Відмова від наукового ступеня – куди це веде?

Наприкінці травня 2023 року українську громадськість сколихнула новина: міністр освіти і науки Оксен Лісовий, а також голова комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки Сергій Бабак відмовилися від наукових ступенів. Обидвох представників влади підозрювали в несамостійному виконанні власних дисертаційних досліджень, адже в них знайшли суттєві текстові запозичення. Кандидатську дисертацію з філософії Лісового дослідили цього ж року напередодні його обрання міністром, а в дисертації доктора технічних наук Бабака запозичення виявили ще 2016 року.

Збурена новиною громадськість одразу ж поділилася на два табори. Дехто назвав можновладців сміливцями, які розпочали очищення української науки та освіти від брехні та імітації. Інші вважають подію виставою, спрямованою виключно на відбілення репутації очільників. Неоднозначні думки висловлюються й у науковій та освітній спільнотах. Щоб концентрувати основні аргументи, ми опитали 8 експертів у сфері. У невеличкій вибірці є ректори прогресивних університетів, члени НАН і НАМН України, обрані члени Наукового комітету Нацради з науки й технологій при Кабміні, прості науковці. За галузями науки вони розподіляються так: двоє фізиків, економіст, математикиня, літературознавиця, соціолог, біологиня та дослідниця в галузі біомедицини.

Науковий плагіат: скільки його?

Проблема плагіату в наукових працях в Україні обговорюється тривалий час, проте лише з середини 2010-х років вона стала частиною широкого суспільного дискурсу. Увагу суспільства привернули історії з плагіатом, що стосувалися людей з кола політичної еліти: дружини віцепрем’єра Вячеслава Кириленка Катерини, прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, міністра Сергія Шкарлета, доньки депутата Євгена Кушнарьова Тетяни Кагановської тощо. Найлегше показати саме скопійовані тексти – «жовті таблички», де поруч з текстом праці розміщуються тексти-джерела «копіпасти», а збіги, часто суцільні, виділені жовтуватим кольором маркера чи текстового редактора.

Проте такі очевидні ознаки фабрикації результатів дослідження є лише верхівкою айсберга.

Сайт plagiarism.org, що підтримується компанією в галузі програмного забезпечення для університетів «Turnitin», виділяє до 13 типів академічного плагіату, більшість з яких не пов’язані з дослівним списуванням. Тут і переказ чужих ідей, що видаються за свої, і відсутність власного дослідження, що підмінене компіляцією інших праць, і вибіркове цитування використаних джерел. Крім того, поширеними є недобросовісне поводження з даними, приписування до авторів праці керівників установи та членів родини, надлишкове самоцитування тощо.

Скільки загалом сфальшованих, плагіатних, відверто неякісних публікацій генерують освітня та наукова сфера в Україні? «Точних даних щодо такого рівня немає,– каже старша наукова співробітниця Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена Наталія Атамась. – Намагання віднайти гроші та об’єктивно оцінити рівень сфальсифікованих робіт у різних галузях науки в Україні поки нічим не завершилися». Існують лише прикидки та оцінки. Директор Київського академічного університету Олександр Кордюк оцінює загальний рівень наукових праць в Україні як «дуже низький». «На думку старшої наукової співробітниці Інституту математики НАН України Ірини Єгорченко, десь дві третини наукових праць не є результатом досліджень». «Це необов’язково фальсифікація чи плагіат, але дуже часто просто тексти ні про що, які не мають відношеня до науки. Максимум – спостереження без аналізу явищ», – зазначає Єгорченко.

Є й деякі числові оцінки. Наприклад, автори впливового блогу про бібліотечну справу «Пан Бібліотекар» порахували, що понад 1500 українських наукових журналів публікують за рік понад 73 тисячі статей. Оскільки список МОН гарантує, що всі ці видання рецензовані (хоча б 2 рецензенти), то всі 80 тисяч українських науковців рецензують майже 150 тисяч разів на рік, майже по 2 рецензії на кожного та кожну. Такий вал рецензій свідчить, скоріш за все, про те, що рецензування відбувається украй нерівномірно.

Хоча головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондентка НАН Тамара Гундорова й відмічає підвищення якості рецензування в статтях із літературознавства в останні роки, але часто це лише формальність, яка не відрізняє якісних результатів дослідження від чергової компіляції. Публікації українських учених в іноземних виданнях, що є вимогою при здобутті наукового ступеню, теж часто є низькоякісними. Так, філософиня Мирослава Кругляк дослідила вибірку іноземних публікацій пошукувачів ступенів кандидата філософських наук за 2018-2022 роки й виявила, що 68% з 200 праць були опубліковані в явно сумнівних виданнях, де сподіватися на рецензування марно. Наталія Атамась також згадує спробу активістів, що протистоять поширенню плагіату, оцінити довільну невелику вибірку дисертацій у кількох галузях, зокрема в педагогіці та медицині. «Аналіз показав, що ознаки академічної недоброчесності містили 100 % робіт з педагогіки у цій вибірці, приблизно дві третини робіт з медицини», – каже Наталія.

Таким чином, як суб’єктивні оцінки експертів, так і нечисленні кількісні оцінки вказують на одне й те саме: проблема фальсифікату, фабрикацій і плагіату дуже велика. За розділами науки ситуація, на перший погляд, відмінна.

Про проблеми власної галузі розповідає ректор Американського університету Києва економіст Роман Шеремета: «Я здобув економічну освіту в США і розумію, як далеко лежить економічна наука України від світової. Я роблю експерименти в економіці, а в Україні науковці-економісти займаються філософією, без математики, без моделювання, без перевірки теорій. Економістів та їхніх дисертацій забагато, тоді як хіміків, фізиків, інженерів не вистачає». Літературознавиця Тамара Гундорова пояснює специфіку своєї сфери: «У нас у гуманітаристиці дуже мало справжніх досліджень, і ті переважно описові».

Ніби з математикою все суттєво краще, каже Ірина Єгорченко: «Думаю, що в математиці це набагато менший відсоток ніж в середньому, бо математика потребує набагато менше коштів для досліджень. Більшість математиків таки мають особистий досвід реальних досліджень, бо розв’язання нетривіальної задачі, доведення складної теореми — навіть за готовим зразком — вже дослідження».

Член-кореспондентка Національної академії медичних наук України та директорка Східно-Українського спеціалізованого центру медичної генетики та пренатальної діагностики Світлана Арбузова каже, що в медико-біологічних науках теж чимало проблем з науковими працями. «Взяти лише історію Луганського медуніверситету, я її неодноразово описувала – великими серіями випускалися сфальшовані дисертації. Вони примудрялися сфальшувати все, включно з голосуванням мертвими душами. Є відео, як один член спецради закидає в урну пачку бюлетенів. Подібні дисертації відомі від «наукової школи» академіка Запорожана в Одеському медичному університеті, нещодавно через суд за ймовірного сприяння тодішнього міністра Шкарлета та помічницею всіх шахраїв С. Криштоф відновила собі ступінь авторка сфальшованої дисертації Олена Адамович». 

Зоологині Наталії Атамась невідомі плагіатні дисертації з зоології, що вона пояснює малим розміром спільноти: усі всіх знають, і халтура не проходить. Фізик Олександр Кордюк сподівається, що в його галузі слабкі роботи видніші, тому їх просто ігнорують.

Але інший фізик – голова Наукового комітету Нацради з науки й технологій при Кабміні, професор Інституту високих технологій КНУ та член-кореспондент НАН України Олексій Колежук підкреслює: різниця між природничими та соціогуманітарними науками невелика, більша частина досліджень у цих групах наук в Україні вторинна, повторення сказаного у світі. У природничих і технічних науках повторення тих самих методик на інших об’єктах ще може мати певну наукову новизну. А ось у тих науках, де результатом є осмислення явищ, представлене в вигляді тексту, вторинність досліджень виражається в кращому випадку як реферат чужих думок, а в гіршому – як плагіат.

Підтверджує це й ректор Київської школи економіки соціолог Тимофій Брік: «На жаль, в українській соціологічній науці вченими вважають таких собі ерудитів – тих, які прочитали багато книжок і знають багато імен видатних науковців. Тоді як справжнє дослідження має сказати щось нове, порівняно з попередниками. Але чимало соціологів навіть не знають про це, бо виховані «ерудитами»».

Керівники без ступенів: герої чи актори?

Що ж робити з цією ситуацією? Чи допоможе відмова керівників освітньої сфери від своїх наукових ступенів? Тимофій Брік вважає, що повинна змінитися культурна норма: наукові ступені мають лишитися науковцям, а політики повинні позбавитися чергового неофеодального «брязкальця». Він каже, що кроки Лісового та Бабака йдуть на користь сфері. Їх можна сприйняти як символічний жест відмови від попередніх практик і курс на нову норму. Але щоб соціальний контракт був заключений, потрібне взаємне визнання цієї «жертви» від наукової спільноти. Поки такого визнання Брік не бачить. «Відмова очільників від сумнівних дисертацій – це добре, – каже Олексій Колежук. – Погано, що не зроблено наступний крок (а мені відомо, що його готували): не введено нетривалий термін, коли всі інші освітні та наукові керівники й керівниці могли б теж просити про цю «амністію». А далі вже були б радикальні заходи проти тих, чий плагіат чи фальсифікат був би викритий». Вітає відмову Лісового й Бабака Роман Шеремета, проте він теж лише сподівається на продовження «параду відмов», якого може й не бути.

Натомість Наталія Атамась вважає, що нічого не станеться: «У суспільній площині ця відмова означає, що «ок, ми почули критику громадськості». Відповідно, жодних механізмів боротьби з плагіатом та фальсифікацією запущено не буде».

Тамара Гундорова каже, що легкість відмови від ступенів можновладцями свідчить лише про падіння престижу науки та про поспіх власників цих фальшивих праць, які намагаються притлумити суспільну дискусію про роль моральності в науці. Світлана Арбузова зізнається, що була сильно розчарована самим фактом виявлення плагіату в Лісового, бо особисто перевіряла дисертацію, і виявила, що 4 з 5 висновків праці були дослівно скопійовані з інших текстів: «Ми всі раділи, що вдалося позбутися плагіатора Шкарлета. Я писала про нього й у своїй публікації у найвпливовішому науковому журналі «Nature». Численні протести вчених та студентів передували цій знаменній події. Звичайно, я відчула, як і всі, гірке розчарування новим призначенням, бо маємо чергового плагіатора на чолі МОН. Швидше за все, Лісовий не лише не писав, а й не читав своєї дисертації. Так й кажи – мені підсунули туфту. Та повідом, хто займається таким неподобством. Відповідно до чого має бути покарання: всі, хто мають стосунок до тріумфального захисту на попередньому та остаточному затвердженні обману, повинні бути покарані – від керівника та опонентів до рецензентів та всіх членів спецради».

Ірина Єгорченко вважає, що ці відмови схожі на частину піар-кампанії, висвітленням успіхів Малої академії наук, що її очолював Лісовий. «Ця кампанія викликає сильне занепокоєння щодо цілей її фінансистів та організаторів… Я дуже боюся, що люди, які вклали гроші, захочуть їх повернути коштом української освіти з великими відсотками», – наголошує Єгорченко. Олександр Кордюк вважає, що ці відмови від ступеня є дрібницями, обговорення яких під час війни відволікає від головного: рятування освіти й науки від російської агресії. Добре, що є міністр, який лишається на непопулярній посаді та бере на себе відповідальність попри критику, вважає Кордюк.

Загалом експерти не бачать суттєвих наслідків відмов від наукового ступеня, найбільш оптимістичні сподіваються на поступові зміни середовища, а інші схильні до більш песимістичних прогнозів. Тому лишається питання про методи підвищення якості наукових досліджень та опору імітації наукової діяльності. Наука публічної політики стверджує, що для розв’язання проблеми потрібно спочатку визначити цю проблему, потім вивчити її причини, далі запропонувати методи подолання, що будуть впливати на причини, а насамкінець обрати найефективніші з методів.

Причини проблем і способи їх подолання

Щодо причин появи плагіатних і сфальшованих наукових праць, їх опитані експерти виділяють декілька груп.

Найпершою є нав’язаний освітньому процесу пріоритет виконання формальних вимог перед сутністю навчання. Ці формальні вимоги не можуть бути виконанні, а тому виникає імітація. На думку Ірини Єгорченко, ця проблема починається з дитсадка, де дітей вчать видавати батьківські поробки та малюнки за свої. Далі в школі дітей учать списувати й фальшувати, бо з одного боку на вчителя тиснуть батьки, які хочуть високих оцінок за будь-яких умов, а з іншого – система атестації, яка вимагає звітувати перемогами учнів на конкурсах/олімпіадах/МАН. Таким чином виховані діти потрапляють до університету, де все таке ж, тільки ще й додається вимога писати «наукові праці», хоча й нема умов для досліджень. Коли студент виростає в науковця чи викладача, на нього чи на неї так само тиснуть з вимогами виконання ліцензійних або акредитаційних нормативів. 

Іншою проблемою є традиція в деяких спільнотах: плагіат породжує новий плагіат. Старші плагіатори навчають молодших, а безкарність цементує систему, каже Роман Шеремета. Фальшиві дослідження також відкривають можливість до кар’єрного зростання та підвищення зарплат в університетах. Зокрема можна чисто математично розрахувати прибуток від багаторічних надбавок за ступінь та оцінити, за яку суму доцільно купити бажаний диплом, міркує економіст.

До імітації ведуть і масові серйозні проблеми з самооцінкою, які формує система освіти. Це можна виразити фразою “Всі доктори наук, а я що?”, пояснює Ірина Єгорченко Певна група людей здобуває фіктивний ступінь заради доплат у вигляді відсотка до зарплатні, для можливості «пересидіти» на посаді в ЗВО час між політичними каденціями. 

На думку Ірини Єгорченко, розв’язання центральної проблеми імітації досліджень є: «Повне скасування будь-яких вимог будь-яких публікацій для будь-яких викладачів ЗВО в наших умовах. Розміри заробітної плати, відсутність фінансування досліджень, відсутність доступу до літератури та справжніх міжнародних конференцій та стажувань перетворюють вимоги “науки в ЗВО” на вимогу “імітувати науку”».

Потрібно дати можливість займатися дослідженнями тим, хто цього хоче й уміє. Для цього є відомі грантові механізми.

Цю думку поділяє Олексій Колежук: вимагати наукові результати потрібно лише з тих, хто може працювати на світовому рівні, а для більшості викладачів університетів потрібно оцінювати викладання, а не наукові публікації.

Роман Шеремета вважає, що ключову роль у стриманні хвилі плагіату та фальсифікацій мають відіграти університети. Вони розповідають студентам про етичні принципи в науці, навчають їх правильниї методів досліджень, застосовують санкції. Тимофій Брік підтримує колегу ректора: «Ми створили в КШЕ складну й досить бюрократичну систему реагування на виявлення плагіату всередині. Це декілька комісій, з можливістю надати пояснення, апеляції. Ми підкреслюємо, що серйозно ставимося до проблеми, і студенти швидко це усвідомили». Разом з тим, Роман Шеремета не вірить, що Міністерство освіти й науки може вирішити проблему доброчесності законом. З іншого боку, Шеремета бачить роль міністерства в підтримці ініціатив громадськості: «Я би хотів, щоб людям, які займаються виявленням академічної недоброчесності, на кшталт «Дисергейту» та інших, дали ресурси. Вони вже роблять те, що ефективно. Нехай міністерство виділить бюджетні кошти для таких людей та організацій». Натомість Брік вважає корисним законодавче врегулювання принципів академічної доброчесності.

Світлана Арбузова також називає проблемою наявність сотень вітчизняних «фахових журналів», де публікуються неякісні дослідження: «Коли я була в складі Атестаційної комісії МОН, я вручну перевірила кілька десятків журналів, та виявила фальшивих членів редакцій, плагіатні статті. Ці журнали були викинуті зі списку МОН». Так само вона дослідила публікації в міжнародних журналах в претендентів на вчені звання доцента та професора – і знову виявила численні підробки, вигадки неіснуючих статей. «Це все я робила сама-одна, але за наявності десятка мотивованих людей цей вал брехні можна зупинити», – каже Світлана Арбузова. Олександр Кордюк натомість вважає, що краще не боротись з неякісними публікаціями, а створювати умови для появи якісних. Хоча й визнає: «Результати фундаментальної науки є корисним підґрунтям для інновацій, тому й боротьба з фальсифікаціями є важливою».

Як бачимо, для змін потрібно чимало зусиль та методів. «Універсального методу боротьби не існує, треба просто робити багато різних речей одночасно», – каже Наталія Атамась.

Коли наявність наукового ступеня – це питання статусу, жодні запобіжні заходи не допоможуть. Потрібна зміна в головах, а для цього важливий тиск громадськості.

Попри все, Тамара Гундорова не втрачає оптимізму: «Війна – річ страшна. Проте вона викинула багато науковців з України, які дістали стипендії на продовження наукової роботи, які здобули близькі контакти з іноземними науковцями. Сподіваюся, що значна частина повернеться та привезе для нашої спільноти культуру чесно займатися дослідженнями. Є й молодь, яка здобула освіту на Заході, проте не втрачає зв’язку з Україною. Усе це може сприяти подоланню проблем з плагіатом та фальсифікаціями».

Декларація конфлікту інтересів: автор є формально підлеглим директора Київського академічного університету Олександра Кордюка, оскільки викладає в цьому університеті за сумісництвом

30.06.2023 Через відсутність доказів ми прибрали неперевірену інформацію щодо піар-кампанії МАН і фотографій з фронту Оксена Лісового, висловлену Іриною Єгорченко.