Віталій Портников. Війна ідентичностей

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей українського публіциста й журналіста Віталія Портникова.

Війна ідентичностей

У перші дні після повномасштабного нападу Росії на Україну один із європейських каналів постійно показував заставку, що передувала новинам про війну. На цій заставці дівчина, яка була змушена втекти від обстрілів та бомбардувань, говорила журналістам: «Я не знаю, чого він хоче!».

Це нерозуміння справжніх цілей війни демонструють не лише люди, які були зненацька захоплені нападом Володимира Путіна. Я неодноразово стикався з подібним нерозумінням і в політичних, і в експертних колах, причому – не лише українських. Війну Росії проти України пояснюють насамперед якоюсь ірраціональністю російського президента, особистою ненавистю до України, страхом перед можливими успіхами українського державного будівництва та іншими схожими мотивами.

Більшовики змогли повернути її до імперії, лише коли замість ідеології православ’я, самодержавства й народності «триєдиного народу» росіян, малоросів і білорусів висунули класову ідеологію і створили фейкову Україну під червоним прапором. Але, щойно комуністичний морок розвіявся, Україна повернулася до своєї справжньої, а не сфабрикованої комуністами державності.

А Росія? А Росія, природно, повернулася до концепції «триєдиного народу», яка й до краху КПРС була дуже популярною серед партійних чиновників, офіцерів КДБ і столичної інтелектуальної обслуги режиму. Володимир Путін просто концентрує ці уявлення власного суспільства про минуле, яким у Росії намагаються підмінити майбутнє. Інша річ, що в Росії завжди були впевнені, ніби незалежність України й решти радянських республік – явище тимчасове, тож рано чи пізно імперську державу буде відновлено за допомогою політичних та економічних важелів. І головне завдання – утримувати майбутні провінції на короткому повідку, не дати їм можливості вступити до альтернативних політичних та військових союзів, насамперед – до ЄС і НАТО. Перехід Росії від політичних та економічних методів тиску до військових – цілком передбачувана реакція на остаточну зміну вектора розвитку України. Україна, яка ще навіть не в ЄС, а просто підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, – це держава, яку важко буде приєднати до Росії. Тим більше – Україна, яка вступить до НАТО і ЄС.

Але чого досяг Путін своїм нападом на Україну? Насамперед – кристалізації ідентичностей. Для росіян територія України – це землі «історичної Росії», які мають увійти до її складу. Для українців – це власна держава, яку треба звільнити від окупації. На тлі війни починають зникати й відмінності серед самих українців. Донедавна ми могли бачити і людей із цілком очевидною українською державною ідентичністю, і людей, які радше були схильні погодитися із заявами Володимира Путіна про те, що росіяни й українці – «один народ», і людей, яких їхня ідентичність узагалі не цікавила. Війна значно зменшила – якщо не знищила взагалі – кількість прихильників «одного народу». А люди, які не замислювалися про те, що вони – українці, змушені були поставити собі запитання і про причини війни, і про вину Путіна та Росії в персонально їхньому і спільному горі.

Це і є формування ідентичності, яке завжди прискорюється в періоди криз і воєнних дій. Так, попри це багато етнічних українців поки що розмовляють між собою російською мовою і далекі від класичної культурної самоідентифікації. Але ключові слова тут – «поки що», бо прихід до цієї культурної самоідентифікації, до української мови, до спільного розуміння історії та перспектив державного й цивілізаційного будівництва все одно відбудеться. Ніщо так не згуртовує людей, як перспектива загальної загибелі, можливість національної поразки чи, навпаки, спільної перемоги. При цьому треба розуміти, що подібні процеси нині відбуваються не лише серед етнічних українців, а й серед представників інших національних груп країни насамперед звичайно, серед етнічних росіян.

Однак подібна кристалізація відбувається нині й у самій Росії. І коли Росія зазна́є поразки у війні, цей процес тільки посилиться. Ми ще не знаємо, чи призведе крах путінського плану до збільшення агресії в російській національній свідомості, а чи до успіху помірніших і обережніших сил у російському суспільстві. Але очевидно, що цей крах – пряма дорога до можливого національного згуртування навколо власної національної ідеї. І, звісно, ця ідея визначатиме свідомість не лише етнічних росіян, а й тих представників інших національностей, які прагнутимуть зберегтися в «герметичній» російській державі. Зокрема, зрозуміло, і свідомість етнічних українців. До війни етнічні українці з російськими паспортами ще могли дозволити собі пам’ятати про власну національну ідентичність і співати українських народних пісень у дружній компанії. Після війни їхні народні пісні, як і вони самі, остаточно стануть російськими.

Висновок із цього є досить простим. Саме путінська війна остаточно перервала дифузію ідентичностей, яка століттями відбувалася на просторах колишньої імперії, і перетворила її на кристалізацію, а відтак і справжню битву ідентичностей. Саме цивілізаційна прірва між російською та українською ідентичностями обіцяє стати головним – і довговічним – результатом цієї страшної війни.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»