Василь Барка: консервативний модерніст та свідок Голодомору

Гуру українського еміграційного модернізму Ігор Костецький вважав його «найвищою корогвою» з-поміж молодих модерністів, а літературознавиця Соломія Павличко закидала надмірний традиціоналізм і небажання приймати сучасність. У ньому бачили майбутнього світоча української поезії, та найбільше він запам’ятався романом, в якому розказав світові про велику трагедію українського народу – Голодомор. Письменник, що дивом вирвався з радянського «раю» та став одним із символів української діаспори – Василь Барка.

У канон української літератури Василь Барка (справжнє прізвище – Очерет) увійшов передовсім як автор «Жовтого князя» –  книги, яку нерідко називають першим українським романом про події Голодомору. Насправді він не був першопрохідцем цієї теми в літературі, адже ще в 1934 році у Празі вийшла друком повість Уласа Самчука «Марія», яка вперше заговорила до українського та західного читача про кривавий злочин більшовицького режиму. 

Читайте також: Улас Самчук – літописець України крізь війни, табори, Голод і екзил

Щоправда, на відміну від свого колеги по Мистецькому Українському Рухові (літературному угрупуванні українських письменників, що після Другої світової війни опинилися за межами СРСР), Барка власними очима бачив спухлих від голоду людей, як живих, так і мертвих. Мало того, сам голодував, через що «Жовтий князь» можна сміливо вважати не просто романом, а й справжнім художнім свідченням. Проте особисті спостереження та досвід – не єдині чинники, що стали передумовою масштабного твору, і невідомо, чи вдався би він таким фатальним та по біблійному апокаліптичним, якби не особливе релігійно-містичне чуття письменника, що дозрівало в ньому протягом цілого життя.

З-під Полтави до Авгбурга

Дебютував у літературі тоді ще Василь Очерет 1930 року збіркою поезій «Шляхи». На той період 22-літній вчитель фізики та математики родом з Полтавщини вже 2 роки працював у Краснодарі на Кубані, куди він переїхав з Донбасу, де в нього виник конфлікт із партійними чиновниками. Над українством тоді збиралися хмари: передчасно відгриміла трирічна літературна дискусія щодо майбутнього вектору української літератури, припинили свою діяльність більшість літературних угрупувань, радянська влада взялася закручувати гайки українській інтелігенції, розпочавши сумнозвісний «процес Спілки Визволення України», під час якого сотні української інтелігенції було покарано за «участь» в неіснуючій терористичній організації.  Тож анітрохи не дивно, що після виходу збірки її розкритикували партійні бонзи з «Літературної газети» – до того ж побачили вони в тих віршах не тільки щораз більш небезпечний «буржуазний націоналізм», а й таке чуже попередньому десятиліттю релігійне мислення. Насправді в цьому нема нічого дивного, адже Василь Очерет зростав в тім числі й на творах Данте Аліґєрі, Григорія Сковороди, Фьодора Достоєвского, а ще відмалку його улюбленою книгою був… біблійний «Апокаліпсис».

Попри це, на зборах Російської асоціації пролетарських письменників (адже максимум, що могли мати українці на Кубані – філію цієї спілки) молодому поетові довелося привселюдно каятися за свої художні проби. «Каяття», вочевидь, подіяло, адже через два роки (в той самий страшний 1932 рік) у Харкові виходить друга Очеретова збірка «Цехи» – на цей раз по-пролетарськи правильна: вже сама назва вказує на виробничу тематику, яку відтепер добровільно-примусово експлуатуватимуть радянські письменники. По виході збірки Василь Очерет випадає з літератури майже на 15 років, так і не ставши помітним поетом Червоного Ренесансу, хоча писати «в стіл» не перестає. Натомість він концентрується на науковій діяльності і викладає історію літератури у Краснодарському педучилищі, де знаходить дружину – майбутню адигейську письменницю Натхо Довлетхан. Через рік в молодого подружжя народжується син Юрій.

Водночас Очерет стає науковим співробітником Краснодарського художнього музею, де попадає під суд за «контрреволюційне» оформлення закладу релігійними полотнами. Дивом врятувавшись від заслання, вступає на аспірантуру Московського педінституту. Предметом його зацікавлень стає середньовічна література, якщо бути точнішим – «Божественна комедія» його улюбленого Данте. Очерет успішно захищає дисертацію в Москві й планує надалі викладати, та його плани перериває німецько-радянська війна. А далі – участь в погано озброєному «народному ополченні», важке поранення під час наступу нацистів, розрив із Радянським Союзом, примусове вивезення до Німеччини, пожиттєва розлука зі сім’єю…

В 1943 році Василь Очерет бере собі псевдонім «Барка» (тоді він працював розвантажувачем річкових барок в берлінському таборі) – щоб не підставляти рідних, яким загрожувало переслідування за  кровний зв’язок зі  «зрадником» та «ворогом народу».

І знову він дивом вирвався з німецького табору, став працівником українського видавництва «Голос»у Берліні. І знову чудом після падіння Берліна пройшов понад тисячу кілометрів до Авгсбурга, в американську зону окупації, де опинився в таборі для переселенців «Ді-Пі». На той момент він вже був зовсім іншою людиною – анітрохи не радянською. Пережите й побачене тільки зміцнило поетову віру в Боже Провидіння та остаточно запевнило, що радянська держава – безпосереднє зло, про що обов’язково  треба свідчити. 

Експресіонізм, містицизм і голод

1946 року Барка видає третю збірку поезій під промовистою назвою «Апостоли».  До неї не увійшли ні твори, написані в 30-ті роки (за винятком одного), ні більшість напрацювань воєнних років – і одні, й інші безслідно зникли. Ті 19 поезій, які вдалося зберегти, засвідчили українській діаспорі нового поета – релігійного, містичного і, до того ж модерного.  Лейтмотиви збірки: туга за Батьківщиною та рефлексії над пережитими жахами – тісно переплітаються з християнською та фольклорною образністю.

Барчин стиль – символістський та експресіоністський водночас, його гнітюча емоційність відчитуються навіть в експериментах зі зменшувано-пестливою лексикою, а важкий стиль і багатокореневі неологізми лише підкреслюють апокаліптичний настрій збірки – ліричний герой, намагаючись збагнути те, що пережив, немов відчуває фатальність та сатанинськість подій у світі, а тому молиться про суд для цілком очевидного «імператора Сонячного Сходу» (Прокляття імператорові країни Сонячного Сходу») та очікує духовного воскресіння. Примітною є поезія «Нонна», де письменник чи не вперше говорить про Голодомор – поки що завуальовано:

Лежать, на мумії Єгипту схожі,

батьки покійні. Долі, на рогожі

лежать в нетопленій світлиці

її матуся й батько темнолиці

На те, що йдеться саме про голод, вказують і портретні характеристики покійних батьків, і відвертий натуралізм, до якого не раз звертатиметься Барка:

брудну голівку вгледіла кошачу; 

мо недогризена, Візьму, побачу… 

а! хай ïй!.. ой, як страшно легко йти!… 

до кого ж я піду? Боюсь! Святий

мій Боженьку, мене ти захисти

 У збірці «Білий світ», що вийшла наступного року, Барчин творчий діапазон розширився. В ній побільшало пейзажної лірики, загальний настрій зробився оптимістичнішим – аж до того, що в поезіях простежуються відблиски «кларнетизму» – художнього синтезу неоромантизму, символізму та імпресіонізму, характного для творчості українського поета Павла Тичини – одного з натхненників Барки. 

У центрі збірки – природа, природа пасторальна, первозданна,  земний рай,  що є водночас і свідченням Божого благословення, і світлим спомином про далеку батьківщину та золотий час. Бог і природа для Барки нероздільні, тому змальовуючи бджіл, яблуні чи черешні, ліричний герой немов шукає Божу присутність. Та навіть посеред таких заспокійливої благодаті поет не забуває про страшне зло, яке йому доводилося бачити і яке досі його переслідує. Тепер він про це пише прямо:

Грім на хмарі Біблію читає…

тополя пошепки: страшний який

твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває…

тополя закричала: он який

мій рай, Ісаіє!

(Рай, 1947)

В поезії «Примирені» поет йде далі та ототожнює Голодомор безпосередньо з діями Сатани. Це Сатана розсварив людей, Сатана посіяв злобу в їхні серця. Та, попри все, Барка вірить у примирення, у світло та добро, яке віднаходить у вірі в Бога. 

Наприкінці 1950-х років Василь Барка працює над есеями на християнсько-містичну тематику. В цей період він вже мешкає в Америці, тяжко працюючи та бідуючи, де видає перший роман «Рай» та успішну поетичну збірку «Океан» (1957), якою остаточно закріплює свій статус майстерного й глибокого митця-модерніста, що засвідчили, зокрема, і німецькі критики, високо оцінивши переклад. Та письменникові цього недостатньо, а тому він, ведучи життя «мирського ченця», пише есеї, які, однак, за влучною заувагою Соломії Павличко доречніше назвати проповідями.

Проповідями, бо стилістично і тематично ці тексти мало чим відрізняються від церковних проповідей. Хіба, може, більшою інтелектуальною ускладненістю. В цих есеях, що пізніше увійдуть до книги «Вершник неба», Барка вже дуже чітко, таки по-проповідницьки транслює свій християнський світогляд і містичне світовідчуття. Як і церковні проповідники, письменник говорить про прості істини – смирення, любов, віру в Христа, християнське благочестя. Як і священники, він цитує Святе Письмо. Та дещо робить Барчині проповіді особливими: виражена апокаліптичність.

У війнах, геноцидах, моральних падіннях та нововведеннях XX століття він бачить ознаки Кінця Часів. В древньому образі  «червоного дракона» , що переслідує «Жону, одягнуту в сонце» (себто Церкву) він знаходить жахливий символічний збіг Із реальністю. Звісно, як правдивий християнин, Барка вірить, що Жона колись остаточно восторжествує. Але пророцтво стає тільки підтвердженням думки, що всі діяння більшовиків – прояв волі темних сил. В тому числі й Голодомор. І про це не можна мовчати.

Свідоцтво про Добро та Зло

У 1962 році український емігрантський літературний місячник «Сучасність» кількома номерами видає перший том роману «Жовтий князь», зазначеного тоді ще як повість. У творі, розкиданому на декілька номерів, йдеться про Голодомор. Над його текстом Василь Барка працював понад 3 роки – з 1958-го по 1961-й, проте матеріал до нього збирався десятиліттями, починаючи від з 1933-го. Старанно опрацьовуючи свідчення, серед яких – власні та братові, письменник вибудовує цілісну оповідь, в центральній частині якої – трагедія і мучеництво української родини Катранників, якій судилося стати на прю з більшовицьким режимом і зазнати мук і голодної смерти. 

У передмові 1989 року Барка згадує про три плани роману: реалістичний, психологічний і метафізичний. Перший втілився в детальному змалюванні страждань Катранників, мешканців села Кленоточі та інших сіл, їх вимушеного побуту, різних поневірянь у пошуках хліба, свавілля поплічників радянської влади – аж до натуралізму. Чого лише варті сцени з полюванням на собаку або з натяками на канібалізм! 

Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.

 

Вбито когось і з’їдено, а кістку в яму…

Історія головних героїв так само не менш жахлива та реалістична: залишившись без харчів, Катранники один за одним вони гинуть, намагаючись здобути хоч якусь провізію. Виживає лише найменший, Андрійко. Та реалістичність роману не справляла би такого ефекту, якби не була підкріпленою тонким та глибоким психологізмом, виведеного як другий план. Фактично всі події роману подаються крізь призму сприйняття Катранників – інколи пасивно-рефлексивного, інколи з наданням моральної оцінки подіям. 

Модерний стиль автора, непроста, з ускладненим синтаксисом мова дає великий простір для розгортання психологічних колізій: це й портретні характеристики, що підкреслюють психологічний стан героїв, і діалоги, і внутрішні монологи, і навіть елементи «потоку свідомости». Можна навіть говорити про екзистенціалістську складову «Жовтого князя», адже герої роману справді перебувають в межових ситуаціях, де їм доводиться не просто виживати, а й вибирати між добром і злом, власними переконаннями й можливістю вижити. Найповніше це проявляється в епізоді з передсмертним допитом Мирона Катранника, де партійний «уполномочений» Отроходін обіцяє селянинові пшениці та борошна в обмін на інформацію про заховану церковну чашу. Здавалося би, голодна людина на межі смерті мала би погодитися на таку щедру  пропозицію  –  та Мирон Данилович опирається навіть у такому стані

На перший погляд, може видатися, що Барка просто ідеалізує своїх героїв, показує їх надто благородними – адже малоймовірно, що вимучені голодом люди стануть думати про духовність, коли їм обіцяють хліб. Та письменник це робить для того, щоб розкрити третій план свого – метафізичний – де події Голодомору стають частиною масштабної баталії між добром і злом, яка очікувано набирає тих самих апокаліптичних рис. Як-от сам Жовтий Князь. Очевидно, що цей образ має паралелі зі звіром-антихристом, проте насправді він набагато об’ємніший. Жовтий князь та жовтий колір в романі уособлюють зло: як більшовицьку систему, так і голод, тобто все, що пов’язане зі злом. Антиподом Жовтого князя є церковна чаша, захована кленоточанами від погромників. Її символіка очевидна: це святий Ґрааль, символ віри, надії та Божої присутності. Захована реліквія немов дає надію на те, що Червоний Дракон не зможе остаточно знищити український народ – ні, фізично, ні морально. Навіть якщо за її таємницю доведеться заплатити життям. Саме тому у фіналі роману, (не)сподівано оптимістичному, вцілілий Андрійко Катранник повертається до неї,  і з ним стається щось на кшталт духовного воскресіння. Останній абзац, де чаша немов постає з-під землі, зливаючись зі сходом Сонця в полум’яний стовп, немов засвідчує: український народ воскресає, його не здолати, як  не здолати і Жону з Апокаліпсиса.

Недооцінений геній?

Василь Барка помер у 2003 році у місті Ліберті, що неподалік від Нью-Йорка. Йому було 95, що на той момент було рекордом для українського письменника. Він помер самотнім, виснаженим від паралічу. він помер визнаним та незрозумілим водночас. Модерний, експресіоністський стиль Барки й при тім його містично-релігійний світогляд викликав неоднозначну оцінку сучасників. Літературний критик Юрій Шевельов ще в 1945 році на з’їзді Мистецького Українського Руху (за рік до виходу «Апостолів») зарахував Барку (разом з Іваном Багряним та Тодосем Осьмачкою) до стовпів якісно нового українського напрямку – так званого «національно-органічного стилю», який мав би заступити собою надто штучний, на думку автора, неокласицизм, поєднавши традиції української літератури та неоекспресіонізм.

Барку Шевельов цінує найпаче за витончений символізм, філософічність, психологізм та живу форму та вважає достойним продовжувачем Шевченка та Тичини. Натомість дослідниця молодшого покоління, Соломія Павличко значно критичніша. Барці вона закидає надмірний консерватизм, зосередженість на минулому, ігнорування західноєвропейського модернізму, навіть неонародництво, через що письменник, на її думку, ніякий не модерніст і не геній, а, отже, переоцінений.  Читач же вирішив інакше. «Жовтий князь» досі залишається найважливішим українським художнім твором про Голодомор. Його читають, передивляються екранізацію 1991 року, цитують. Виключення книги зі шкільної програми у 2011 році викликало низку обурень. І хоч її досі не повернули, сайти зі шкільними творами рясніють роздумами по Барці, а це вже про щось свідчить. Як і те, що роман двічі номінувався на Нобелівську премію.

Письменник, що так довго намагався достукатися до українського  читача, нарешті повертається туди, звідки його вигнали. А це вже значить, що Барчина правда перемагає.  Разом з тим, чимало його творів, як-от роман «Душі едемітів» або ж віршована  епопея «Свідок для сонця шестикрилих», залишаються маловідомими. Для закордонного читача Барка взагалі майже невідкритий через невелику кількість перекладів. Окрім вже згаданого німецькомовного видання «Океану», активно перекладався хіба що «Жовтий князь» – німецькою, французькою та італійською. Відомо про англійський переклад роману «Рай», який, ймовірно, так і не побачив світ. Надіємося, що ситуація зміниться на краще, і велика творча спадщина Василя Барки, передовсім його поезія та романи, стане доступною багатьма мовами світу та одержить належну читацьку рецепцію.

Читайте також: Людина, яка забагато знала: найважливіші факти про Ґарета Джонса