На онлайн-зустрічі філологи Ірина Костюк і Дмитро Луняка поговорять про те, як українська мова допомагає творити національні культурні коди у фольклорі, художній літературі, мистецтві театру й кіно, а також при перекладі чи дубляжі.

Ми зі шкільної лави чули вислів «Мова – душа народу», але часто не усвідомлювали повністю його значення. Мова – ефективний засіб спілкування. Але не тільки. Окрім комунікативної функції, мова має багато інших, зокрема культурологічну та етнічну.

Народившись із потреби доносити необхідну інформацію, обмінюватись знаннями, мова увібрала в себе ментальні і психологічні особливості спільноти, всередині якої вона функціонувала. Нації упродовж свого становлення розробляли свої унікальні мовні коди. І популярний приклад порівняння лексем «лікарня» та «больница» не є одиничним.

Скажімо, в Україні з давніх-давен вживалася традиційна та забута нині «пупорізка» чи «повитуха». Лексема прямо вказувала на рід діяльності: обрізати пуповину, сповивати новонародженого в пелюшки. Сьогодні ці лексеми поступилися слову «акушерка», запозиченому з французького «accoucheur» – «народжувати, народити». Семантика загальніша, чи не так? А британці, попри аналогічне запозичення та питоме «midwife», зберігають у своїй мові чудову метафору – «stork doctor», дослівно – «лікар-лелека». Вона пов’язує мовців із уявленнями про лелек, які приносять дітей. Це вже не просто слова, це – культурна різноманітність.

Український мовний світ – багатий, розмаїтий, експресивно насичений. Він допомагає нам творити національну культуру, вкладаючи у тексти поезій, п’єс чи фільмів українську ментальність. Поетична мова фольклору і багата основа старої книжної мови стали фундаментом для класиків української літератури – Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Маркіяна Шашкевича, Якова Щоголіва та багатьох інших. Мову, введену ними до широкого літературного вжитку, взяли наступники. А відтак новації Михайла Старицького та Лесі Українки підхопив театр корифеїв.

За творами Михайла Коцюбинського та Олександра Довженка в середині 20 століття зняли шедеври українського кіномистецтва. І це не беручи до уваги інтертекстуальні та міжмовні зв’язки. Навіть сама мова дає нам привід до поетичної гри! Це «штуки» Івана Величковського, широке вживання паронімічної атракції та міжмовної омонімії у творах Михайля Семенка, Майка Йогансена та навіть нашого сучасника Сергія Жадана.