Віра Курико: десять днів у Чернігові

Віра Курико, 77 днів лютого – Лабораторія, 2022

У «77 днів лютого», що вийшла друком у видавництві Лабораторія, увійшли репортажі, написані журналістками українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий — місяць початку великої війни. У цьому міжчассі й в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне — надія. Це оголений нерв і чесний голос нової української дійсності, який журналістки і авторки Reporters зафіксували із перших вуст. Передмову до «77 днів лютого» написав Сергій Жадан. Публікуємо уривок з книжки.

Яблука і бензин

Шостого березня був один із найтихіших днів. Ми пов’язували це зі збитим нещодавно літаком. Комунальники вантажили сміття на авта. Я сіла на велосипед і поїхала містом у сусідній район до подруги. Десь постійно вибухало, але люди наче й не чули.

Хтось стояв у черзі, хтось також їхав на велосипеді, навантажений клунками. Хоч декілька днів тому інші люди в Чернігові отак-от і загинули.

Я доїхала під сирену. Зайшла до квартири. У подруги навіть вікна не заклеєні. Вона досі виходить курити на балкон. Ми всі так живемо, щодня граючи в короткий і довгий сірник.

Подруга дала мені аж шість яблук для дітей.

Я виїхала після сирен. Обабіч дороги припаркувався мікроавтобус. Звідти двоє чоловіків почали виносити ящики з овочами й фруктами. До них звідусіль стікалися люди, яких хвилину тому не було й видно на вулиці. Перше, що спитали у власника свіжих яблук:

— А де ви взяли бензин, щоби сюди доїхати?

Я розвезла трохи їжі та цигарок на пости й скоро повернулася додому з яблуками.

У нас є трохи бензину. Ми роздавали його мамам із дітьми, аби вистачило до першої заправки.

Знову нальоти

У ніч на сьоме березня ми з Вітою сиділи на ґанку. Спершу почули автоматну чергу, потім вильоти. Чомусь вирішили вийти у двір, щоби послухати, наскільки це близько. Тоді над головою пролунав свист, мабуть, міни. Далекий. Наступний був геть над нами — й за будинком почулися удари. За хвилину в хаті зникло світло. Ще за хвилину — зв’язок. Щось пролетіло над будинком і знову гепнуло неподалік. Знову свист і удар. Двері в будинок були відчинені, я помітила це і зробила крок у їхній бік.

Знову удар. Мене, ніби з ноги в спину, завалило на підлогу. Почувся звук битого скла, ніби у нас у дворі. Я встигла тільки крикнути: «Лягай!». На колінах ми поповзли до погребу. Три години ми не знали нічого, були впевнені, що упало нам у двір. Час від часу я піднімала люк, аби перевірити, чи ми не горимо.

Тим часом наші чоловіки намагалися до нас додзвонитися. Але ми про це не знали. У підвалі без зв’язку до першої ночі ми навіть заснули. Знаю, що знайомі вночі під’їхали й перевірили будинок. Замків не зривали, побачивши, що будинок цілий. Вранці ми дізналися, що прилетіло у будинок брата Віти на сусідній вулиці.

Тоді ж ми вирішили, що варто виїхати. Тільки не знали як. У ті дні безпечний маршрут із Чернігова малів, звужувався й постійно прострілювався. На всьому шляху цих дванадцяти днів ми наробили багато помилок. Правильні рішення були десь між ними.

Постійні авіанальоти й артобстріли поновилися десь дев’ятого березня. Я не здатна знайти слів для того, щоби описати, як звучить бомбардувальник над тобою. Я досі чую його як холодне безперестанне тремтіння в тілі. Як скрегіт будинку і його розхитування, ніби він із паперу і клею. Одна із бомб впала за десять хвилин ходу від нас, зруйнувавши стадіон і стару будівлю бібліотеки, одну з моїх улюблених. Але нині більше хвилює приватний сектор навколо стадіону. Чи всі живі? Лише через багато днів я дізналася, що там загинув Павло. Я знала його з університетського аматорського театру. З початком війни він пішов у тероборону.

Сказка

У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

— А що таке «русская народная сказка»?

— А це он за вікном у нас, — тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.

Тюльпани

Окрім усіх черг, восьмого березня на ринку в Чернігові велика черга по квіти. Продавці й продавчині виставляли вздовж порожніх лавок, з яких колись торгували віниками, гумовими капцями, морквою й шерстяними шкарпетками, свіжі квіти в брудних вазонах. Троянди та тюльпани. Військові могли взяти квіти без черги.

Я не одразу зрозуміла, чому стільки квітів. Подумала, бо війна. Однаково, навіть маючи якісь гроші, купити в місті нічого. То хай би були квіти.

Потім мені пояснили, що квіти роздають безкоштовно. Поруч лише коробочка, куди люди кидають, хто скільки зможе — «на ліки нашим».

Лише коли і я отримала квітку, а третій військовий на посту привітав мене, втямила, що сьогодні жіночий день. Дідько, то це не через війну?

Воєнний хліб

Котрогось пообіддя до нас приїхав кум Віти. Привіз щойно спечений хліб. Діти відламували верхівку і з задоволенням їли. Їжа в нас ще є, ми також насушили старого хліба, але цей золотистий хліб був особливо смачним.

Подруга й сама ходила в магазин по хліб. Воєнний хліб — один на руки. Дехто намагався пройти на касу двічі, але продавчині їх одразу помічали. Віта також знайшла рибку. Її друг, з яким пішла на пошуки їжі, порадив тримати свій кошик при собі. Відвернешся — і з неї може зникнути те, що тобі вдалося назбирати в порожньому супермаркеті.

Інша подруга не знайшла в магазині біля себе нічого, окрім креветок. Вночі вони смажили їх і кішка шаленіла від запаху. «Креветковий вівторок на нашій кухні».

Щодо маленьких магазинів, то коли вони відкриті, там точно щось є. Наприклад, у четвер недалеко біля нас була мойва. По пакету в руки, але під вечір людей в черзі мало й можна було брати декілька. Світла нема, вона однаково б зіпсувалася. Дві дівчинки зайшли по мойву й запитали про цукерки. Нема, звісно. 

Дівчата вийшли й підійшли до закритої кав’ярні, у вікні якої на стелажах лежали солодощі. Мала в кишені дві маленькі цукерки, віддала їм. Пошкодувала, що не взяла більше. Потім згадала, що більше я й не мала.

Я ж шукаю в маленьких магазинчиках цигарки. Поголоси ходять містом швидше від офіційних новин. Особливо відтоді, як зник зв’язок. Але куди б я не зайшла, всюди знизують плечима. Справді, були, але ж ви знаєте, чутки йдуть і люди швидко все розбирають. Тому так, рис, цукор, олію — ще навіть це можна дістати. Але цигарки — це вже вищий рівень майстерності пошуків. Навіть на свіжу мойву ніхто не міняє пачку «Прилук». До слова, прекрасні цигарки.

В одному із магазинів беру на руки пачку хліба й віддаю її незнайомій жінці. Вона так плаче, що плакати починаю і я.

Міські вулиці нині говорять сигналізаціями. Удар, вибух — і все починає кричати. Я йду вздовж однієї із центральних вулиць і розумію, що до моєї квартири не більше як кілометр. Я завертаю в бік дому.

Оглядаю деякі будинки. Бачу, що ми з Вітою живемо в середині морського бою. Наш будинок — клітинка, якій усе ще щастить.

Уже коли мені залишається з пів кілометра, недалеко від мене у двір падає снаряд. Якийсь чоловік усією своєю вагою валить мене на землю. Земля в роті, очах, я підводжуся. Дістаю останню цигарку з кишені. Усі цілі, навіть вікна в будинках не повилітали. Чути свисти, починається обстріл.

Вночі знову літаки. Вони скидають бомбу в центрі. Туди, де живуть люди, які три дні тому говорили нам, що бояться виїжджати з Чернігова. До того ж, казали вони, у них у центрі спокійно.

З тої ночі артобстріл уже не обмежується околицями. Починає прилітати всюди.

Тоді ми й ухвалюємо рішення шукати тих, хто хоче виїхати, запхати всіх, кого вдасться, в авто. І їхати. Перед нами вже купа розстріляних машин. Але ми ризикуємо і проїжджаємо. Полями, малими селами, розталим бездоріжжям.

Тато

На останньому посту за Черніговом діти помічають у вікно військових. Вони знають, що їхній батько на війні. Старший хлопчик починає стукати у вікно.

— Там тато теж? Де тато?

Тато воює з «рускай народнай сказкай».

Купити книжку.