Творити й жити, як Девід Лінч. Практичні поради

Кінорежисер, художник, музикант, актор, сценарист. Натхнення Девіда Лінча як коханця мистецтва – всюди: від кольору до дотику; від пісні до речення. Так само і його вплив: неможливо переоцініти й боязко недооцінити; його фільми не зривали каси або не завжди знаходили належного фінансування, не всі вони були відзначені відразу, з виходом, але навіть найнейвдалішим – як-от екранізація роману Франка Герберта «Дюна» – судилося стати культовими. Його слід помітний і в романі Іларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма», і у стрічці Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», і у фільмі «Субстанція» Коралі Фаржі – всюди, незалежно від того, твір це масової культури чи нішевої.

Найважливіший секрет його творчості – талант – що би не вкладалося в це слово, – проте є низка важливих речей, яких може навчитися кожна людина, що творить мистецтво і працює з ідеями. Тож що це за речі?

Розповідати історії

Девід Лінч не літератор у звичному розуміння цього слова, проте унікальний наратор і справжній міфотворець. Його ім’я стало загальною назвою чогось сюрреалістичного, дивакуватого, химерного та непояснюваного. Він причетний до створення найзагадковішого всесвіту в західній культурі.

90-ті звучали різними голосами, але одним із найвиразнішим був той, що запитував: «Хто вбив Лору Палмер?». «Твін Пікс» підкинув людству не лише нерозгадану загадку, а й кардинально змінив індустрію серіалів, яка на той час належала мильним операм і детективам, значно пожвавивши динаміку сюжетів. Лінч не лише поєднав два популярних жанри, створивши не багатосерійну жуйку, а культурне явище, а й не побоявся вплітати до твору сюрреалізм або сцени жорстокого насилля, що було немислимим для тогочасного телебачення. Попри те, що через тиск продюсерів другий сезон знімався переважно запрошеними режисерами, це не завадило запустити машину культу Лінча, який змушував людей відігравати похорони Лори Палмер, поглинати вишневі пироги з кавою і здійснювати паломництва до готелю «Великий північний».

Анатомія «Твін Піксу» – окрема тема окремої великої розмови, але зараз хочеться якомога жирніше підкреслити роботу з персонажами, кожен із яких пропрацьований ідеально, починаючи від костюмів до мотивації й розвитку в сюжетній лінії. Це ідеальний баланс планування й імпровізації, де водночас є Кайл Маклоклан, народжений для ролі агента Купера, і випадковий різноробочий Френк Сілва, помічений під час зйомок пілотної серії, що втілив одного з найжаскіших персонажів в історії кінематографу – Боба.

Неодноразово Лінч підкреслював любов до світу «Твін Пікса», і ця любов є ключем у пропрацьовуванні персонажів, їхніх характерів і реплік. Байдуже, яким кепським є герой, ви завжди відчуватимете повагу до нього з боку творця, не відчувши ні картонності, ні пластиковості – лише чисте замилування світом й персонажами, які його населяють.

Дискомфортити мистецтвом

Персонажі й персонажки Лінча – це люди, які виходять із темряви; темряви пустелі, яка так страшила його в ранньому дитинстві, і яку він прагнув опанувати. Так він став майстром тихого жаху. Навряд чи якийсь скрімер у якомусь із жахастиків може так настрашити, ніж діалог між двома чоловіками на вечірці в «Загубленому шосе». Поруч із Бобом із «Твін Пікса» більшість антигероїв-психопатів тьмяніють і маліють. Історія про хлопчика, який вийшов із дому і зустрів зло, розказана безіменною відвідувачкою у «Внутрішній імперії», холодить кров і лаконічністю, і майстерною грою Ґрейс Забріскі. Лінч може просто кілька секунд показати, як із-під нігтя пінцетом дістають маленький папірець, і потім тисячі людей, які побачили це в ніжному віці, матимуть дитячу травму. Проте страх – не єдиний механізм, який здатен вивести глядача з рівноваги.

Поетика Лінча відверта, хижо агресивна, ірраціональна, сексуальна. Це культивація печального добра, жаскої краси і прекрасної потворності. Під час перегляду його фільмів складається враження, що ви підглядаєте за таїнством, за чимось таким, що ви не мали б бачити: відеозапис із Еліс-Рене («Загублене шосе»), секс Джефрі й Дороті («Синій оксамит»), танець карлика у червоній кімнаті («Твін Пікс», перший сезон), і це нескінченне нічне шосе, яке, зникаючи під колесами водія, ховає його таємниці.

У 2017-му, через 25 років, діждали до «Твін Пікс: Повернення» – сезону, що складається з 18-ти епізодів, або ж 18-годинного фільму, який нерозривно пов’язаний із приквелом «Вогню, іди за мною». Не всі глядачі сприйняли схвально «Повернення», адже він нібито дуже відрізняється від класичного «Твін Піксу» – мовляв, зникло тепло, «ламповість» і затишок, а натомість з’явився холод і жорстокість. Проте «Твін Пікс» завжди був історією про убивство, зґвалтування, наркотичну залежність, внутрішніх і зовнішніх демонів, торгівлю людьми тощо тощо. Якщо прибрати з кадру надмір теплих кольорів і шерсті, це буде схоже на ванну, у якій охолола вода і почала помалу спускатися у водостік. «Повернення» лише оголило той факт, що історія про міфічне містечко Твін Пікс ніколи не була історію затишку і комфорту. Лінч не лише охолодив і значно зменшив кількість вишневих пирогів, а й додав медитативної повільності, геть знехтувавши лінійністю оповіді. Для багатьох пересічних сучасних глядачів серіалів, які звикли до максимальної динаміки в кожній серії, така творча манера стала тригером. Одна з кумедних і показових історій сталася під час трансляції однієї із нових серій. Через технічні збої зображення зависло, і трансляція завмерла, проте глядачі, більш-менш уже звикнувшись зі стилем Лінча, подумали, що це зависання є художнім прийомом.

Змінивши індустрію в 90-х, Лінч знову це зробив, але вже в 10-х XXI ст. Творці серіалів після «Повернення» стали частіше відкидати лінійність в оповіді й звернули більше уваги на явища часових петель і множинності.

Щоб досягти свого, режисер намагається задіяти максимальну кількість органів чуття. Він вдається до принципу контрасту, поєднуючи життєрадісні мелодії зі сценами жорстокості, міксуюючи мажорні мотиви з тривожним звуковим тлом, уповільнюючи жваві пісні, перетворюючи їх на саундтрек приходу зла. Існує байка про те, що гурт NIN спеціально написали пісню для одного з епізодів «Твін Пікс: Повернення», але Лінч її не схвалив, адже вона була недостатньо… страшною, тож гурту треба було створювати щось нове (і страшніше :)). Крім музики Лінч задіює змінення голосу й тональності, крик (часом – багато крику!) і стару-добру тишу. Він трясе камерою, наближає і розтягує зображення, використовує монтаж таким чином, щоб рух був повторюваним або рваним.

Кров, відрізані вуха, фрагменти плоті, потойбічні істоти, перемащені чимось чорним – все це органічно існує з елегантними костюмами, вишуканими декораціями й ідилічними ландшафтами. Та якщо запитати в Лінча, що означає надривне і огидне блювання персонажа, режисер відповість, що це просто весело, хіба ні?

Позбуватися страждань

«Лови великої риби» (Catching the Big Fish: Meditation, Consiousness, and Creativity) – коротенька, але містка книжка Девіда Лінча про творчість, яку митець втілює завдяки трансцендентальній медитації. Режисер не розводить абстрактних теревенів, а наводить практичні приклади того, як медитація може покращити життя і творчий процес, який притаманний кожній людині.

Попри те, що творчість Лінча похмура й тривожна, сам він вважає, що продуктивно творити можливо лише в спокійному стані, позбавленому страждань, які органічно виглядають на екрані, але заважають митцю. І аби позбутися їх або хоча б послабити, слід практикувати трансцендентальну медитацію кілька разів на день. Він пояснює, що регулярні медитації здатні покращити якість сну й концентрації уваги, знизити рівень агресії, очистити свідомість і тим самим дати волю підсвідомості, що суттєво впливає на креативність. Таким чином людина здатна віднаходити в собі ідеї, які Лінч ототожнює з рибою, і найбільша риба – найцікавіші ідеї – існують в глибинах підсвідомості самої людини, до яких можна дістатися в регулярному самозануренні.

Власне, медитація – той інструмент, який супроводжує режисера всю його фільмографію, починаючи від «Голови-ґумки», і який допомагає людям по всьому світу завдяки фонду Девіда Лінча. Зокрема у 2017-му році був офіційно відкритий офіс у Києві, а сам діяч порушив тему ментального здоров’я дітей і ветеранів.

Довіряти інтуїції

Згадуючи зйомки «Твін Пікс: Повернення», Девід Лінч якось наголосив на моменті, коли він стояв у департаменті шерифа, навколо був натовп людей, які очікували від митця інструкцій, а він, розгублений, не знав, що робити. Тож так: ніхто не застрахований від нерозуміння, що робити зі зловленою ідеєю. Проте, звертаючись до ірраціональних непояснюваних матерій, природньою стає довіра до інтуїції.

Коли ви знаходите ідею, закохуєтеся в неї, але не розумієте як транслювати її тою мовою мистецтва, з якою ви працюєте, то завжди необхідно звертатися вглиб себе і довіряти внутрішнім відчуттям. За його словами, ви вже знаєте, як реалізувати ідею – просто треба довіритися собі, не боятися експериментів і працювати.

Головне – ці ідеї записувати, бо якщо ви забудете хорошу ідею, то це може наштовхнути до суїциду.

Нічого не пояснювати

– Вірите ви чи ні, але «Голова-ґумка» – це мій найдуховніший фільм.

– Поясніть.

– Ні.

Цей фрагмент інтерв’ю став іконічним, адже Лінч не пояснює своїх творів, повсякчас повторюючи, що варто дивитися на пончик, а не на його дірку – себто дивитися фільм, адже у ньому вже все сказано. Проте це не заперечує факту, що деяким загадкам судилося бути не до кінця розгаданими, як-от синій скриньці з трикутним ключем, блакитній троянді, питанню «який зараз рік?» тощо. Митець звертається до аналогії прослуховування музики, адже вам непотрібне пояснення, аби зрозуміти й відчути ту чи іншу композицію.

З іншого боку, як же сильно автор вірить у нас, не даючи пояснень. Лінч не боїться бути незрозумілим чи зарозумілим, він не тримає глядачів за ідіотів, запрошуючи до співтворення і валідуючи кожну інтерпретацію, відсутністю власного тлумачення. Головне – відкритися досвіду і поринути у світ кіно.

Працювати

Історія Девіда Лінча це історія наполегливості й безумовної віри в свої світи. Через брак коштів зйомки «Голови-ґумки» розтягнулися на 5 років. Девід, зокрема підпрацьовував нічним рознощиком газет, аби мати кошти до існування. І саме завдяки впертості ми можемо оцінити цей дивакуватий, сумний і повний надії фільм, який був натхненний одним рядком із Біблії (очевидно, Лінч не сказав, яким саме). Ця віра в мистецтво передавалася й оточенню режисера, зокрема Джеку Ненсу, який зіграв у «Голові-ґумці» головну роль і під час паузи в зйомках все одно продовжував носити химерну зачіску свого персонажа. Ненс лишиться з Лінчем до своєї смерті й зіграє ще в «Дюні», «Синьому оксамиті», «Твін Піксі» тощо. У «Твін Піксі: Повернення» він з’явиться посмертно.

У творчий доробок Девіда Лінча входять не лише полотна й авторські фільми, а й рекламні ролики, відеокліпи, кілька книжок, музичні альбоми й колаборації з музикантами й музикантками, анімація тощо тощо. Останні роки режисер захоплювався майструванням меблів і різних речей, чим часом ділився на своєму Ютуб-каналі у відео «Над чим Девід працює сьогодні?» (What Is David Working on Today?), і закликав ділитися своїми проєктами в процесі. Додатково він вів відомі звіти погоди, ділячись, що бачить за вікном, і бажаючи всім гарного дня. Так митець зберігав контакт зі своїми шанувальниками, побіжно надихаючи їх на діяльність.

Спостерігати за тим, як він працює у документальному фільмі «Мистецтво життя» (The Art Life) – медитативна насолода, якою він ділиться і в «Твін Пікс: Повернення». Нарешті тут він мав творчу свободу, якої не мав під час зйомок першого й другого сезонів серіалу, і можливість впродовж трьох-п’яти хвилин показувати людину, що підмітає підлогу, або доктора Джакобі, що фарбує лопати в золотий колір.

І може, порада працювати – це не та чарівна пігулка, яку очікують отримати на мотиваційних курсах, проте вона є найдієвішою. Працювати, пробувати нове, експериментувати, захищати свій твір і довжину сцен, деякі з яких, на думку, продюсерів, були надто тривалими.

 Любити і бути добрим

Говорячи про Джека Ненса, відразу згадується й асистентку, що працювала під час зйомок «Голови-ґумки», Кетрін Коулсон. Це вона перегодом стане легендою, зігравши у «Твін Піксі» Пані з Поліном і пройшовши з цією роллю до самої смерті. Саме вона, важко хвора на рак, звернулася до Лінча, сказавши, що якщо він хоче знімати «Твін Пікс: Повернення», то саме час почати, бо скоро її не стане. Прощання з персонажкою й акторкою у серіалі, що померла за два роки до його прем’єри, – одна з найзворушливіших сцен, пронизана тихою печаллю і любов’ю. Власне, любов і добро, є центральними в «Твін Піксі». Любов і добро, це те, що шукають персонажі Лінча, виходячи з темряви.

Любов і добро – це те, що оточувало Лінча і те, чим він намагався огорнути і близьких, і далеких. Це режисер міцних і глибоких зв’язків, який безмежно захоплювався своїми акторами, композитором Анджело Бадаламенті й іншими. Під час кількахвилинних оплесків Лінчу на Канському кінофестивалі 2017-го року бачимо актора Кайла Маклаклена, очі якого наповнені слізьми радості й гордості. Власне, ця деталь якнайкраще описує взаємини режисера і людей, з якими він працював (з деким – більшу частину свого життя), та яким був удячним. Зокрема, коли він говорить про «Твін Пікс», завжди підкреслює роботу зі співсценаристом Марком Фростом, який доповнив цей унікальний світ і додатково розширив його двома книжками («Таємнича історія Твін Пікса» і «Фінальне досьє»).

Власне, Лінч це той чоловік, який попри брак грошей на промоцію нового фільму, знайде корову, роздрукує банер із Лорою Дерн і закликатиме дивитися її унікальний перформанс у «Внутрішній імперії». Той чоловік, який прагнув позбавити людей страждань. Той чоловік, який культивував у своїй творчості цікавих і самодостатніх персонажок, не боявся продемонструвати на телебаченні 90-х транс-людину або показати на екрані чоловіка, який каже іншому чоловіку «я люблю вас».  Той чоловік, який у 2009-му році висадив дерева разом із Ель Кравчуком у Боярці, а на початку повномасштабного вторгнення в Україні записав відео в нашу підтримку, проклинаючи диктатора путіна.

16 січня наш світ збіднів. Наш світ став меншим.

Напередодні, під час пожежі, його було евакуйовано з дому в Лос-Анджелесі, де лишилася його майстерня. Перед тим шанувальників повідомили, що режисер страждає на емфізему та має значні проблеми з диханням.

У віці 78 років Девід Лінч повернувся додому, до Білого Вігваму – місця печального добра й спокою. Та по собі він лишив неоціненну працю, золотаве світло, любов і віру у наше з вами життя, яке можна перевтілити на мистецтво.

Фото: Getty Images