нон-фікшн

Тімоті Снайдер про вторгнення в Україну та зародження російського шизофашизму

03.10.2020
«Шлях до несвободи» Тімоті Снайдера

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Тімоті Снайдер. Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка / Перекладач Галина Герасим. – Львів: Човен, 2020 – 392 с.

«Шлях до несвободи» – одна із найважливіших для українського читача книжок Тімоті Снайдера. Історик аналізує складні та драматичні трансформації в Росії, Україні, Європі та США від 2011 до 2016 року. Серед головних подій – російські протести на Болотній площі в Москві, Революція Гідності в Україні, анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас, криза біженців, Брекзит і перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США.

Американський історик та публічний інтелектуал не лише ставить питання про те, чому ж ідея «кінця історії» була помилковою. Він доводить, як закладена в «кінець історії» неуникність, або ж, іншими словами, думка про те, що «ідеї не мають значення», могла докластися до створення сучасного політичного клімату.

Публікуємо фрагмент розділу «Новизна чи вічність», у якому розповідається про російське вторгнення в Україну та зародження шизофашизму.

 

[…] Російське вторгнення на Донбас охрестили «Російською весною». О, без сумніву, російський фашизм розквітнув, як дерева навесні. Сьомого березня 2014 року Олександр Дугін прославляв «поширення ідеології звільнення (від американців) до Європи. Адже в цьому й полягає мета євразійства — у Європі від Лісабона до Владивостока». Фашист хвалився, що фашистський союз почав ореальнюватися. Через кілька днів Дугін заявив, що історію скасовано: «Модерність завжди була посутньо неправильною і тепер перебуває на термінальній стадії. Це означає кінець усім, хто вирішив, що модерність і їхня доля — синоніми, або хто несвідомо ступив на цей шлях. Майбутня боротьба означатиме «позбавлення від відкритого суспільства та його бенефіціарів». 

 

На думку Дугіна, американський дипломат єврейського походження був «брудною свинею», а український політик із єврейським корінням — «упирем» і «покидьком». Хаос в Україні був справою рук «Моссаду». У такому самому тоні Олександр Проханов в ефірі російського телебачення з Евеліною Закамською 24 березня звинуватив українських євреїв у російському вторгненні в Україну і в Голокості.

 

Це був новий вид фашизму, який можна назвати шизофашизмом: справжні фашисти називали фашистами своїх опонентів, звинувачували євреїв у Голокості, а Другу світову війну використовували як аргумент на підтримку подальшого насильства. Радянська пропаганда окреслювала ворога як «фашиста». Відповідно до радянської ідеології, фашизм був породженням капіталізму. Упродовж війни проти нацистської Німеччини росіяни могли думати, що радянська перемога була частиною більшої історичної події, у процесі якої зникне капіталізм, а всі люди побратаються. Після війни Сталін святкував не так радянську, як російську перемогу. Відповідно, можна було припустити, що ворогом був не капіталіст, а чужинець, а конфлікт був постійнішим. У 1970­х роках Брежнєв, спадкоємець Сталіна, перетворив на сенс радянської (і російської) історії перемогу Червоної армії у Другій світовій війні. Зробивши це, Брежнєв, безсумнівно, змінив значення слова «фашизм». Воно більше не позначало стадію капіталізму, яку можна перебороти: адже історія більше не повинна приносити жодних змін. Тепер «фашизм» означав вічну загрозу із Заходу, а Друга світова війна була просто прикладом такої загрози.

Тож росіян, які здобували освіту у 1970­х, зокрема військових пропагандистів 2010­х, навчили, що «фашист» означало «антиросійський». Сказати, що росіянин — фашист, російською мовою ледь не граматична помилка. Тож фашисти на кшталт Дугіна могли святкувати перемогу фашизму, використовувати фашистську мову і при цьому звинувачувати у фашизмі власних опонентів. Українці, які захищали свою країну, перетворилися на «найманців хунти з рядів українських свинофашистів». Схоже фашисти на кшталт Проханова описували фашизм як якусь фізичну субстанцію, яка насуває із Заходу й загрожує російській цнотливості. У червні Проханов написав, що фашизм — це «чорне сім’я», що загрожує «золотим богиням Євразії». Його лапідарні вибухи расової та сексуальної тривоги були досконалим фашистським текстом. Глазьєв теж діяв відповідно до шизофашистських протоколів. Підтримуючи нацистську геополітику, він запровадив звичай обзивати фашистами ворогів Росії. У тексті для «Изборского клуба», датованому 2014 роком, він назвав Україну «фашистською державою за усіма відомими науці ознаками фашизму».

 

Шизофашизм був тільки однією із суперечностей, що вийшли на яв навесні 2014 року. Відповідно до російської пропаганди, українське суспільство аж кишіло націоналістами — але нації в Україні не було; Українська держава була репресивною, і при цьому не існувала; росіян змушували розмовляти українською — але такої мови, звісно, теж не було. Глазьєв долав ці суперечності, киваючи на Захід. Він доводив, що американці хотіли Третьої світової війни, а все через високий державний борг. Україна мала би зникнути після кількох телефонних дзвінків Глазьєва. Але оскільки вона не розвалилася, це могло означати тільки те, що український уряд — маріонетки американців, «нацистська хунта, яку американці наслали на Київ». Щоб перемогти те, що здавалося Глазьєву американською окупацією, він заявляв, що потрібно «знищити її рушійні сили: американську панівну еліту, європейську бюрократію і українських нацистів. Перша — головна, інші — похідні».

 

Путінів євразійський радник заявляв, що Євразія потребує, щоб американську політику зруйнували. Глазьєв думав, що, щоб здобути перемогу у війні за Україну й Європу, варто вирушити до Вашинґтона.

 

Як і його радник Глазьєв, Путін називав українців, які протистояли російському вторгненню, фашистами. Вісімнадцятого березня, обговорюючи хаос, що спричинила російська окупація у країні­сусідці, Путін запевнив, що «цей переворот вчинили націоналісти, неонацисти, русофоби й антисеміти. І вони продовжують задавати тон». У цьому висловлюванні звучали шизофашистські нотки. Російська міжнародна політика 2014 року мала значно більше спільного з найодіознішими моментами 1930­х, ніж здавалося на перший погляд. Заміна законів, кордонів і держав на цноту, праведність і великі простори була чистісінькою фашистською геополітикою. Концепція зовнішньої політики міністра закордонних справ Сергія Лаврова, створена, щоб виправдати вторгнення до України, ґрунтувалася на принципі, відповідно до якого держава могла нападати, щоб захистити тих, кого вважає належними до своєї культури. Той самий аргумент Гітлер використав, щоб анексувати Австрію, розшматувати Чехословаччину та напасти на Польщу 1939 року й анексувати Латвію, Литву та Естонію 1940 року. 

 

Чотирнадцятого березня, коли від рук росіян у Донецьку загинув українець, Лавров використав це для виправдання російського вторгнення в сусідню суверенну країну: «Росія свідома своєї відповідальності за життя своїх співвітчизників в Україні і зберігає за собою право їх захистити». Сімнадцятого квітня Путін повторив те саме: «Базовим залишається питання забезпечення легітимних прав й інтересів етнічних росіян і російськомовних осіб на південному сході України». Путін забув згадати, що в українських громадян було значно більше прав на свободу висловлювання, ніж у громадян Росії. Пізніше Путін пообіцяв, що не завагається використати «всі бойові засоби», щоб захистити російських співвітчизників.

Ці обговорення «співвітчизників» у концепції Путінового «русского мира» перетворювали українських громадян на заручників примх закордонних правителів. У цій ідейній спільноті, окресленій здалеку, зі столиці іншої країни, людина розчиняється. У риториці російської цивілізації, чи то пак «російського світу», українські громадяни втрачали індивідуальність і перетворювалися на власність колективної спільноти, яка виправдовувала російське вторгнення до України. Індивідуальність розчиняється у вічності.

 

У війні, яку буцімто вели проти фашистів, багато союзників росіян самі були фашистами. Американський білий супрематист Річард Спенсер, Метью Гаймбах і Девід Дюк вихваляли Путіна й виправдовували війну, яку він розпочав. Росія відплатила їм використанням прапора, схожого на бойовий штандарт Конфедерації, для окупованих територій на сході України. Європейські крайні праві також зустріли російську війну оваціями. Польський фашист Конрад Рекас підтримував Путінову ідею Євразії загалом, і російське вторгнення до України зокрема. У вересні 2013 року він передбачив, що Росія нападе на Україну, та мріяв про те, щоб керувати урядом Польщі, який підтримуватиме РФ. Роберт Лусня, який колись співпрацював зі спецслужбами комуністичної Польщі й забезпечував фінансову підтримку Мацєревічу, помітному правому політику, також намагався поширити побрехеньки російської пропаганди, мовляв, Україною керують євреї.

 

Лідер угорської фашистської партії «Йоббік», якого Дугін запросив до Москви, і собі вихваляв Євразію. Лідер болгарської фашистської партії розпочав виборчу кампанію саме в Москві. Неонаці із грецького «Золотого світанку» оспівували російський захист України від «круків світового лихварства» — так поетично вони описували єврейську змову. Італійський Національний фронт прославляв відважний Путіновий спротив «гей­лобі».

 

Показний американський білий супрематист Річард Спенсер спробував (невдало) організувати зустріч європейських крайніх правих у Будапешті. Серед запрошених були Дугін і німецький неонаці Мануель Охсенрайтер, який у російських медіа також вихваляв російське вторгнення в Україну.

 

Кілька десятків французьких крайніх правих активістів приїхали до України битися на російському боці. Російська армія перевірила їх, а відтак відправила в поле. Приблизно сотня німецьких громадян також вирішила скласти компанію російській армії і парамілітарним організаціям. Те саме зробили й жителі інших західноєвропейських країн. Так війна Росії в Україні створила тренувальні бази для терористів. Восени 2016 року сербського націоналіста заарештували за те, що він планував державний переворот у Чорногорії. Раніше він бився на російському боці в Україні й зізнався, що його завербували російські націоналісти. У січні 2017 року шведські нацисти, яких тренували російські парамілітарні групи, підірвали притулок для біженців у Ґетеборґу.

 

У 2014 році близькі до Кремля інституції та люди зібрали фашистських друзів Росії. У квітні 2014 року відгалуження партії «Родина» заснувало «Всесвітній націонал­консервативний рух». Його члени цитували Ільїна й називали Євросоюз частиною «глобальної кабали», чи, іншими словами, єврейської змови.

 

Олександр Усовський, громадянин Білорусі й автор книги «Боже, Сталіна храни! Цар СРСР Йосип Великий», допомагав Малофєєву координувати європейських фашистів. Усовський платив полякам, які готові були імітувати антиукраїнські протести, коли Росія напала на Україну.

 

Малофєєв особисто запросив лідерів європейських радикальних правих до віденського палацу 31 травня 2014 року. На цьому прийнятті Францію репрезентували Емерік Шопард і Маріон Марешаль Ле Пен, небога Марін Ле Пен. Увагу захопила палка промова Дугіна про те, що тільки спільні зусилля крайніх правих врятують Європу від гомосатани. У 2015 році аналітичний центр Малофєєва своїми публікаціями почав підтримувати Дональда Трампа. […]

 

А ви вже знаєте список 100 найкращих книжок з історії України, які видані в часи незалежності.

 

Читайте також: Оксанен: Лише після війни в Україні Захід почав змінювати риторику

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект