Володимир Аренєв: Пірнати глибше і ставити правильні питання самому собі

Книжки Володимира Аренєва – це завжди щедра пожива для вашого внутрішнього всесвіту, яка тягне за собою тривалі розмови з горнятком чаю в руках, а також чимало питань. Пошуки відповідей штовхають читачів на звивисту стежку, в кінці якої на них може чекати… сам автор. У Видавництві Старого Лева вийшло міське фентезі Аренєва «Музиканти. Четвертий дарунок». Книжка встигла вже отримати Національну премію «Укрінформ» («Найкраща книга для дітей та юнацтва») та відзнаку від Барабуки у номінації «Підліткова книжка року». Ми не могли відмовити собі в задоволенні поговорити з Володимиром про його творчість, домашніх улюбленців, першоджерела те та музику.

– Почнімо з твоєї новинки – «Музикантів». Розкажи трохи більше про першу зустріч із цими трьома. Як узагалі письменники знайомляться зі своїми персонажами?

– Десь навесні 22-го вигадалася навіть не історія – радше передчуття історії про тварин, які мандрують Україною під час повномасштабного вторгнення і потрапляють в сюжети народних казок – адаптованих під сучасні події. Звучить просто й передбачувано, але… ну, все головне – воно ж між рядками. Чи – й до того, як ті рядки написані. Бо довелося чимало прочитати, прослухати й трохи поміркувати, щоб оце передчуття почало конкретизуватися в персонажів, а потім в окремі історії.  

– А чому ж їх все ж таки називають Музикантами? Спадок братів Ґрімм зрозумілий, але ж цього мало. Має бути дещо більше… 

Ми про це неодмінно дізнаємося – але ж в одній з наступних книжок, коли настане слушна мить. Це пригода, про яку не можна розповідати отак, на бігу… 

– Кіт, пес та сова, а не віслюк, пес, кішка та півень. Не любиш конеподібних чи хотів витримати ще більшу дистанцію між своїми «Музикантами» та «Бременськими музикантами» братів Ґрімм?

– Та я не прагнув один в один відтворити сюжет цієї чи будь-якої іншої з казок. Це ж не ретелінг, а дуже вільний переспів окремих казкових сюжетів в сучасних реаліях. 

Суто прагматично, з письменницької точки зору, будь-який віслюк значно ускладнив би мандрівку Музикантів, бо привертав би зайву увагу до них там, де привертати увагу не слід. Та й троє – комфортне число для компанії подорожніх: двоє замало, з чотирма вже треба багато жонглювати, щоб розкрити характер кожного. 

Звісно, до Музикантів час від часу доєднуватимуться інші ситуативні супутники. Чи хтось із них буде півнем, віслюком чи, наприклад, козою? Побачимо… 

– Хто зі звірячої трійці найближчий тобі? Хто з персонажів міг би стати твоїм домашнім улюбленцем?

– Для автора всі вони однаково дорогі й нестерпні, але я точно знаю, що Рудий не міг би стати моїм домашнім улюбленцем, бо це неможливо за визначенням: тільки хтось із людей міг би стати його домашнім улюбленцем, а не навпаки. 

– Сюзанна Кларк говорила: «Я не вигадую історію, аби потім знайти персонажів, які б їй пасували. Радше я покладаюся на персонажів, котрі допомагають мені з’ясувати, яку ж історію я пишу». А як щодо тебе? Чи виробив ти за довгі роки в літературі свій метод придумування історій? Що у твоїй голові зринає першим? Ідея, світ, персонажі? 

– Кожна, буквально кожна історія диктує свої правила. Десь починаєш із персонажів, десь із концепції світу, десь взагалі із питання до себе «А що, якби…»

Відповідно, кожного разу цю мандрівку починаєш за новими правилами – і це не дає занудьгувати. Хоч і жодним чином не гарантує успіху. 

Єдина стабільна закономірність: від першої іскри задуму до реалізації минає чимало часу. Бо далі треба дослу́хатися до тих голосів, образів, уривків історій – і розрізнити все інше. Мабуть, це найбільш схоже на роботу палеонтолога: ти можеш спершу знайти потенційно багату ділянку, можеш одразу побачити череп, можеш випадково натрапити на останній хребець із хвоста. Але далі – чимало кропіткої праці. 

– Ти зазначав, що дія «Музикантів» відбувається у всесвіті «Заклятого меча» і «Заклятого скарбу». Поступово будуєш свою Темну вежу? Як ти вирішуєш, до якого світу належатиме нова твоя історія? 

– Стівен Кінг, звісно, надихає оцими своїми міжтекстовими перегукуваннями! Не приховуватиму, що він – з дитинства один із моїх улюблених авторів. 

Але насправді це питання… ну, може, ощадливості? Для «Заклятих» поступово вибудовувався складний всесвіт, зі своєю міфологічною історією, що вписана в нашу, людську. Там є Міцні (чому не просто боги? – бо це ширший термін і своя специфіка того, як міцнішають), є різні істоти, відомі нам з фольклору, причому в межах цього світу й інших співіснують – чи радше стикаються – представники різних культур. У цих істот своя історія, своє минуле, своя мотивація. 

Мені відомо значно більше, ніж я до цього часу вже розповів у книжках, бо спокуси перейти на виклад у дусі Вікіпедії – уникаю. 

Відповідно, питання «а як наша війна мала б вплинути на той, міфологічний всесвіт» лежало на поверхні – як і деякі з відповідей, які довелося відкласти як надто примітивні. Ну і далі – пірнати глибше і ставити правильні питання самому собі. 

Так само інші історії НЕ лягають у всесвіт «Заклятих», натомість пасують до всесвіту «Душниці». Чому? Бо у всесвіті «Душниці» ми не стикаємося із богами, не потрапляємо у засвіти, не бачимо такої кількості міфологічних створінь. Твори цього циклу дають можливість говорити про інше, більше уваги присвятити історії та її можливим розгалуженням, релігії, пам’яті тощо. На додачу там абсолютно інші принципи існування душ і посмертя. 

І тут таке: головне завдання – збагнути, як особливості того чи іншого фантастичного всесвіту допомагають розкрити основну ідею оцієї історії, над якою збираєшся працювати. Та й, власне, чи допомагають? Якщо ні – значить, треба вигадувати інший всесвіт, спеціально для неї.  

– Чи є якась кардинальна відмінність між придуманими тобою універсумами, яка б, скажімо, унеможливлювала кросовер між світом «Душниці» та світом «Заклятого скарбу»?

– Звісно: світ Душниць – це світ з альтернативною метафізикою і почасти історією. 

А «Закляті» й «Музиканти» – це ж оцей наш з вами світ, тільки тут ще мешкають різні міфологічні істоти (а хіба в нашому не мешкають?) 

Тобто тут абсолютно різні засади світобудови. Звісно, суто механічно завжди можна поєднати будь-що із будь-чим (на заході існують кросовери, в яких Конан б’ється із Росомахою!), – але навіщо це робити? 

– Мабуть, ні для кого не є таємницею обсяги твоєї бібліотеки, тому, припускаємо, майже весь свій час ти проводиш серед книжок. Розкажи трохи про роботу з джерельною базою. Як ти визбируєш цеглинки, з яких муруватимеш власну споруду?

– Обсяги моєї бібліотеки лишаються десь і для мене таїною, яку я час від часу із захопленням (чи це вже наслідки склерозу?) відкриваю. Вона – як Тардіс доктора Хто! 

Коли є можливість, я додаю до неї книжки, які присвячені різним цікавим темам (від академічного видання середньовічного некромантського манускрипту до альбому з фото тих місць Лондона, які згадані в оповідках про Шерлока Голмса, від розвідки про історію бортництва в Польщі до збірки міфів маорі). Якісь із них потім стають у пригоді, інші ще чекають свого часу чи просто допомагають дізнатися щось нове. 

Для «Музикантів» мені знадобилися якраз кілька таких книжок. Збірки народних казок – ті, що мінімально адаптовані для так званого «дитячого читача»; на щастя, наші фольклористи лишили чимало таких томів, виданих ще за радянських часів. 

– А можеш назвати кілька? Раптом хтось із читачів захоче й собі почитати?

–  От дивлюся на ближню полицю, виписую: «Дідо-Всевідо» (1969), «Дванадцять братів» (1972), «Легенди нашого краю» (1972), «Казки Буковини» (1973), «Таємниця скляної гори» (1974), «Казки Підгірʼя» (1976), «Чарівне горнятко» (1971), «Деревʼяне чудо» (1981), «Чарівна квітка» (1986), «Чарівна торба» (1988), «Срібні воли» (1995)… 

Ну і, звісно, значно доступнішою – й із чудовезними ілюстраціями Міхнушова – була збірка «З живого джерела» (1990); вона компілятивна, зібрана зокрема й зі згаданих і не згаданих тут збірочок, але дуже хороша. І її значно легше знайти на букіністиці, ніж того ж «Діда-Всевіда» (не пізнішу авторську книжку з такою ж назвою, а саме народну збірку казок). 

А ще не можна не згадати сорок томів Зінчука та передруки збірок Гнатюка. Якщо хтось цікавиться темою – варто туди зазирнути! 

Але загалом казками справа не обмежилася. Були ще збірки народних пісень. Монографії з української демонології, міфології та з інших дотичних галузей. 

А ще – спогади тих, хто ділиться власним досвідом життя під час повномасштабного вторгнення (звісно ж, у цьому випадку я не обмежився й книжками – були розмови, і статті, й власні досвіди та спостереження – багато всього). 

Іншими словами, книжка вийшла невеличка, але виросла вона з чималої кількості прочитаного, почутого, побаченого. Бо я мусив одразу розбудувати чималий всесвіт – навіть якщо поки ми бачимо лише вершечок того айсберга. 

Читайте також: Від Закарпаття до Тоскани: як Драгоманов і Ліланд створювали легенду про відьом

– Нам не могло не впасти в око, що книжкам, за якими ти цитуєш народні пісні, понад 50 років. Таке копирсання в древніх фоліантах – авторська примха чи сувора необхідність? 

– Ці книжки на 5-6 років старші від мене, і коли ви називаєте їх древніми фоліантами, я починаю сумніватися, чи випив зранку весь комплект щоденних таблеток! 

– А бум останніх років на перевидання української класики тобі якось полегшив життя? Як ти оцінюєш цей процес і чого тобі в ньому бракує?

– Я працюю більше з етнографічними та фольклорними текстами – і тут великого буму, на жаль, не спостерігаю. Радше помічаю окремі спроби перевидати деякі з праць, що вже давно доступні онлайн. На жаль – найчастіше перевидати у варіанті, адаптованому для масового читача, якого чомусь вважають неосвіченим і невибагливим. 

Є й інший бік медалі – репринтні видання Гнатюка в «Фоліо» із настільки «сліпим друком», що читати їх майже неможливо. Таке купуєш радше з безвиході… 

Мабуть, одне з небагатьох приємних виключень – праця Михайла Назаренка «Тільки істинна правда», де він зібрав повір’я й перекази, що стосуються різних істот української демонології. От у цій книжці я рясно понасіяв закладинок та зробив з неї чимало виписок! 

А от що є в притомній (та ніколи не достатній) кількості – це цікаві монографії; вони виходять невеличкими, в кілька сотень примірників, накладами. Але sapienti sat. 

– Омажі, алюзії та ремінісценції. Здається, немає читачів та письменників, які б не любили ці штуки. Але часто книжки нагадують монстрів Франкештейна: тут шматок Гамлета стирчить, тут вухо Йоди визирає, а ноги взагалі у Ґеральта «позичили». Як письменнику не згубити свій голос? Як написати щось оригінальне, коли сюжетів всього чотири і їх всі давно вже написали? 

– Я не знаю ідеального рецепта Мені здається, варто читати чимбільше, і не тільки в тій царині, в якій сам пишеш. Кожна прочитана книжка – це інструмент. Чим більше інструментів, тим більше в автора можливостей знайти і дати змогу прозвучати власному голосу. Але й це нічого не гарантує. Тобто оті всі прочитані книжки, всі ті виписки – це не індульгенція й не гарантія, що на виході буде неодмінно вдалий твір. Підкреслю це, бо може здатися інакше. 

До речі, книжки з алюзіями та ремінісценціями можуть довше шукати собі шлях на зарубіжні ринки. Бо додають складнощів при перекладі: ці алюзії ж треба спершу вловити, потім ще адекватно передати… 

– Чи вважаєш ти фантастику ефективним способом говорити про війну і травму?

– Фантастика у майстерних руках – чудовий метод говорити на будь-які непрості теми, в тому числі про війну і травму. Чи вдається це саме мені – вирішувати читачам. 

– Як змінились твої тексти після початку повномасштабної війни? Ти став писати жорсткіше чи м’якше?

– Я став писати значно повільніше – це те, що я бачу зсередини. А про все інше, знову ж таки, треба питати в читачів, автор не може об’єктивно поглянути на себе ззовні…  

– Навіть у найпохмуріших твоїх історій фінал завжди містить крихту надії. Чому це важливо для тебе? Авторський принцип? 

– Мабуть, це авторське світосприйняття. У світі й так чимало похмурого, навіщо свідомо додавати ще? 

– Які сцени було писати найважче? Чи є щось таке, що ти написав для «Музикантів», але воно все ж не пройшло твою внутрішню цензуру?

– Я довго шукав правильний голос для Рудого. Коли знайшов – здалося, далі буде легше.

Але не було. 

Щодо внутрішньої цензури – я міркую про «варто/не варто» до того, як пишу, щоб не робити зайву роботу. Тож основна проблема з переписуванням – це те, що уявлений в голові епізод чи розділ насправді виходять не такими вдалими. Тоді доводиться правити. І ще раз правити. І ще. 

От початок «Залізного вовка» я переписував 9 разів, поки нарешті не отримав потрібний результат – спеціально порахував, бо ж, здавалося б, уже і тональність знайшов, і сюжет продуманий. Але – дев’ять разів. Так і живемо. 

– Твої історії виходять і польською – іноді навіть раніше, ніж українською, як це було з «Музикантами». Чи помічаєш різницю в реакції читачів по різні боки кордону?

– У Польщі, звісно ж, мене сприймають крізь призму давніх дружніх стосунків, а водночас – і поточної фази війни. Але загалом я дуже вдячний польським перекладачам, видавцям і читачам, бо вони зробили чимало для оприявнення нашої жанрової літератури в Польщі (і я зараз маю на увазі не власні тексти, а твори десь двох десятків інших авторів і авторок). Ця співпраця триває й досі. 

– З письменниками на інтерв’ю говорять про літературу. Але якщо письменники пишуть про Музикантів, то гріх не поговорити з ними про музику. Під який саундтрек ти писав «Четвертий дарунок»? Що взагалі ти слухаєш для роботи та відпочинку?

– Я достеменно вже й не згадаю – але там і не було якогось одного. Різні сцени вимагають різного настрою, тональності, асоціацій, які підсвідомо дарує мені музика. 

Якщо я працюю вдома на компі, музика звучить постійно. Переважно це якісь перевірені часом фолк-гурти  (наприклад, Dubliners, Faun чи Clannad), виконавиці (Enya + Loreena McKennitt, Aoife Ni Fhearraigh, – але можуть бути й саундтреки, а серед них найулюбленіші – до режисерських версій двох кінотрилогій Пітера Джексона, до «Гри престолів» і т.д. Словом, усе, як на мене, доволі передбачувано й олдскульно. 

– Чого читачам чекати від тебе найближчим часом? Коли можна буде знову почитати про Музикантів? 

– Зараз я пишу «Музиканти. Залізний вовк» – це історія, яка за обсягом рази в чотири більша за «Четвертий дарунок». Ми дізнаємося значно більше про цей світ та засвіти, стикаємося із різними не найприємнішими персонажами. Є кілька розділів з точки зору Мавра – один, власне, пишу. У березні 2026-го, коли пишу ці рядки, Історія готова десь на дві третини, а Дмитро Кривонос вже отримав перші розділи, щоб можна було потрошку їх ілюструвати. 

Звісно, таких книжок має бути ще кілька. Скільки саме? Не скажу, бо наразі маю розписані основні віхи загальної історії Музикантів, але навколо кожної відбувається багато підготовчої роботи. В ідеалі, чим менше – тим краще. Але одні віхи можна поєднати в одній книзі, інші ж потребуватимуть кожна окремої. 

Головний принцип: кожна така історія має бути сюжетно завершеною та самостійною, щоб їх (окрім останніх 1-2) можна було читати в будь-якому порядку. 

А все інше – як казали давні елліни, на колінах у богів. Особливо ж у такі часи, як наші. 

– І як же там «Драконові сироти» поживають?

– Значно краще, за 2025 рік я дописав кілька важких і важливих розділів – і наблизився до одного з ключових пунктів у цій історії… 

Читайте також: Володимир Арєнєв: Ми втрачаємо звичку до літературної гри та інтертекстуальності

Фото: Настя Телікова (culture.pl), Видавництво Старого Лева,
Ілюстрації Дмитра Кривоноса

01.03.26 р., Київ