В архіві знайшли невідомі щоденники історика Якова Новицького. Про що вони?

Яків Новицький — талановитий український історик, яскраво реалізований на межі ХІХ і ХХ століть. Тривалий час науковець перебував у забутті, і лише наприкінці 1990-х років запорізька наукова спільнота почала повертати його ім’я та спадщину до наукового обігу, почавши із заснування наукового товариства його імені (1997 рік). 

Один із ключових напрямів його діяльності — усна історія, що є важливим методом історичного дослідження, значення якого особливо актуалізується в часи пропагандистських війн. Нещодавно в архіві Інституту археології НАН України знайшли раніше не відомі дев’ять щоденників історика. Такі знахідки нечасто трапляються в Україні. Розповідаємо, що в цих щоденниках та чим настільки важлива його постать. 

Засновник музеїв і дослідник Хортиці — хто такий Яків Новицький

Спершу у фондовій колекції Музею книги і друкарства України знайшли чотири праці Новицького — «Малорусские народные предания, поверия и рассказы»; «Малороссийская і запорожская старина в памятниках устного народного творчества»; «Запорожские и гайдамацкие клады»; «Народная память об урочищах и исторических лицах Запорожья», що вийшли у 1907–1909 роках в Олександрівську (нині м. Запоріжжя). Ці та інші твори Якова Новицького тривалий час не перевидавалися. Знахідка спонукала провідного наукового співробітника музею (на час знахідки, — ред.) Валерія Саєнка більше дослідити спадщину Новицького. Це й привело його до архіву Інституту археології НАН України, де він знайшов першоджерело, що вважалося втраченим, — щоденники Якова Новицького. 

За висловом Михайла Грушевського (стаття «Степ і море в історії України»), Новицький — «ветеран етнографічного і історичного обслідування Запорожжя, що збирає традиції славної Хортиці, де він прожив протягом 40 літ, запопадливо збираючи останки старої традиції». 

Як історик, археограф, фольклорист, етнограф, педагог та краєзнавець Новицький, попри специфіку власного наукового інтересу, отримав визнання ще в імперські часи (дійсний член Імператорського Російського Географічного Товариства від 23 січня 1876 р.), а тоді і в часи УНР, і в часи Української Держави, а також і в підбільшовицькій Україні (член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук з грудня 1924 р.). Він заснував Запорізький обласний краєзнавчий музей і Державний архів Запорізької області. 

У 2007, 2009 і 2020 роках у запорізькому видавництві «Тандем» вийшло чотири томи його творів. Видання задумане як присвята до 160-річчя Якова Новицького, і мало складатись із п’яти томів. Того ж 2007 року у тому ж видавництві побачила світ наукова розвідка «Яків Новицький. Фольклорист, історик, педагог» авторства Людмили Іваннікової. 

Хоча багато сучасників Якова Новицького — істориків, фольклористів, краєзнавців — широко використовували зібраний ним першоджерельний матеріал, цитували та посилалися у своїх наукових працях,  усе ж його історико-дослідницька, історико-статистична, археографічна та педагогічна праця залишилися малодослідженими. Тому  розшифрування віднайдених щоденників допоможе відновити повноту картини.

Віднайдені щоденники і їхня розшифровка

У березні 1887 року Яків Новицький виступив із програмною статтею в «Катеринославських губернських відомостях», де чи не вперше представив докладний план досліджень мікроісторії (водночас із етнографією та фольклористикою) і фактично поставив питання про усну історію як механізм передавання історичної пам’яті. Спогади, свідчення, пісні, казки, легенди — це все те, що з другої половини ХХ століття почало носити назву «усної історії» (oral history). Науковець усвідомлював усю важливість збереження живої мови сільського і ремісничого населення, колоритних рис традиційного суспільства, яке починало трансформуватись і зникати під впливом процесів індустріалізації (зміна умов праці і місця життя, трудова міграція, чергове пришвидшення плину часу тощо). Саме тому доклав титанічних зусиль для запису, систематизації та опрацювання зібраного матеріалу. 

Сучасні дослідники можуть засумніватись, чи можливо записати такий обсяг спогадів і свідчень, не маючи ні диктофону, ні помічника-стенографіста. Віднайдені щоденники дають відповідь на це запитання — Новицький надзвичайно швидко писав, але його почерк важко розібрати. 

З дев’яти щоденників, виявлених в архіві Інституту археології, поки що вдалося повністю розшифрувати один — «Пам’ятна книжка за 1913, 14, 1915 роки». Він побудований саме як щоденник, адже тут зафіксовані результати різних видів досліджень, які проводилися під час ведення цього документа. Зокрема, тут є опис розкопок кургана за участю викладачів і учнів Олександрівського комерційного училища, де науковець тоді працював. На о. Хортиця та в околицях Олександрівська Яків Новицький розкопав більше 100 курганів — описи розкопок він наводить у своїй книзі «Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності»). Але досліджений у 1913 році курган там чомусь не згадується. Зараз ми можемо прочитати щоденник розкопок завдяки роботі Валерія Саєнка. 

Крім цього опису, щоденник містить різні топографічні замальовки, а також записи раніше невідомих народних пісень, копії унікальних документів XVIII століття, чернетки задуманих книг і цікаві подробиці тогочасного міського життя, наприклад, записи про вартість послуг на шляху від Олександрівська до Катеринослава (нині м. Дніпро).

Участь в українському національному русі

В історичних колах прийнято вважати, що «великодержавна політика російського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в імперії в середині XIX ст. — на початку XX ст.». Але як так сталося, що замість того, щоб остаточно перетворитися на «малоросів» та «хохлів», постало українство, з власним державницьким проєктом? 

Цьому могло посприяти саме збереження та популяризація пам’яті про козаччину. Ключову роль тут зіграли Михайло Максимович, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Але водночас в одному ряду з ними стоїть і Яків Новицький. Якби не було б наукових розвідок авторства одних — не було б художніх творів авторства інших, а в підсумку не виникло б і державницького проєкту.  

Такий перелік персоналій не має дивувати. Але, скажімо, навіть із тих, хто живе або працює у Києві по вулиці Володимира Антоновича, мало хто усвідомлює, чому Антонович заслуговує на нашу вдячність. Про Михайла Максимовича, крім фахових істориків, ще можуть пам’ятати випускники КНУ ім. Т. Г. Шевченка.  

Дмитру Яворницькому серед усіх дослідників козацтва в цьому ряду поталанило найбільше: діяльність музею його імені досить помітна. А «Історія Запорізьких козаків» його авторства вийшла друком у львівському видавництві «Світ» у 1990 році — в період особливого романтичного піднесення і пожадливого читання інтелектуалами-вільнодумцями раніше малодоступних джерел інформації. Наступні перевидання цієї праці теж посприяли подальшому розвитку його «бренду» в сучасній Україні. Ще одним яскравим нагадуванням стало факсимільне видання в 2020 році видавцем Олександром Савчуком дуже популярного на початку ХХ ст. альбому «З української старовини». Автором тексту в ньому теж був Дмитро Яворницький, а художниками — Сергій Васильківський та Микола Самокиш. 

Натомість без Якова Новицького Дмитро Яворницький склався б фахово дещо інакше, так само, як і Михайло Грушевський — без Володимира Антоновича. Яворницький у листах часто згадував вплив Новицького на власну практику вивчення козацького Запорожжя. Зокрема, в одному з листів він писав: «Ви — єдина відрада для мене. З якою насолодою згадую дні наших походів біля Дніпра! З яким задоволенням пригадую бесіди наші з дідами на селі! З якою радістю згадую нашу поїздку на острів Перуна!»

Читайте також: 7 літературних музеїв, які можна відвідати цього літа

Пошук рукописів, чернеток, епістолярної спадщини науковців минулого може допомогти відбудувати контекст і сприяти глибшому розумінню історичного процесу. Особливо важливою є така діяльність, коли йдеться про історичні періоди та персоналії, які певний час були піддані забуттю. 

Саме таке розуміння спонукало директорку Музею книги і друкарства України Валентину Бочковську свого часу визначити історію книжкової справи ХІХ — початку ХХ століття одним з пріоритетних напрямків в діяльності науково-дослідного відділу музею. 

На розшифруванні текстів опрацювання виявлених щоденників дослідники не зупиняться. Наступний логічний крок — підготовка до видання цього археографічного джерела і продовження досліджень.