Ветеран і письменник Віталій Запека: Гонорар отримав плитоносками й турнікетами

Віталій Запека — письменник, ветеран російсько-української війни. Фронт змінив не лише його життя, а й творчість. До 2015-го Віталій був фотохудожником, а під час служби в АТО почалась його кар’єра письменника. Саме історії війни стали основою його книжок, де часто розповідь ведеться від першої особи — і це може бути пенсіонерка, як у «Бабах на всю голову», маленька дівчинка, як в історіях про Полінку, або ж — собачка, як у романі «Цуцик».

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили із Віталієм про те, чому росіяни на окупованих територіях передовсім знищують нашу культуру та літературу, про те, чому письменник наважився організувати літературний фестиваль, і про те, як фізично боляче буває після написання книжки.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Пане Віталію, хочу почати нашу розмову з того, як ви почали писати – адже це сталося тоді, коли в 2015-му ви приєдналися до АТО як доброволець. Багато творчих людей у кризових обставинах навпаки не можуть творити, а у вас стався своєрідний перехід з однієї творчої діяльності на іншу — ви були фотохудожником, а стали письменником. Чи задумувалися, чому так склалося?

— Я був фотохудожником і розумів, що це прив’язано до історичних подій. І, звісно, взяв собі на війну фотоапарат. Міг не поспати, не поїсти, але старався щось побачити, щось фіксувати. Недаремно мої знімки є в кількох музеях і в державному архіві України з приміткою «Зберігати довічно». Також я публікував свої світлини у фейсбуці, а читачі почали вимагати пояснень — а що на фото? А я думав: навіщо? Фото і так усе говорить. От зробив, наприклад, сильний кадр, у якому ціла історія — просто дивишся на нього і все бачиш. І уявіть собі моє здивування, коли першим був коментар: «Ти знову забув написати, що там зображено». 

Дивовижно, але мої тексти під фотографіями мали більшу популярність, ніж сам знімок. І я не помітив, коли з’явилися тексти без фото — нариси, розповіді.

Потім купив зручний планшет з клавіатурою і почав писати в будь-який вільний момент. Навіть в окопі з видом на Мар’їнку — де постійні обстріли, де часті обстріли. Там я написав моновистави, роман про наше недалеке майбутнє, ще дещо. Наприклад, «Бабах на всю голову» — про перші три дні вторгнення. Я розумів, що вони особливі, унікальні й ніколи більше не повторяться. Розгубленість, страх, відчай, невідомість — це було в кожному з нас. Я почав писати відразу, щойно зрозумів, наскільки ці дні важливі. Закінчив у травні 2022-го, у п’ятницю надіслав до «Вівату», а в понеділок отримав відповідь: текст занадто короткий. Довелося не загинути — і дописати. Додав спогади з АТО — так і з’явилася повноцінна книжка. 

До речі, я коли працюю з текстом, то дуже обережний, а коли ставлю останню крапку — стаю легковажним. Побратими сміялися: мовляв, поки ти пишеш, то постійно в шоломі, і в бронежилеті, і закопуєшся глибше. А щойно закінчуєш — все, уже «нормальний», як усі.

Читайте також: На найстарішому літфестивалі Ірландії презентували «Слова і кулі»

— Що стало для вас поштовхом долучитися до добровольців під час АТО? Мабуть, через цей досвід повномасштабне вторгнення для вас не було несподіванкою. 

— Ви знаєте, без жодного пафосу: якщо на твою країну напав ворог, і ти чоловік — ти маєш її захищати. Якщо ховаєшся, ухиляєшся — то ти не чоловік, от і все. Тож я пішов в АТО, а коли ситуація вже трохи нормалізувалася, прослуживши три роки, звільнився і, в принципі, був морально готовий до повномасштабного вторгнення.

Коли воно почалося, я витратив один день — зібрані речі вже чекали. Просто впорядкував справи. Того ж дня відправив до видавництва «Віват» рукопис дитячої книжки «Полінка в країні дурниць», на який вони давно чекали, але мені все щось у книжці не подобалося. Тому написав їм, що можна друкувати лише у разі моєї загибелі й отримав за неї оригінальний гонорар.

А за «Бабах на всю голову» «Віват» розрахувався зі мною… сонячною електростанцією. Це так круто! Це епоха. Такі речі треба пам’ятати. 

А незабаром вийшла друком і «Полінка в країні дурниць». Виявилось, треба було просто прибрати один абзац. І книжка стала цілісною, гармонійною. 

— Практично всі ваші історії написані від першої особи. Зокрема роман «Цуцик». Чому ви вирішили передати жах війни саме через сприйняття собаки? Що стало поштовхом до такого художнього рішення і хто став прототипом? 

— Почнімо з того, що я з дитинства страшенно любив читати. І найбільше мені подобались якраз книжки, написані від першої особи, де можна зануритись у внутрішній світ героя — як він думає, змінюється, що спонукає до тих чи інших вчинків.

Такої літератури було небагато. І коли мені щось таке траплялось — я перечитував по кілька разів. І вже коли сам почав писати — вирішив: якщо мені це близьке, то і я так буду писати. Тому в мене «Бабах на всю голову» — від імені пенсіонерки, «Полінка» — від імені дівчинки в чотири роки, «Полінка в країні дурниць» — від імені шестирічної дівчинки. А «Цуцик» — розповідь собаки.

Колись один перекладач із Канади запитав мене: «Чому ти так пишеш? Це ж дуже важко. Мало хто на таке наважується». А я кажу: «Стоп. А чому мені ніхто не сказав, що це важко? Я просто не знав». Насправді мені це подобається. Хоча, зізнаюсь, «Цуцик» дався неймовірно важко. 

Спонукала мене до написання цієї книжки й стала прототипом — моя собачка. Я тоді працював над чимось іншим, а вона була в такому грайливому настрої — бігала з м’ячиком, підсовувала мені його, щоб я кидав. Я сховався від неї на балкон, закурив… і от саме там, у тій паузі, й виникла ідея.

Через дві години я вийшов із балкона — уже без пачки цигарок, зате з готовим сюжетом. Знаєте, це як фільм подивився — лишилось тільки записати. Але на це пішло дев’ять місяців. На четвертому — узагалі кинув, але потім продовжив, бо на мене тиснули полтавські волонтери, яким я надсилав фрагменти. А з волонтерами сперечатись — собі дорожче. Дописав. Але дуже болісно пропустив через себе.

Тішить, що книжка дуже тепло сприйнялася читачами. У квітні вийшло друком чотирнадцяте перевидання. «Цуцик» у цьому плані тримає першість. На цей час «Герої, херої та не дуже» і «Абсурд» мають десь по чотири-шість перевидань.

— Власне про «Герої, херої та не дуже» — то в основі книжки реальні історії, правильно? Чи впізнають себе ваші побратими в образах героїв? Я читала вашу фразу, що «де якась не дуже хороша ситуація — то про мене, а де героїчна — то про побратимів».

— Так, усе правильно. Якщо хтось кудись вляпався чи щось накоїв — то, найімовірніше — я. А от де щось героїчне або корисне — це вже мої побратими. (сміється — авт.). Думаю, вони впізнають себе. Писалося про АТО — я тоді ще сподівався, що ситуація зміниться. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, стало очевидно: ті самі проблеми стали ще актуальнішими. І книжка, відповідно, теж. Тому й обкладинка змінювалась кілька разів. 

Спочатку там була фототабличка, яку я колись вкрав із мінного поля під Маріуполем. Гумористична річ: українською, англійською й німецькою написано «Обережно: міни», а російською — «Добро пожаловать». Цю табличку я згодом віддав до Національного музею війни в Києві. А от під час перевидання вже після 24 лютого — змінився контекст і на новій обкладинці — моє фото з АТ-4. Це одноразовий гранатомет, класна європейська зброя, тільки там стільки запобіжників, що страшно братися. Таке враження, що європейці бояться, щоб солдат не поранився. (сміється — авт.). 

А видавництво «Маґура» вже на обкладинку поставили розмальовку про те, як солдат в учебці замість того, щоб вчитися бою, займається чортзна-чим. Як на мене — шикарне видання. До того ж на його основі я написав п’єсу для Дніпровського національного академічного театру імені Тараса Шевченка.

— Розкажіть про п’єсу. Чи складно було адаптувати текст? Чи брали ви участь у процесі постановки або підготовки? Вийшло так, як ви уявляли?

— Чесно кажучи, не очікував, що доведеться самому писати п’єсу. Театр попросив матеріал, і моєму здивуванню не було меж, коли режисер надіслав мені повідомлення: «Ось розділ такий-то, такий-то і такий — напишіть за ними п’єсу».

Я тоді аж розгубився: де я, а де драматургія? Я себе тоді ще не до кінця письменником відчував, а мене вже в драматурги записали. А вони кажуть: знайомі драматурги не мають того стилю, який тут потрібен. Пишіть ви.

Ну, я почав дивитися, як ці п’єси взагалі виглядають. І раптом зрозумів: це ж набагато простіше, ніж я думав! У прозі, знаєте, як буває: «Вона клацнула пальцями, змахнула рукою, тупнула ногою і з істерикою вигукнула: “Ви — мерзотник!”». Поки це все опишеш — можна втомитися. А в п’єсі — просто: ВОНА: «Ви — мерзотник!». І все. Драматург сидить, курить бамбук, відпочиває. Усі інші нюанси вже на совісті режисера, акторів, сценографа.

Я коли цю різницю усвідомив, то подумав: та я з дитинства драматург! (сміється — авт). Так мені це сподобалося, що я сів і написав. Майже без правок обійшлося. Кілька разів приїжджав у театр, знайомився з акторами й трохи адаптував текст під них. Це правильно. Коли конкретно під акторів щось пишеш — звучить по-іншому. Це — класно. Мені дуже сподобався цей досвід. 

А потім — новий виклик. На одному з заходів мене буквально «вполювала» директорка Полтавського лялькового театру. Довго мене смикала, поки не впросила написати щось не для малечі, а для старших чи навіть дорослих. І я погодився. До речі, моя «Полінка в країні дурниць» читається по-різному: для дітей — це гра, пригоди, вигаданий світ, а дорослі бачать підтексти, алегорії. Знаєте, як у «Гуллівері»: в дитинстві читаєш — бачиш ліліпутів і велетнів, а дорослим відкривається політичний підтекст.

Зараз ця «Полінка» як вистава вже планується, триває підготовка. Це буде лялькова вистава для дорослих. За роботу взявся видатний режисер сучасності — Сергій Павлюк — людина, яка поставила понад 140 вистав. Так вийшло, що в нього була давня мрія — поставити лялькову виставу. І ось він почув про цю п’єсу й сказав: «Це моє. Не чіпайте — це для моєї мрії». І все. Зараз працюємо.

— Щодо теми гумору, іронії, сатири. Таких речей у ваших книжках багато. Військові часто кажуть: гумор — це те, що рятує на війні, а інколи — просто незамінний компонент. Ви з цим погоджуєтеся? Як це впливає на передачу історій уже на письмі — спрощує чи навпаки ускладнює?

— По-перше, я сам по собі саме іронічний. Мені це дуже подобається.

Ну, наприклад, у «Героях» ті речі, які мені не подобалися, я описував доволі смішно і так, щоб не образити нікого.

У «Ковбасокрад у раю» я розбираюся зі стереотипами — тими, що існують у нас і в інших суспільствах. Ми ж коли народжуємося, то нам одразу видають певні шаблони: хто авторитет, як правильно, як неправильно. Але з часом усе змінюється і ми вже по-іншому дивимось на ті речі. От я вирішив все це через гумор переповідати. Це найкращий спосіб, щоб нікого особисто не зачепити. Зрештою це властиво моєму характеру.

А на фронті без гумору було б зовсім кепсько. Одні й ті ж події — спершу страшні, а потім згадуються як анекдоти. От, наприклад, вибухова хвиля тебе жбурнула — ну, не до сміху в той момент, правда? А потім згадуєш — як я художньо летів! І з побратимами сміємося.

І самі по собі історії бувають комічні. Я ще під час АТО зрозумів: в армії є багато смішного. Треба записувати. Так і накопичився матеріал.

— Пане Віталію, в одному з інтерв’ю ви сказали, що війна відкриває в людях те, чого вони за все життя про себе не дізнавалися. Що ви дізналися про людей і про себе зокрема?

— Насамперед — люди цікавіші, ніж я думав. Вони мені реально цікаві.

А якщо про себе, то війна мене дуже змінила. Той, яким я був до 2014 року — і я теперішній — це практично дві різні людини.

— У чому проявилася ця різниця?

— Наприклад, колись я доволі сильно поранив ногу в цивільному житті. Дуже через це страждав, ходив з відповідним виразом обличчя, щоб усі навколо точно помітили, який я мученик. А коли на війні отримав поранення — навпаки намагався приховати, в першу чергу, від рідних, наскільки все серйозно. Мовляв, та то таке — подряпинка, все окей.

Пам’ятаю, лежу в Дніпровському госпіталі. До мене завітав один письменник, ми балакаємо, а дружина стоїть за спиною — і бачить у макбуці фотографії поранення. А я саме писав про це для соцмереж — з гумором, і з фото. Вийшло настільки іронічно, що люди потім не знали, який смайлик ставити — «смішно» чи «співчуття». Наскільки воно вдало було написано.

— У березні цього року ви звільнилися з лав ЗСУ через інвалідність. У фейсбуці тоді писали, що продовжите писати, волонтерити, боротися. Зараз подорожуєте, презентуєте книжки. Як вам тил після стількох років служби?

 — Я майже сім років був у ЗСУ, з урахуванням АТО. Тепер їжджу Україною з виступами, беру участь у фестивалях. На зустрічі приходять не лише цивільні — бувають і військові. Але загалом чоловіків стало менше — і це, на жаль, зрозуміло. Але загалом людей стало більше. То або мене тепер краще знають, або з’явився справжній інтерес до літератури, до відвертих розмов.

Та і я став упевненішим. Навчився розраховувати на себе. І от вам приклад — організовую літературний фестиваль у Полтаві. Уперше. Жодного подібного досвіду не мав, але впевнений, що це буде круто. Справді вірю, що він стане одним із найкращих в Україні.

— Розкажіть більше про фестиваль. Як виникла ідея? Це бажання реалізувати щось нове після служби, чи відчуття, що чогось не вистачає на літфестах, які ви відвідуєте?

— Все разом. Я був, здається, на всіх фестивалях в Україні. Добре знаю, на які більше не поїду, а які не пропущу за жодних умов. Знаю, чого часто бракує. Хочу використати цей досвід і зробити свій фестиваль інакшим. Ну, і мотивація — звичайна людська заздрість. У всіх є, а в Полтаві нема!

Це буде великий літературний фестиваль у Полтаві, девіз — Made in Ukraine. Він відбудеться вже 21–22 червня. Його головна відмінність — виключно українські автори, українська література.

Я хочу змінити це, тож виникла ідея запросити топових авторів, щоб спонукати читачів-полтавців прийти та заодно дати можливість виступити авторам-початківцям. 

Я розумію, що помилки будуть — нікуди від цього не дінешся, але на наступний рік все буде вдосконалено. На помилках вчаться. Планую, що це буде щорічна подія, хочу, щоб цей фестиваль став важливим для міста й для всієї України. 

Читайте також: Роман Буданов: дебютний роман дописував у бліндажі

— Пане Віталію, фестивалі — це справді важлива частина культури. Знаємо, що в умовах війни культура стає однією з перших цілей ворога, особливо на окупованих територіях. Чому, на вашу думку, це так?

— У першу чергу вони знищують бібліотеки, українські книжки. Я маю знайому — тварюку. Особисто допоміг внести її в «Миротворець». Вона була директоркою бібліотеки в місті Щастя. Я приїжджав туди десь за три тижні до повномасштабного вторгнення — вона говорила такі патріотичні слова, хвалилася, що це одна з небагатьох бібліотек, де є всі мої книжки. Навіть фотоальбом, який вийшов дуже маленьким тиражем. А вже буквально через тиждень після вторгнення — її призначили головою комісії з «очищення бібліотек» від «націоналістичної й бандерівської літератури». І вона — цитуючи мої ж слова з книжок і виступів — їздила по окупованих територіях і доводила, чому наша література небезпечна для руської культури, і чому її потрібно знищити.

Наприклад, у місті Рубіжне, куди я приїжджав після АТО два-три рази на рік, щоб спілкуватися з людьми, проводити інформаційну роботу, — там був чудовий заклад культури. Усупереч бажанню місцевого мера його закрити, він тримався. Там була неймовірна колекція рушників і вишиванок — найбільша, яку я бачив. Присилали з усіх регіонів — кожен виріб мав свій характерний стиль.

— Чому для ворога це так принципово?

— Мене дивує, чому ми самі досі не сприймаємо це серйозно. Чому, наприклад, перейменування вулиць у нас досі викликає обурення? А для них це першочергово: приходять і відразу — вулиця Леніна, вулиця Гагаріна, руский язик. Це ж символи колонізації.

Як виключення може бути вулиця Тараса Шевченка десь в центрі, але точно не головна. А Леся Українка, наприклад, у Полтаві вулиця її імені на такому відшибі, що я в перше там побував у 50 років.

— Власне, бачимо, що їхня пропагандистська машина і дезінформація справді добре працюють зі свідомістю українців. І навіть не йдеться про окупацію. Виникає питання: чи можемо ми сформувати таку суспільну позицію, за якої підтримувати антиукраїнське або применшувати вплив росії на нашу культуру було б неможливо або хоча б соромно?

— Вони почали інформаційну війну значно раніше, ніж АТО і повномасштабне вторгнення. Я пам’ятаю, як приїхав на першу ротацію у Волноваху. Там був телевізор. Наш канал — «1+1» чи ще якийсь — нічого такого, що надихає не показував. А у них кілька каналів одразу: шедеври світового кіно, а знизу — стрічка новин. І от запам’яталась така: «Уряд ДНР підвищив пенсію ветеранам Другої світової на 500 рублів». Це тоді — десь 120 гривень. І скільки тих ветеранів? Для їхнього бюджету це дрібниці. Але галасу — купа. Вони створили ефект турботи. 

Мене це дивує. Я думав, що після вторгнення ситуація зміниться, але ні — це не боротьба, це… Я за три роки спробував подивитися Єдиний марафон — вистачило на 15 хвилин. І мене це жахає.

— А якщо в цьому ж контексті говорити про мову. Знаю, що ви принципово не пишете російською і не перекладаєте свої твори на цю мову, хоч раніше нею послуговувалися? Як дійшли до такого радикального рішення? І чи вважаєте, що варто переконувати тих, хто досі не бачить проблеми в російській мові в Україні?

— Російська — класна, неперевершена. І навіть незамінна. Для допиту полонених. Більше вона в Україні ні для чого не потрібна. Я сам спілкувався нею, в тому числі в АТО. Так було легше — місцеві більше мені довіряли. У 50 років я вирішив перейти на українську. От бачите — навіть на футболці написано: «Вчиця ні коли ніпіздно». Це з мого роману, який написав під Мар’їнкою. Спочатку було важко: словники, перекладачі, купа помилок. У виступах — купа русизмів. У першому виданні «Цуцика» читачі нарахували понад 50 русизмів, бо і редакторка тоді теж щойно перейшла на українську. Потім ми все це виправляли. 

А ще перший рік сни мені снилися російською. Десь через два роки і моя підсвідомість стала українськомовною і я цьому дуже радію. 

Після АТО часто приїжджав у Харків. Там була своя «руська» з особливим акцентом. Я уникав спілкування: заїхав — виступив — поїхав. Але коли минулого року 10 травня росія знову пішла наступом на Харківщину, я з госпіталю поїхав туди виступати, підтримувати людей. Гуляв містом, спілкувався з людьми і був здивований: отой харківський акцент зник. З’явилося багато тих, хто говорить виключно українською. Видно, що хтось тільки перейшов, проскакують русизми, але процент дерусифікації пройшов радикально. Йдеш вулицею — і чуєш українську. Це радує.

— Пане Віталію, якою, на вашу думку, має бути роль літератури під час війни? І чи можете назвати авторів, які вас вразили останнім часом? 

— У першу чергу, це — документалістика і рефлексія: по-гарячому записати те, що відбувається. Можна провести аналогію з міжнародними зустрічами будь-якого президента. Перекладачі — їм не дадуть ні спати, ні їсти, доки вони не зафіксують усе по-гарячому. Бо якщо дати хоча б день-два — враження вже будуть інші. Так само і з авторами: якщо у когось виникло бажання виписати те, що він бачив чи відчув — це класно. 

Якщо у 2019 році письменників-комбатантів або не сприймали, або й гнобили, то тепер ця література почала ставати кон’юнктурною. Але з неї мають відсіятися ті, хто не причетний. Бо коли читаєш фрази типу «пригнув у бік і дав коротку чергу з РПГ», то мимоволі звірієш — серйозно? З ручного гранатомета — коротку чергу? Це вже триндець. Але загалом — чим більше, тим краще. Час розставить по місцях: що стане документалістикою, що — рефлексією, а що — справді матиме художню цінність.

Щодо тих, хто з українських авторів мені імпонує, то наразі, думаю, називати імена, буде некоректно, щоб незаслужено когось не забути.

— Якось ви сказали, що письменник має писати багато, а видавати менше. 

— Трохи не так. Письменник як вільна людина має право писати стільки, скільки йому хочеться. Але його святий обов’язок — друкувати якомога менше. Це відповідальність перед читачем. Бо не все, що написав, треба виставляти на розсуд суспільства. Деякі романи пишуться просто для себе. Я раніше такі тексти знищував, а тепер став хитріше робити: дописую до 90%, і роблю обрив. А тоді пишу фінал кількома абзацами — і мене це влаштовує. І знищувати не треба, і в друк не піде.

От крайній мій роман — «Завтра знову сьогодні» — я не планував його друкувати. Навіть текст вже знищив, але через безлад в комп’ютері він залишився десь на пошті. Видавництво «Маґура» — хороші люди — умовили видати. Пообіцяв, потім трохи шкодував та все ж він вже у продажу. Там зріз суспільства — в кімнаті для буйних психів, потім вони звідти втікають. Думаю, книжка є актуальною в наш час.

В мене є ще чимало текстів, які просто собі лежать. І хай лежать, їсти ж не просять.

— Наразі у вас вийшло 8 книжок. Вже запланували наступні?

— Взагалі-то я поставив собі планку — загалом видати десять. Коли є такий ліміт, це додає відповідальності. Маю надію, що ті дві книжки, які ще видам, будуть справді важливими. Знаєте, написавши чотири романи, я знатиму, що читачам віддаю з них два найкращі.

Читайте також: Ветеранка ЗСУ Аліна Сарнацька: На фронті зрозуміла, що для мене має сенс тільки любити і писати

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).