* ESC - закрити вікно пошуку
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Беручи початок від авангардних 20-х ХХ століття, книжковий дизайн вже за часів незалежної України знову почав перевідкривати й переосмислювати цей період. Натомість один із теперішніх світових трендів – ugly дизайн – від початку з’явився тут у 90-х. Чи можна говорити про характерні риси сучасного українського книжкового дизайну, яка роль національних конкурсів красивих книг та як українські ілюстратори ведуть візуальні щоденники війни, фіксуючи злочини росії і створюючи зле, але сміливе мистецтво.
Які дизайнерські традиції отримала Україна у спадок від СРСР?
Розпочати історію книжкового дизайну умовно можна від з 20-х років ХХ століття, від так званої «українізації» – короткого періоду «українського ренесансу» на зорі заснування радянської імперії, яке закінчилося масовими розправами з найяскравішими й найталановитішими його представниками. Саме тоді безпрецедентно зросли наклади й кількість нових книжок на рік, виданих в Україні. Так, 1923 року вийшло 2 567 видань загальним накладом 10 440 тисяч примірників, а вже 1925 року – 5 718 новинок накладом 19 691 тисяч примірників. Така кількість видань знаменувалася потребою залучення багатьох спеціалістів до їхньої появи.
За добрим збігом обставин у той час в Україні уже творили митці світового рівня, які хоч-не-хоч впливали на загальну ситуацію із візуальною мовою: Казимир Малевич, Олександр Архипенко, Георгій Нарбут, Олександра Екстер, Соня Делоне, Давид Бурлюк, Василь Єрмилов, Вадим Меллер, Борис Косарєв та інші. Багато з них працювали на перетині архітектури, образотворчого, плакатного мистецтв, скульптури, театру, кіно й навіть моди, а це неодмінно впливало на їхній підхід до оформлення книжок, що часто межував із новаторством і експериментами.
Якби Українська держава вистояла на початку ХХ століття, я певен, що ті культурні та мистецькі процеси, які зародилися в Україні ще до Першої світової війни, тепер мали б назву в історії мистецтва, як Український авангард, а не Російський.
Деякі митці більше долучалися до видавничих процесів, а деякі робили перші спроби теоретизації в царині оформлення книжок, як-от Георгій Нарбут, Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Микола Бутович, Осип Сорохтей, Іван Падалка. Тогочасна книжкова школа, не дивлячись на жорстку цензуру і репресії, сформувала виразне графічне обличчя, яскравих людей і впізнавану графіку.
Українська школа дизайну — це загально європейські тренди початку XX століття сплавлені з українською візуальною традицією. Такий сплав дав дуже оригінальний і впізнаваний стиль, став базою для українського книжкового дизайну ще на 50 років як мінімум. Про це свідчить певна стилістична подібність українських радянських видань і видань діаспори. Також не слід забувати за потужний вклад художників українського авангарду, що ще раз проявився через покоління уже в мистецтві шістдесятників.
Роль художника нерідко була ключовою, навіть на рівні термінології замість дизайнерів у союзі працювали «художники книги», тому не дивно, що більше уваги приділяли насамперед ілюстраціям, графіці, а не верстці, паперу, поліграфічним особливостям, шрифтам. За такого підходу не дивно, що сам дизайн, режисура книги, робота з текстом не була сильною стороною української книжки і не відзначалися нічим особливим. Книжка була включена в роботу пропаганди, а через планову економіку й неприродно великі наклади видавці не конкурували за читачів. Обмежений набір металевих гарнітур, дешевий папір робив ці книжки стереотипно невиразними.
Було кілька винятків, як майстер книжкового оформлення Володимир Юрчишин, що сам надзвичайно уважно проробляв кожну деталь видання. Проте не можна говорити, що наш спадок до настання незалежності — лише радянський. Маємо величезний доробок українського книжкового дизайну в діаспорі. Варто звернути увагу на літерацію, сміливі експерименти з кирилицею хоча б Якова Гніздовського. Сьогодні цей спадок здебільшого оцифрований та активно використовується.
В останні роки українські дизайнери перевідкривають радянський спадок: з’явилися нові фундаментальні видання, які досліджують історію українського дизайну в різні періоди, серед яких: НАРБУТ. Студії. Спогади. Листи [Реконструкція знищеного 1933 року «Нарбутівського Збірника»], ЗНАК. Українські товарні знаки 1960–1980, «Відтворення шрифтової спадщини: 40 оригінальних шрифтів» Володимира Лесняка, «Українська ідентичність у графічному дизайні 1945-1989 років» Василя Косіва.
Потворні 90-ті й щедрі спецефекти
Українська незалежність розпочалася із безгрошів’я і занепаду економічних ланцюжків, десятками закривалися книжкові магазини, а державні видавництва самоліквідовувались або консервувались. Після краху радянської монополістичної мистецької системи потрібен був час, щоб сформувати нові підходи до книжкової справи.
Фінансова криза 90-х не давала можливості видавати мистецькі видання, експериментувати зі стилістикою.
Цей час збігся із кардинальними технологічними змінами видавничого процесу: з’явилися перші комп’ютери, а диски із піратськими програмами й тисячами шрифтів продавалися на стихійних ринках.
До дизайну книг беруться люди, які не бояться опановувати нове й незнане.
Комп’ютерна верстка, цифрова обробка зображень, поява сканерів і ксероксів – начебто безмежні можливості для дизайнерів. На думку Іллі Жекалова, час експериментів по всьому світу народив не тільки чимало цікавих ідей і їхнє майстерне втілення, але й відкрив шлюз для непрофесійного непотребу, саме через доступність цих видавничих технологій.
Розпад традиції, нові технології та щедрі спецефекти — тіні, обводки, непропорційні завужені чи розтягнуті шрифти, неякісний папір — утворили автентичний український напрямок – ugly дизайну. Найкращі його зразки досі можна побачити на стовпах і дошках оголошень. Те, що «навчені» дизайнери сприймали як несмак і кітч, сьогодні рафіновані європейські колеги відкривають свідомим пошуком. Ugly дизайн, що органічно утворився в пострадянському середовищі, сьогодні є одним із найбажаніших світових трендів.
Окрім «потворного» дизайну 90-ті – це про раніше заборонені теми, тому в той час виходять книжки репресованих письменників, провокаційні романи, фотокниги з відвертою еротикою, концептуальний самвидав і хуліганські артбуки. Завдяки новим можливостям каліграф Василь Чебаник створив шрифт «Рутенія» на основі старого українського письма, що було не можливо за СРСР. Нові кириличні шрифти почали створювати ентузіасти зі Львова, Сум, Бердянська тощо.
У цей час в Україні постають уже перші приватні видавництва, з’являються часописи, для яких важлива репутація і як готові конкурувати за читача, тому й запрошують до співпраці талановитих художників і графіків, які в минулому співпрацювали з державними видавництвами. Валентина Мельниченко, В’ячеслав Легкобит, Георгій Якутович, Володимир Голозубів дали певну базу українського стилю в ілюстрації, й у 90-их до цього кола додалися нові професіонали.
У 90-ті книжковий дизайн був різним: дехто використовував традиції модерну, дехто тяжів до експерименту з кольором та контрастом планів, але в цілому в обох випадках дизайн характеризувався наївністю форми й експериментами в зображенні пропорцій.
Підвалини арткниг в Україні заклало видавництво «Родовід», яке вже близько 30 років спеціалізується перш за все на книжках та альбомах про українську візуальну культуру. «Родовід» також став першим видавництвом, яке почало систематично видавати візуальні книги молодих українських фотографів та художників та просувати їх у Європі та Америці на світових ярмарках і фестивалях фотокниг.
З початком 2000-х в український дизайн вривається фотошоп. Все більше людей мають доступ до персональних комп’ютерів, інтернету, а з ними – й до піратських версій програм. Книжковий дизайн стає плацдармом для експерименту і намаганням остаточно відірватися від впливу (як позитивного, так і негативного) радянської традиції. Тому практично сходять нанівець підходи до дорогих бібліотечних видань, використання антикви та тиснення фольгою. Книжка адаптується до покоління X, яке хоч і застало СРСР, але в дуже несвідомому віці.
У 2000-ні роки, напевне, почався розквіт сучасної книги в Україні, коли художні ідеї та технічні можливості виконання нарешті зустрілися.
У пошуках нової візуальної ідентичності
Поява перекладних видань із «купленим» автентичним дизайном для багатьох професіоналів і читачів була першим знайомством із візуальним підходом інших країн. Зростання подорожей і безвізовий режим сприяли ще кращому знайомству з закордонними трендами: більше запрошень на арт-резиденції, участь у спільних воркшопах і виставках, банально – відвідини книгарень у різних країнах.
Разом із тим відбувається стирання меж між національними школами чи напрямками, ілюстратори й дизайнери зважають на глобальні тренди або ж і задають їх. Це своєю чергою підштовхнуло до дискусії у колі спеціалістів про те, чи має український книжковий дизайн бути самобутнім і плекати власну ідентичність.
Ми не можемо працювати поза глобальною спільнотою, відключившись від інтернету, але й не можемо розчинитись в ній, адже ми є продуктом власної культури. Якщо критично підходити до одного і другого — тут і формується сучасна національні школа, стиль, дизайн (називайте як хочете), сила та краса якого в багатоголоссі іноді геть не схожих один на одного представників.
Та все ж певні тренди сучасного книжкового дизайну можна виокремити. Марія Норазян вважає, що український книжковий дизайн має своє обличчя:
Наразі український дизайн у галузі книговидавництва інтегрований у світовий контекст. Наші книжки не поступаються світовим доробкам, але при цьому мають свої особливості. Український дизайн більш інтенсивний, яскравий і різноманітний у порівнянні з більш стриманими, мінімалістичними європейськими зразками. Є тяжіння до друкарських спецефектів і розкішних фоліантів, що є цілком нормальним, бо в нас багато років не було таких технологічних можливостей.
Ще одна особливість, яка тягнеться з радянського часу, ілюстрація залишається дуже потужною складовою української книги, що прискорило поступ насамперед дитячого сегменту. Сьогодні робота таких колективів, як творча майстерня «Aґрафка» та Pictoric виходять за межі внутрішнього українського ринку, здобуваючи за кордоном нагороди за нагородами. Анна Сарвіра, Оксана Драчковська, Альона Шостко, Ольга Штонда, Олена Сметана, Юлія Гвілим, Катерина Штанко, Ольга Кузнєцова, Марія Кінович, Оксана Була, Ольга Музиченко, Марія Білінська та Вадим Соловський, Тетяна Якунова, Поліна Дорошенко, Сергій Майдуков та інші – серед переможців на міжнародних конкурсах ілюстрації.
Раніше графіки та дизайнери відчували тиск, коли покупець обирав книги із франшизами відомих мультиплікаційних та анімаційних компаній. Утім український ринок зараз сформував велетенський пул дуже потужних видань, які сприймаються вже цілком самостійно і навіть не провокують порівнянь із книгами з персонажами Disney, DreamWorld, Sony Pictures.
Відносно новим явищем є поява книжок, у яких для читача працюють насамперед типографія і робота з простором. Тут можна говорити про Харківську школу — книжки, над якими працює Альона Соломадіна (і «У,Н,А Колектив», до якого також входять Уляна Биченкова та Ніна Кудінова), 3Z Studio (Таня Борзунова, Сергій Мішакін), Grafprom (Ілля Павлов, Марія Норазян) привертають до себе увагу як читачів, так і колег-дизайнерів.
Першопрохідцями нових підходів у книжковому дизайні є нові приватні видавництва, що потроху почали вкладати бюджети в оригінальні локальні проєкти, а останніми роками – індівидавництва, що не женуться за кількістю назв, а якісно працюють над кількома для нішевої аудиторії.
Це насамперед справа не бізнесменів, а ентузіастів, які закохані у свою справу та знають свою тему. Але це не означає, що вони ведуть бізнес як попало — доказ тому хоч і невеликі наклади, але стабільні виходи нових назв (навіть під час війни!) у таких видавництв, як IST Publishing, Родовід, Віхола, видавництво «Видавництво», «Вавилонська бібліотека».
Поява таких видань – помітна у сфері подія, а одним із дієвих способів популяризації артбуків – створення виставки, інспірованих ними. Уже згадане видавництво IST Publishing намагається під кожне візуальне видання зробити виставковий проєкт. Наприклад, «Blindman» – перший в Україні інклюзивний комікс для незрячих (автори: Володимир Гавриш та Андрій Беницький) видавався лімітованим накладом у 200 примірників, з відтисками, високим друком і шрифтом Брайля, а на виставці ті ж сторінки коміксу були представлені на гіпсових пластинах. Відвідувачі могли зав’язати очі та торкатися цих пластин.
Ще одним приклад – експериментальний комікс «У м’яті» (автори: Борис Філоненко, Антон Рєзкінов, Данило Штангеєв), виставка на основі якого зібрала усі підготовчі матеріали, що передували фінальному вигляду комікса: оригінальні аркуші, ескізи, підготовчі листи тощо.
Так ми розповідаємо про різні способи взаємодії зі змістом видання та показуємо, що книжка є портативною виставкою – мистецтвом, яке можна взяти у кишеню.
Обернений до цього тренд – публікація арткниг, каталогів на основі виставок мистецтва. Наприклад, видання українського кіноархіву – Національного центру Олександра Довженка неодноразово перемагали у конкурсах книжкового дизайну, а каталоги національного музейного комплексу «Мистецький арсенал» високо цінуються серед колекціонерів.
Наші каталоги — це ґрунтовні дослідження і мистецтвознавчі статті. А ще велика кількість світлин: фотографій та репродукцій, покликаних передати, як виставки виглядали у просторі Старого арсеналу. Цим кроком ми прагнемо розповісти більше про наш яскравий культурний спадок, експерименти і практики представників молодого покоління українських митців.
Все це не було можливим без ще одного тренду – появи читачів, які обирають книжки з добрим дизайном, і готові за нього платити.
Навчаємося і підсумовуємо діяльність
Якщо раніше професію графіка чи книжкового дизайнера можна було опанувати у державних вищих закладах (Київська академія мистецтв, Львівська академія мистецтва, Українська академія друкарства, Харківська державна академія дизайну, Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука), то зараз є численні курси й приватні школи.
Традиційні виші дають хорошу базу, адже принципи композиції, кольорознавство, архітектура книги кардинально не змінились. А такі-от штуки як надивленість, відслідковування розвитку типографіки й шрифтів, нових палітурних матеріалів і принципів друку часто лежить на плечах самого студента.
Академії дають базу знань і фундаментальне розуміння композиційної відбудови, однак повільно реагують на зміни в індустрії. Саме в Україні є великий бум альтернативної освіти. Курси можуть швидко навчити трендів і технологічній базі.
Серед закладів, у яких можна швидко навчитися актуальних підходів дизайну, чи не найпомітніший Projector Insititute, який уже має 20 000 випускників з 9 факультетів і 100 000 людей в спільноті.
Якщо це навчальні програми, то персоналізовані під потреби. Крім особистої траєкторії, пропонуємо ще персонального ментора. Якщо створюємо бібліотеку, то це не будівля з бетону, а tech сервіс, що дає доступ до сотень навчальних відео, конференцій, спільноти. Якщо робимо професійну конференцію, то це найбільша в Європі конференція з дизайну цифрових продуктів Krupa, що зібрала востаннє 3000 людей.
До слова, саме ця інституція заснувала нішеве медіа для дизайнерів Telegraf.design, а нещодавно запустила проєкт «Гуманітаріум», адже відчула, що технічної прикладної майстерності для дизайнерів замало, аби реалізувати складні завдання.
У цьому також переконаний Василь Косів, що представляє якраз класичний вищий навчальний заклад:
По-справжньому глибоко й інтелектуально співтворити з автором тексту, візуалізувати нюанси повідомлень завдяки конструкції книги, композиції сторінок, роботи зі шрифтом — цього можна навчитися лише на кількох кафедрах в Україні. Така освіта вимагає багато часу, а також певної зрілості. Якщо говорити про короткотривалі школи та курси — вони корисні лише для тих, у кого сильний фундамент і хто добре знає, на що звертати увагу і що вдосконалювати.
Знову ж таки Projector вторує класичній освіті, наголошуючи, що тепер час Life Long Learning — навчання протягом життя, а значить, освітні маршрути більше не будуть цілісними та розділяються на багато інтенсивних періодів навчання протягом життя.
Сприяє опануванню нового й приналежність до певного середовища, тусівки, і з 2000-них в Україні завдяки фестивалям з професійним ухилом креативні спільноти почали розвиватися. Форум видавців у Львові – всеукраїнський ярмарок для видавців, Шрифтобльок у Харкові, Рутенія у Києві – для розробників шрифтів, Штурмові загони Гутенберга – для видавців-початківців, бієнале ілюстрації від Національної спілки художників, персональні й об’єднані виставки арткниг – для ілюстраторів і дизайнерів тощо. І нарешті, всі ці тусівки перетнулися на міжнародному фестивалі Книжковий Арсенал, де стали не просто глядачами, а співтворцями події.
Найбільший внесок відбувся в залученні українських ілюстраторів до міжнародних виставок та іноземців до виставок у нас. З 2014 року під час Книжкового Арсеналу проходять міжнародні виставки ілюстрацій, через які ми показали, що українська ілюстрація не є на периферії, а цілком конкурентоспроможна. Надіємось, це надало впевненості багатьом учасникам в особистих проєктах.
Чи не найбільше для поступу сфери зробив конкурс «Найкращий книжковий дизайн», започаткований 2016 року тим же Книжковим Арсеналом (у співпраці з Goethe-Institut в Україні за підтримки Франкфуртського книжкового ярмарку та фонду Buchkunst), мета якого сприяти розвиткові візуальної культури видань в Україні і відзначати українські видання із найкращим книжковим дизайном, забезпечити їхнє представлення на профільних міжнародних подіях. За 6 років існування на конкурс подалися сотні претендентів, а українські та іноземні журі оцінювали видання у таких категоріях, як Візуальна, Дитяча, Утилітарна книги, Книга для читання, Експеримент і Гран-прі. І якщо у перші роки було складно відзначити навіть переможців, то поступово якість дизайну зростала, і шорт-лист конкурсу зараз досить сильний. Для дизайнера чи арт-директора потрапити до нього – уже честь. І якщо раніше найцікавішими були дитячі книжки, то зараз найбільша конкуренція у візуальній книзі, де змагаються між собою фотокниги, артбуки, графічні романи й комікси, каталоги виставок і альбоми. Уже традиційно шорт-лист організатори відправляють на міжнародний конкурс «Найкрасивіші книги світу», організований німецьким фондом Buchkunst, і вже двічі українські книжки перемагали у ньому. Щоправда, обидва рази з роботами творчої майстерні «Аґрафка» – бронза за книжку «Я так бачу» (2019), спецвідзнака за «Куди і звідки» (2022).
У цьому контексті варто сказати й про міжнародний конкурс книжкового дизайну Ukrainian Young Book Design Awards, заснований видавництвом «Основи», і який відзначає насамперед неопубліковані дизайнерські роботи.
Мистецтво війни – зле мистецтво
Війна в Україні змінила всі сфери життя, змінила кожного назавжди, й дизайнери й ілюстратори – не винятки. Мистецтво стало злим, чеснішим і різким. Це ніяк не месидж ради меседжу, а життєва потреба кричати, достукатися, переживати горе й висловити ненависть до терористичних дій російської влади. За цей час створені сотні тисяч плакатів, мемів, інструкцій із виживання, а в Україні діють своєрідні біржі дизайну, де ілюстратори швидко реагують на потреби волонтерів і безкоштовно допомагають із дизайном.
Сергій Майдуков, чиї ілюстрації вже кілька разів за час війни потрапляли на обкладинки The New Yorker, The Guardian, The Wall Street Journal, у своєму інстаграмі веде щоденник війни, а його графічні роботи навіть блокували соцмережі.
Війна стала болючим каталізатором: раніше в нашій країні ілюстратори не малювали так регулярно і так завзято, як роблять це зараз від неможливості не робити і робити слабко або сиро. Слабкі роботи, звичайно є, і вторинні є, але вони висипаються з контексту: про власну війну за Незалежність складно малювати поверхнево.
Свої візуальні щоденники ведуть десятки українських художників й ілюстраторів, і вони слугують дієвою мистецькою документацією. Стається подія – вбивства дітей, бомби на школи чи пологові будинки, взяття у полон волонтерів – і буквально за годину уже з’являється картинка про це. Недивно, що більшість західних медіа захотіли, щоб про війну малювали саме українці.
Часто чую здивовані коментарі від іноземних фахівців, що ніхто не очікував стількох крутих митців в Україні. Тому, з одного боку, війна дала нові можливості — попрацювати із новими клієнтами, податися на артрезиденції тощо, а з іншого боку, увесь цей професійний успіх досить складно сприймати з радістю, коли на тебе падають ракети.
На тлі зацікавлення Україною за перші 5 місяців ілюстраторській спільноті Pictoric вдалося організували разом з партнерами приблизно 40 виставок ілюстрації в підтримку України по різних країнах. Хоч більшість проєктів є волонтерськими, на тлі економічного колапсу в українських митців поволі з’являються й нові комерційні замовники за кордоном.
Креативники відчули свою потужність у комунікації завдань країни, колабораціях, об’єднанні. Десятки тисяч волонтерів-креативників допомагають Україні вигравати інформаційну боротьбу. Тоді як український дизайн остаточно емансипувався від російського.
Водночас з’явилася зацікавленість й у книжкових форматах.
У нас в перші місяці війни польське видавництво придбало права на видання книги Знак (У,Н,А колектив). Артбук KYIV by Sergiy Maidukov з ілюстраціями про Київ замовляють іноземці, а іноземні книжкові крамниці та дистриб’ютори зацікавились нашим англомовним виданням «Павло Маков. Фонтан виснаження», підготовленим до Національного павільйону на Венеційській бієнале. Книга розповідає, зокрема, про Харків, місто біля кордону з РФ, що нині руйнується.
Ще один важливий тренд – максимальна дистанція від російського продукту, школи, впливу, тож, орієнтація на студію Артемія Лєбєдєва – давно моветон.
Війна вплинула на остаточний і, мрію, невідворотній розрив будь-яких зв’язків із шрифтовиками, дизайнерами та курсами з росіі, а також позбавлення нашого вічного комплексу меншовартності. Вплинула і підсиленням зв’язків та гуртуванню всередині української дизайнерської спільноти (яка і до війни гуртувалася, до речі).
Тим часом у зв’язку з катастрофічними втратами інфраструктури – невідомо, коли видавнича справа знову може вийти хоча б на частковий довоєнний рівень, коли арткниги й візуальні експерименти зможуть бути реалізованими суто технічно, адже багато друкарень суттєво пошкоджені. І хоч в українського книжкового дизайну є попит ззовні, українська аудиторія або перебуває за кордоном, або є внутрішніми переселенцями, або вирішує інші життєво важливі питання, і невідомо коли знову зможе зацікавитися арткнигами й матиме банально економічну можливість їх купити.
У середньому продажі саме на артбуки з часу повномасштабної війни скоротилися на 60-70%. Втім на перекладні текстові книжки попит починає знов відновлюватися, і це дає надію, що сфера розвиватиметься.
Як і в інших сферах, війна надала помітність українській видавничій справі в світі, зокрема книжковому дизайну й ілюстрації. Якщо раніше, на міжнародних конкурсах краси книги в нас був свій важковаговик – творча майстерня «Аґрафка», що збирала чи не всі нагороди, то від тепер до них додалися такі імена, як Анна Сарвіра, Анна Іваненко, Поліна Дорошенко, Оксана Драчковська, Тетяна Якунова, Катя Лесів, Катя Мотильова, Юлія Тверетіна, Женя Полосіна, Олександра Шатохіна, Сергій Майдуков та інші. Залишається сподіватися, що від українського книжкового дизайну не стомляться.
Вперше стаття була опублікована німецькою й англійською мовою в журналі “Osteuropa”.
Підтримайте проект
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
що більше читаєш – то ширші можливості
