить їх. У довгому вступі треку «Невже» вчуваються ці спочатку довші, а згодом усе швидші переходи від тиші до стукоту, які потім зливаються майже в суцільне стукотіння. Як зазначила Софія Баскакова, актори досить довго шукали звучання цієї першої композиції в альбомі. І навіть на прем’єрі не до кінця розуміли, якою вона має бути. «До того ритму, який вже закладений у поезії, потрібна підтримка: десь тендітна чи жорстка, десь об’ємна чи навпаки лаконічна», — пояснює Володимир Руденко.

«Мертвий сон галактики» та «Хтось чорний-чорний бродить довкруги» також із вищезгаданої збірки, однак не вони є центральними в інтертекстуальному треці «Тиша», а сама поезія «Там тиша. Тиша там. Суха і чорна» зі збірки «Палімпсести». Уперше цей вірш переписаний у листі до дружини від 7 січня 1975-го з ремаркою: «Цей сонет мені якось виснився, і я його записав. При тому, що маю нехіть давати назви своїм віршам, цей міг би — дуже приблизно — означити як свічадо пам’яті. Але що це?».

У композицію досить органічно вплітаються і рядки з інших поезій — «У темінь сну занурюється шлях», «Всі райдуги відмайоріли» та «Заходить чорне сонце дня». Трек «Тиша» чи не найбільш розкриває оцю палімпсестовість — нашарування текстів, які починають «співдіяти, просвічуючись один із-під одного».

Насправді впродовж 1971—1980 років Василь Стус підготував до друку кілька варіантів збірки. Уперше окремим виданням «Палімпсести» (вірші 1971—1979 років) вийшли у видавництві «Сучасність» у 1986 році в упорядкуванні Надії Світличної та Юрія Шевельова. Тож більшість текстів, що були переосмислені дахівцями для альбому «Стус: Перехожий» — саме із неї.

Тема смерті є важливою у творчості Стуса, вона була для нього тією вищою категорією, що охоплює минуле, теперішнє і майбутнє. Від мантри «Тримай над головою свічку» та наростання тривоги шуганнями кажанів і криком пугача до нав’язливого «Як хочеться — вмерти!» з однойменного треку, який подається ніби молитва, а далі — до «Ми вже твої коханці, смерте» — сприйняття і прийняття, адже шлях до неминучого вистукують все ті ж колеса. Зрештою, як би ти не шукав шпарину, все одно «світ тебе помітить і уб’є / смертельною своєю ваготою» — нагадує голос у треці «Між світом і душею».

Неуникність і фатум у поезії «Сховатися од долі — не судилось» очевидні, але крізь «смертеіснування й життєсмерть» кожен звук треку просякнутий сумнівами: «”ачи твою подобу”, збагнуть — бодай в передкінці життя?». «Він зробив вибір, але мені здається, що сумнівався, що всередині нього був великий розпач, — ділиться роздумами Володимир Руденко. — Та совість і гідність сказали, що він учинив правильно й собі не зрадив. Хоча заплатив за це надто велику ціну».

Першим віршем, який почали наспівувати Ігор і Володимир був «Терпи, терпець тебе шліфує». Але навіть після доєднання Софії митці довго не могли знайти, як ця поезія має звучати. «Нам потрібно було щось почути в інших композиціях, щоб зрозуміти, що має бути в цій. Вона остання в опері й одна з моїх улюблених. Там немає нічого зайвого», — зазначає Софія Баскакова. Початок треку не дає відволіктись, дещо дратує, але робить свою справу — всеохопно утримує увагу слухача до моментів багатоголосся з молитовними нотками.

«Аудіоальбом «Стус: Перехожий» не є суто музичним вираженням текстів Стуса. Це лише допоміжний засіб, який створює атмосферу. Ми ж у театрі і KLIM переклав ці тексти мовою театру, — зазначає Ігор Димов. — Театр плюс музика — це атмосфера. І занурення може допомогти людині спробувати доторкнутися цих сенсів. Але якщо тільки в неї з’явиться така розкіш — час, об послухати».

«Приголомшлива тьма» — коментує хтось у чаті під час презентації альбому. «Найбільш яскравий жар трагізму, однак наповнений життям», — говорить Влад Троїцький. «Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався», — промовляє Василь Стус вустами акторів театру «ДАХ».

Матеріал створений у партнерстві.

Фото: Ната Коваль