Вахтанґ Кебуладзе – як пояснити світу, що таке Україна

В межах «Лекторію міської читальні», який організували у межах програми «Читай» від платформи «Тепле місто», українські дієвці культури, літератури та публічні інтелектуали говорять про актуальне і наболіле з франківською авдиторією. Подія, за участі філософа та публіциста Вахтанґа Кебуладзе, була присвячена ролі України на мапі світу. Ділимося з вами конспектом найцікавіших тез.

Про місію інтелектуалів та можливість діалогу зі світом 

Чи чув нас світ після 2014 року? Може, не так важливо було, щоб нас зрозуміли й підтримали — для початку потрібно, щоб нас бодай почули.

На початку ХХІ століття головною місією українських інтелектуалів й інтелектуалок було розповідати Україні про світ. Найкращі з них вчилися чи стажувалися за кордоном й  намагались принести у «постсовєтьский» простір здобуті знання. Тобто їхня функція була насамперед просвітницька. 

Окрім просвітництва, місія інтелектуалів полягає ще й в тому, аби розповідати Україні про Україну. Зараз вкрай важливо відчувати єдність. Не лише приносити  із зовнішнього світу щось цікаве, а самим для себе ставати цікавими.

Це завдання у трагічний спосіб здійснюємо не ми, а сама історія.

Війна змусила нас дізнатися один про одного. Можливо не найкращі речі, але це важливо, бо так народжується політична нація, народжується спільність.

Цей рік жаху призвів до того, що нас почали чути. Це не означає, що нас почали розуміти, що з нами завжди погоджуються. Нам необхідно скористатися цим вікном можливостей (усім: філософам, історикам, бізнесменам, політикам, соціальним діячам), щоб наш голос звучав і надалі в європейському та світовому контексті.

Як говорити, щоби Україну почули

Розповідаючи світу про Україну, ми не можемо оминути ще одну дуже важливу задачу: розповідати світові про світ, користуючись нашими українськими історіями. Лише тоді ми будемо цікавими й важливими для глобальної спільноти, коли говоримо не тільки про наш регіон, наші трагедії та звитяги, а розповідаємо щось цінне для всіх.

Якщо ми йдемо у світ з нашими бідами, то нас, може, почують та підтримають, але це не триватиме довго. Нам потрібно розробляти певну стратегію – і вербальну, і комунікаційну, і економічну, і політичну, і військову тощо.

Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе. Кров наших дітей

Про відмінність українського та російського суспільства

Доросле суспільство – це суспільство, яке навчилося жити зі своїми проблемами. Якщо говорити про нашого ворога – це дуже інфантильне суспільство. Вони не можуть жити зі своїми проблемами, навіть не можуть їх визнати.

У росіян є те, що називається «глибинний народ» – і це жахливо. Є спокуса казати, що це все путін, який «задурив» нещасних росіян, вони є жертвою «путінізму». І це брехня. Путін – це не демон, закинутий з космосу, це породження цього «глибинного російського народу». Він абсолютно відповідає на його запит. Це і є справжнє обличчя росії: звіряче, людожерське.

А в нас виявилось геть навпаки: коли ми зрозуміли, що захистити нашу країну, себе і своїх дітей не зможе ніхто, окрім нас, тоді стало зрозуміло, що народ України може продукувати фантастичні рішення. Простір «Міської читальні» це приклад того, як навіть під час війни через самоорганізацію ми можемо створювати різного роду ініціативи. Це певний урок, який ми можемо передавати нашим партнерам – ще одна причина, чому Україна важлива для світу.

Інша сторона трагічного досвіду

Ми живемо на тих землях, які Тімоті Снайдер назвав bloody lands – «криваві землі»: тут жодне покоління вже багато століть не жило при мирі.  Ми маємо це прийняти й зрозуміти, як з цим далі жити, чому ми навчилися і чому тепер ми можемо навчити світ.

Усі трагічні події – Майдан, війна – вивели на світло важливі й конструктивні риси нашого суспільства. Події 2014 року дали нам фантастичний досвід солідарності та віри, якого нам бракувало як людям, у яких за плечима досвід життя в тоталітарній країні. Нам було потрібно пройти ці випробування, щоб зрозуміти, що таке довіра та солідарність, що таке побудова суспільства на горизонтальному рівні.

Ми знаємо ціну наших переконань

Немає сумніву, що Україні потрібна Європа. Але дедалі більше приходить усвідомлення: і Європі потрібна Україна як неусувний інтегральний елемент без якого вона неповноцінна. Чому? Тому що Європа, яка фактично вже 70 років прожила в мирі, отримала фундаментальні цінності, які і є Європою. Це про цінності: гідність та права людини, свободу, справедливість. Втім, у цивілізованих країнах світу вже багато поколінь людей отримували ці цінності від народження. Їм не потрібно їх виборювати, їм не потрібно за них страждати та гинути – а нам потрібно. Не випадково ми назвали наш майдан «Революцією гідності», а одним з головних слоганів був «Свобода – це наша релігія». Лише здається, що це само собою зрозуміло. Все можна легко втратити. Ми знаємо, наскільки ті цінності крихкі, що за них потрібно боротися, ба більше – ми знаємо як це робити.

Чому росіяни не розуміють нас? Чому вони приходять? Вони ж не хочуть знищити нас, як нацисти євреїв. Вони кажуть: «Будьте такі, як ми. Будьте рабами або злочинцями». А ми кажемо: «Ні, ми гідні люди. Ми вимагаємо поваги не залежно від того, хто ми. І ми вільні. Ми готові за гідність та свободу виходити на майдан та гинути на війні». Це досвід, який абсолютно незрозумілий росіянам, а для європейців дивний.

Про наш спосіб боротьби з ворогом та розмови зі світом

Комунікація з нашими партнерами має бути двотактна. Спочатку потрібно між собою домовитися про те, що ми хочемо від світу і що ми можемо йому дати. Потім визначити, в які меседжі ми можемо це запакувати. Те, що нам зрозуміло між собою, не завжди можна просто перекласти. Важко передавати сенси та досвід іншими мовами, для інших культурних контекстів.

Як з цим бути? Треба згадати старий добрий принцип іронії. Вона може бути і зброєю проти ворога, і способом комунікації з союзниками. Чому зброєю проти ворога? Росіяни можуть витримати навіть люту ненависть стосовно себе, бо вони самі себе ненавидять. А ось чого вони не можуть терпіти, це коли до них ставляться з іронією, коли до них ставляться іронічно, не визнають їхню велич, їхнє світове значення. 

В межах «Лекторію міської читальні» заплановано близько 30 відкритих подій, частина з яких вже відбулася протягом травня-липня. Це лекції, воркшопи, записи подкастів та публічних розмов. 

Анонси наступних подій ви знайдете на сторінках програми «Читай» у Фейсбуці та Інстаграмі.

Програма «Читай» зародилась у межах платформи «Тепле місто», що вже дев’ять років працює в Івано-Франківську й ініціювала чи допомогла втілити понад сотню проєктів та заснувати 6 нових інституцій. Ідея програми, що працювала б над промоцією читання в місті, регіоні, а згодом у країні, зародилася задовго до повномасштабного вторгнення. З весни 2022 року програма працює над посиленням соціальної згуртованості та побудови нових зв’язків у місті через інструменти промоції читання. У травні цього року розпочала свою роботу Міська читальня, а вже незабаром команда почине реалізацію проєкту.