Україна в огні: українська класична проза про війну й терор

Радянський дискурс зводив українську літературу про війну в ХХ столітті до літератури про Другу світову та історичної прози. Сучасний досвід війни спонукає перечитати літературу про війну. Це дозволяє заповнити білі плями в розумінні історії України й переосмислити радянський період історії як період перебування під окупацією росії. А також осягнути, що описи жорстокості загарбників в літературі – це не художнє перебільшення, а документалістика.

Осип Турянський. Поза межами болю (1921)

Українська література про Першу світову війну залишається осторонь літературного канону. Її голос заглушає героїчна література про Другу світову та перипетії українських визвольних змагань.

Осип Турянський брав участь у Першій світовій війні й описав свій досвід перебування в сербському полоні в романі «Поза межами болю». Це роман про страждання й повільне вмирання героїв, що споглядають свої передсмертні марення. Цей текст не схожий на відомий нам героїзм воєнної прози, оскільки на романі «Поза межами болю» є стилістичне тавро епохи – він сповнений сцен чорної меланхолії, що нагадують готичні мотиви Едгара По чи французьких проклятих поетів.

Персонажі Турянського опиняються у власному чистилищі, де вони переживають ненависть до жінок, що їх не дочекались з війни, чи бачать своїх близьких, яких ніколи не зможуть побачити в реальному житті. Вони опиняються за межею голоду й холоду та постають перед дилемою, чи з’їсти свого мертвого товариша, щоб ще на якийсь час подовжити своє власне існування.

Твори Степана Васильченка

Ми краще знаємо Степана Васильченка як автора оповідань про вчителів і шкільний побут. Проте він також брав участь у Першій світовій війні й відобразив її в поетично-моторошних оповіданнях («На золотому лоні», «Під святий гомін», «Чорні маки»). В цих текстах немає героїки, а є жах війни, з яким персонажі не були готові зустрітися. Здається, його персонажі переживають ПТСР, бо до них весь час повертаються тривожні видіння. Вони застигають десь на межі світу живих і мертвих, бачать замість окопів з іще живими бійцями могили, на які ті незабаром перетворяться. Це новели, що показують персонажів зсередини їхнього важкого психологічного стану.

Валер’ян Підмогильний. Третя революція (1926)

Війна – це не тільки батальні сцени. Війна – це не тільки про військових. «Третя революція» – це невеличке оповідання Валер’яна Підмогильного про махновців і те, як цивільне населення переживає їхній прихід.

З «Третьої революції» видно, як цивільне населення спостерігає прихід окупантів і переживає їхнє панування – з цікавістю, зі страхом, з втомою. А також про те, як проявляється відчуття всесильності й вседозволеності серед завойовників.

Махновці вдираються в оселі, займаються мародерством і шаленіють від нових незвичних речей. Вони відчувають свою владу над життями людей – відчуття влади дає їм змогу погрожувати цивільним і залякувати їх смертю, якщо ті не віддадуть їм бажане. Вони приходять з вірою у свою реальність і не приймають реальності об’єктивної. «У городі всі пани», – впевнено каже махновець, коли одна з персонажок дає йому їсти «звичайну» їжу, а не те, що, на його думку, їдять пани.

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

Іван Багряний. Пацан (1928)

Так, вам не привиділось, оповідання Івана Багряного про дитину на війні називається «Пацан». Це слово не аж таке нове в нашій мові, воно існувало вже в 1928 році.

Дев’ятирічний Колька прибивається до комуністів, в командирі яких знаходить батьківську фігуру. Але коли комуністи змушені поїхати з міста, хлопець не встигає втекти з ними й опиняється в рідному місті в гоніннях і в статусі ворога.

В не встиганні виїхати виявляється цікавий символічний момент розірваності юнго героя – він забарився саме тому, що хотів попрощатися зі своєю матір’ю жебрачкою, яка не спроможна піклуватися про сина. Чужі люди йому не раді й не хочуть допомогти Кольці. Ба більше, дехто мстиво не бажає пацану добра зі злості на комуністів, адже серед одномістян Кольки є ті, в кого комуністи конфісковували майно.

Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр (1934)

«Холодний Яр» — документальний роман про історію, побут і порядки Холодного яру в 1918-1922 рр. Ця книжка прочитується легко, як сучасна репортажистика, вона не містить додаткових художніх пластів і розповідається очевидцем подій. «Холодний Яр» фіксує, як радянська влада публікувала в пресі фейки про холодноярівців як бандитів, як подана ними інформація відрізняється від реальності (чим неабияк перегукується із сучасним російським медійним полем). Показує колаборації з ворогом, настрої селян і щоденний побут. Книжка сильно перегукується із сучасною війною, показуючи, що в ній є час на романтику (наприклад, те, як черниці з Мотриного монастиря заглядаються на козаків), на життя між боями чи на дозвілля.

Юрій Липа. Рубан (1936)

Діяльність української повстанської армії в літературі – невідома територія для широкого кола читачів. «Нотатник» Юрія Липи – це тритомник новелістики про національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. Липа був учасником описаних у творах подій, тож його тексти цінні зокрема і як джерело інформації про епоху.

У новелі Липи «Рубан» змальовано романтизований образ однойменного ватажка повстанського загону. Діяльність Рубана перегукується з міфологізованим образом козацького отамана – це всесильний герой, що провадить боротьбу з російськими загарбниками й виходить неушкодженим з будь-якої складної ситуації. В його образі вчувається поведінка знайомих нам козаків-характерників і легендарних козацьких ватажків, що могли днями висіти на гаку й терпіти тортури сміючись (до слова, така витривалість – художня вигадка козацьких літописів). Рубан є дещо диким і несучасним, наприклад, його способи покарання завинилих підлеглих – відшмагати їх, а його турбота про козаків нагадує турботу патріархального сильного батька.

Власне, через таку більш традиційну й народницьку стилістику тексту, складається враження, що дія новели могла відбуватися в старовину, а не в ХХ століття. Це пояснює й те, чому Липа не такий відомий сьогодні, як Василь Барка чи Тодось Осьмачка – він не модерний.

Григорій Косинка. Гармонія (1933)

«Я знаю революцію не крикливу, плакатну, а тиху, як тиха сама – смерть…», – писав про свій воєнний досвід новеліст Григорій Косинка. Війна з його короткої прози перегукується з власним досвідом автора участі в повстанській війні.

Оповідання «Гармонія» викриває й критикує діяння російської армії. Брати Василь і Гришка накрали снопів у місцевого багача, на чому їх спіймали. Старший брат погодився, щоб його судили за вчинок, та натомість він потрапив під суд до денікінців, які піддали його страшній карі. В цьому оповіданні ми спостерігаємо, що «армія визволителів великої росії» робила сто років те саме, що робить зараз в Україні – ґвалтує, мародерствує, боїться звірств власних командирів і виявляє нелюдське ставлення до полонених. Наприклад, солдат боїться, що його капітан може покарати його за крадіжку гармонії, хоча інші вчиняли гірше – «інші сережки з ушей виривали, шаблями у скринях намітки й полотна рубали, ґвалтували дівчат і молодиць посеред дороги, а він з усього цього встиг вирвати в дядька одну тільки гармонію…» 

В інших новелах Григорія Косинки з’являються повстанські селянські загони 1920-их і січові стрільці. Це експресіоністські тексти, в яких автор концентрується на звуках і миттєвих враженнях. В них немає послідовного психологічного чи подієвого зображення, натомість є широкі мазки переживань – відчуття втоми від війни і бажання життя («У житах»), миттєвості божевоління у в’язниці («Фавст»), сцена повчальної розправи над комуністом («Десять»).

Олександр Довженко. Україна в огні (1943)

«Україна в огні» – програмова кіноповість Олександра Довженка 1943 року про долі й поневіряння мешканців одного українського села в часи Другої світової війни.

Війна в Довженка є страшною, хаотичною й афективною. Вона не залишає жодного з персонажів тексту не заплямованим насиллям, страхом, зрадою чи іншими «негідними» вчинками. Старий Запорожець співпрацює з німцями, Христя одружується  з італійським капітаном, дівчатам не вдається уникнути зґвалтувань, а хлопцям – роботи поліцаями. Та попри всю цю заплямованість самі ці люди боронять країну. Вони не зображені ідеальними героями – Довженко чесно показує їхній страх, що веде до дезертирства, їхню ненависть – коли засліплена емоціями громада заледве не страчує своїх, їхню апатію чи відчай – коли дівчина бажає смерті й не хоче виправдовуватись перед своїми суддями.

Довженко своєю кіноповістю показує, як натовп у стані афекту жадає негайної помсти за найменші провини, не бажаючи слухати історії засуджених. Проте автор дає нам змогу як читачам зупинитися й разом із натовпом вислухати, що довелося пережити героям, які справжні наміри й трагедії стоять за їхньою співпрацею з ворогами. Власне, це те, чим «Україна в огні» цінна й в наш час – настановою не діяти в афекті, а холодно перевіряти інформацію й зупинятися, щоб вслухатися в голоси інших. Зрештою, література дає нам цей унікальний шанс – вслухатися в історії інших.

Іван Багряний. Сад Гетсиманський (1950)

Порівняйте, скільки українців чуло про «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина й не чули про «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. В цьому немає жодних об’єктивних причин начебто більшої цінності твору Солженіцина, а лише наслідок послідовної російської культурної політики.

«Сад Гетсиманський» не є безпосереднім твором про війну. Це роман про добу сталінських репресій, що змальовує перебування у в’язниці Андрія Чумака. Це текст про приниження й тортури над в’язнями, нелюдські умови, в яких їх тримають. Ув’язнення в цій книзі – це не покаранням чи превентивний засіб проти порушників закону. Це спроба ізолювати й зламати всіх свідомих українців. Те, що описує Багряний, надто гучно перегукується з тим, що ми дізнаємося сьогодні про перебування в окупації й полоні.

Тодось Осьмачка. Ротонда душогубців (1956)

«Ротонда душогубців» показує не війну, але психологічний терор і ламання людей державою, перетворення їх на зручний інструмент досягнення будь-якої мети.

Цей текст починається пекельною сценою, в якій з’являється Сталін як головний диявол і різноманітні кати, що є його таємним дияволічним військом. Сталін розсилає їх «найхворобнішими» місцями України, щоб ті злилися з місцевими і чинили таємні вбивства й провокації. Для цієї мети в рідному селі головних героїв з’являється Парцюня і плете змови проти видатного сільського лікаря Овсія Юхимовича, тероризуючи його й знищуючи, а тоді береться за його сина-письменника з дружиною.

«Ротонда душогубців» концентрується на здійсненні плану так званої стерилізації України, себто знищенні всіх хоч трохи видатних і талановитих людей, а також їхніх дітей, що могли б успадкувати батьківські таланти. План залишає для героїв два виходи: заподіяти собі буквальну смерть або померти як людина колишньої моралі й стати чекістом.

Григір Тютюнник. Климко (1976)

Оповідання Григіра Тютюнника показують, як цивільне населення переживало воєнні часи. «Климко» – це повість про хлопця з Донбасу, в якого дядько був залізничником і помер, коли в його потяг прилетіло. Безпосередні воєнні дії в цьому тексті проступають на задньому плані, ми ж спостерігаємо тільки їхні наслідки – чіпляння солдатів до беззахисних дівчат, повсюдних голодних і босих дітей, відданих самим собі, що шукають собі їжу й відчувають обов’язок допомагати одне одному за будь-яку ціну.

Марія Матіос. Солодка Даруся (2004)

«Солодка Даруся» – один з найпопулярніших сучасних українських романів на тему війни, зміни влади, приходу совітів на територію Буковини та діяльності УПА. Роман сконцентрований на драматичній таємниці божевільної Дарусі, яку односельчани кличуть не божевільною, а солодкою. Драма героїні розкривається поступово в минулому Дарусі та її родини, в 30-40-ві роки ХХ ст. Трагедія її батьків й історія божевілля Дарусі зашита в тому, що героїня дитиною багато бачила й чула про зв’язок батьків з УПА. Цю інформацію з неї підступно витягли енкаведисти, тим самим змусивши Дарусю власними словами знищити своє життя.

Серед іншого «Солодка Даруся» дає нам один серйозний урок: не можна ставитись до дитини як до недосформованої людини. В будь-яких історичних обставинах дитина бачить і переживає те, що діється навколо.

Оксана Забужко. Музей покинутих секретів (2009)

Родинна сага Оксани Забужко зачіпає тему розірваності історії війнами, репресіями Голодомором та іншими лихоліттями. У цьому романі простежується зв’язок між дівчачою грою в секретики (коли дівчата закопували під землю скельця, а тоді відшуковували схованки) з епізодами закопування ікон чи інших цінних чи заборонених родинних реліквій в ХХ столітті. Символічне розкопування дівчатами таких «секретів» і відбувається в цьому романі. Дарина Гощинська в дорослому віці починає досліджувати історії постатей зі старих фотографій і значення епізодів, які являються їй у снах.

Читайте також: Після вибухів антивоєнні книжки втратили релевантність. Письменники про майбутнє сучукрліту