Традиційна школа чи короткі курси — що результативніше в мінливому світі?

Сучасні формати освіти можуть не тільки конкурувати, але і доповнювати один одного. Чого бракує традиційній освіті для того, щоб відповідати вимогам ринку, і чого бракує коротким спеціалізованим курсам, аби повністю замінити традиційну академічну освіту? Які існують  проблеми в самоосвіті та в традиційних системах української освіти? На ці та інші питання шукали відповіді Олексій Молчановський, академічний директор магістерської програми «Науки про дані» Українського Католицького Університету, співзасновник платформи онлайн курсів Prometheus, і Володимир Блажівський, засновник і креативний директор студії дизайну «HAPPY», керівник і викладач школи дизайну «Projector.Lviv», що має понад 10 років досвіду в брендингу та UX/UI дизайні.

Модерував дискусію «Ревіталізація освіти: за якими підручниками навчаються та навчають» під час 26 Book Forum Микола Ковальчук, дизайнер книжок, дослідник естетики, семіотики та технології шрифтів і текстового дизайну, викладач і консультант.

Де навчають відповідальності і ціннисних орієнтирів?

О. М.: По-перше, це дуже банальна річ — освіта повинна давати професію, щоби людина могла заробити собі на хліб насущний, і не просто на хліб, а бажано на хліб з маслом, і також злітати в якусь країну на відпочинок. По-друге, треба згадати, що не всі університети ставлять собі за мету давати якусь конкретну освіту. Можна згадати тут Гарвард, де готують до «шостого робочого місця». 

Популярна в США модель вільних мистецтв — Liberal Art Education, в Українському Католицькому Університеті вона практикується на гуманітарному факультеті, за якою вища освіта повинна давати «м’які навички» (soft skills, скупчення продуктивних рис особистості, які характеризують відносини в середовищі) і, власне, про них говорять роботодавці. 

Нещодавно в УКУ центр допомоги студентам щодо працевлаштування проводив опитування серед працедавців, що ви очікуєте від випускників. Відповідь була досить стандартна — комунікабельність, вміння працювати в команді, відповідальність тощо. 

У принципі життєвий досвід показує, що ці речі не беруться з повітря, тобто людина має певним чином до них дійти, і тут вже питання — чи може формальна освіта навчити відповідальності?

Напевно, ми не будемо мати в розкладі курс «Відповідальність», або «Командна робота». Це не є найкращим способом для здобуття людиною цих навичок. Найкращий спосіб — інтегрувати це все у різні дисципліни. За моїми спостереженнями, в більшості випадків університети не дають цього. Окремі, такі як УКУ, Києво-Могилянська академія, може, декілька інших університетів чи кафедр. 

Очевидно, дорослі люди виходячи з університету, розуміють, що їм цього всього починає бракувати і вони починають шукати. Тому ми починаємо бачити розквіт багатьох неформальних курсів, де вчать те, що вони недовчили або чого їм не вистачило. І це не стосується професійних навичок, це, скоріше, стосується розвитку особистісних. 

Ну, і по-третє, ціннісний вимір, який зовсім неможливо мати, як окремі дисципліни. Цінності не передаються словами, в книжках ми можемо про них читати, але поки тебе життя з чимось не зіштовхне, де, власне, будуть у такому терті зрощуватись ці цінності, людина нічого не навчиться. Ці  складові дуже важко вмістити в університетські стіни, й тому важливо, щоби існували альтернативні шляхи.

В. Б.: Насправді вища освіта мені не надала «твердих навичок» (hard skills), особливо тих, що я зараз застосовую на практиці. Тобто я десь свого часу самоосвітою обігнав програму і вже на другому курсі працював, здобуваючи більш практичні навички. Коли мені трапилась така нагода виступити у своїй альма-матер, я розказував про те, наскільки важливо, аби теорія не розбігалась із практикою. В Projector принципово важливо, щоби викладачі обов’язково були експертами-практиками сьогодні. Те, що сьогодні є актуальним і за що готовий бізнес платити гроші, це і має вчитися. І важливо, щоб людина, яка викладає, була в контакті як мінімум зі сферою. Розумію, що це дуже складно влаштувати в такій більш форматній освіті. Тому що людині важко повноцінно працювати водночас на двох роботах.

Про культуру цінностей згоден з Олексієм, і ще би додав, що фактично ми цінності збираємо усе наше життя. Тобто вищий навчальний заклад — це одне з тих місць, де ми можемо їх здобувати або ми можемо точно так само їх здобувати, маючи правильне коло комунікацій. Але чого дійсно бракує нашій практичній і короткотерміновій освіті так це ось цієї ширини. 

Ми вміємо закрити точкову річ і можемо дуже швидко перекваліфікувати людину, але не зможемо зробити з неука свідомого громадянина.

Важливий момент, навчаючи  людей понад 10 років, я побачив одну закономірність, що навіть не так важливо скільки років ти вчив до того, наприклад дизайн, як здатність вбирати інформацію. Так, звісно, великою мірою це може залежати від самих людей, може це дійсно таланти, або від рівня їхньої мотивації.

Самоосвіта: як примусити себе закінчити онлайн-курс?

В. Б.: Мій головний інструмент самоосвіти — граблі. Це було 15 років тому, і тоді це був єдиний інструмент, бо жодних курсів толком не було. Я мало читав книжок, хоча й усвідомлюю, для самоосвіти книжки — це головний інструмент. Але моя самоосвіта була великою мірою в комунікації, а також в практиці. Мені читати якось нудно, бо я вже хочу пробувати. Свій шлях я вже протоптав, та були деякі болісні речі, які б я хотів виділити.

В самоосвіті найбільша проблема — це фідбек, тобто його відсутність. Ти щось, зробив, показав мамі, а вона завжди скаже «гарно». Пішов до клієнта, зробив йому, а він і каже: дуже погано. І в тебе стирається об’єктивне розуміння, чи гарне це чи ні, тобто чи добре зроблена робота чи погано. Отже, в моєму розумінні самоосвіта — це граблі.

О. М.: Інколи у людини є мотивація лише знайти роботу, і тоді вона сидить днями й ночами на онлайн-курсах. Звичайно, коли немає мотивації, то ці онлайн-курси, як тільки стає складно, перестаєш слухати та виконувати, тому, власне, такий низький рейтинг їхніх закінчень. Щоб підсилити мотивацію і далі проходити курси, потрібна співпраця в команді, тобто разом проходити онлайн-курс. 

Коли ми опитуємо наших випускників, що їм дала магістерська програма, то конкретні курси — це друге-третє місце, а перше — це завжди люди, які навколо. Тобто вони цінують ком’юніті, в яке вони потрапляють, з якими можуть спілкуватись і один в одного можуть вчитися, власне, і мотивувати. Тому, якщо давати якісь поради по самостійному навчанні, то, звичайно, я б говорив про те, що треба шукати однодумців, людей, які зможуть давати фідбек, бо самому досить важко витягувати весь процес.

Твоя чи не твоя освіта, твій чи не твій викладач?

О. М.: Вищій освіті дуже бракує гнучкості й швидкого фідбеку на потреби ринку. Наприклад, система української вищої освіти не дозволяє студенту спокійно залишити навчання на два-три роки, попрацювати й повернутись вже з деякими навичками. Цей час дає людині розуміння, чи вона на своєму місці чи ні. Бо часто, на останніх курсах, коли йде глибоке занурення у предмет, студент не розуміє, навіщо це, і це розуміння приходить тоді, коли відбувся певний практичний досвід — професійний і життєвий. До цього треба дорости. І у кожного це доростання відбувається по-різному. 

А ще у нас немає насправді вільного ринку вищої освіти, тобто студент, якщо він вступив в Києво-Могилянку, а потім вирішив взяти в УКУ якісь курси, що він може зробити? Тільки залишити навчання в Могилянці й мчати до УКУ на навчання. А я б хотів бачити досвід західних країн, коли студент спокійно може брати курси в різних університетах, зараховувати й накопичувати собі кредити, і коли набирається певна їхня кількість, він може отримати диплом. В США є університет, який взагалі нічому не вчить, тільки перевіряє знання.

Отже, для мене це дві основні речі, для вирішення яких вимагають суттєвих змін у законодавстві й взагалі в сприйнятті в суспільстві місії вищої освіти. Думаю, що швидкого рішення, певно, не буде, тому ми всі викручуємося, хто як може.

В. Б.:  У моєму баченні все зводиться до однієї серйозної проблеми — це те, хто викладає. Тобто, згадуючи своє навчання, курси на які я ходив…усе зводиться до того, що мені, наприклад, подобалась вчителька зарубіжної літератури. По-перше, вона була дуже гарна, а по-друге, вона дуже добре говорила, і її хотілось слухати, її цікаво було слухати! Я просто милувався нею. І в той же момент пригадував вчительку української літератури, яка приходила вже насуплена, грюкала дверима, грюкала по столу і голосно викликала мене до дошки. І зараз я згадую, як усе всередині мене сковувало, стискалось, і все, що мені хотілось — прогуляти цей урок. І, от, таке ставлення трохи відбило мені ту любов і цікавість до української літератури. Хоча вже пізніше, коли батьки заохочували читати, та і я сам теж захотів, це компенсувало негативні враження. 

Більшість предметів, які я дійсно хотів вчити, залежали від мого контакту із викладачем.

Я, звичайно, не кажу, що це універсальна модель, можливо, для когось це менш важливо, але на практиці навіть в Projector бачу, що це дійсно важливо. З особистого бачення вчителі мають робити кілька речей: перше — зацікавити, показати, що це круто, і тоді твої учні самі будуть горіти цим. Друге — це класний фідбек, тобто тобі має дати фідбек людина, яка в цьому розбирається, практичний і актуальний на сьогоднішній момент. Третє — культ практики. Для мене особисто дуже важливий викладач, якщо він вміє запалати, вміє покарати, вміє мотивувати.