Володимир Винниченко як проблема

Якби Володимир Винниченко врешті-решт добився успіху в політиці й Центральна рада сто років тому втримала владу й незалежність, ми б зараз говорили про нього як про Вінстона Черчилля й, не виключено, що він мав би Нобелівську премію, бо насправді писав краще за британського прем’єра. Натомість на відміну від англійського лорда-переможця, Винниченку нічого не пробачили й досі хейтять за промахи в політичних рішеннях (хоча, знову ж, якщо пригадати військові та політичні поразки Черчилля, то їх і більше, з огляду на тривалість його урядової кар’єри, й вони масштабніші, бо ж імперський розмах).

У принципі, Винниченко завжди був проблемою — для соратників у боротьбі, літераторів свого часу, української еміграції, жінок, радянської влади, ретельних дослідників і т. д. З прикрої дитини (enfant terrible) він виріс у шаленого дядька, який наробив ділов і тікать. От я тут і скажу, які в кого з ним були проблеми, проте почну з головної — сучасної. Тобто нашої проблеми, бо як не викручуй, але його виняткову силу як письменника годі ігнорувати.

Ох цей підозрілий структуралізм! Ці його підступні махінації: мовляв, дайте людині читати текст, не показуйте їй автора, покладіть поруч два тексти, не називаючи авторів, і запитайте, який кращий… Всі, хто візьмуть до рук коротку прозу Винниченка будуть вражені, хто читатиме п’єси — буде вражений, хто візьме «Записки кирпатого мефістофеля» — теж. Заперечувати потужність письма Винниченка — це такий самий скандал, як твердити, скажімо, що Джойс нудний. Дуже багато текстів сучасних авторів ґрунтуються на таких наївних уявленнях і написані таким кволим стилем, що збліднуть і зникнуть уже за кілька років, а Винниченка читають і досі, я б сказав, попри його проблемність у всьому іншому.

Втім, тоді, сто з гаком років тому, він таки важив і як політик. Це для тогочасної гуманітарної бульбашки він талановитий майстер короткої прози, автор яскраво київського роману, багатьох п’єс, одна з яких («Чорна Пантера і Білий Ведмідь») набуде потім загальноєвропейської популярності. Проте Винниченко, який у 1918 році пише IV універсал Центральної Ради, що проголошує незалежність України, безперечно, є назагал чільною постаттю тогочасного українського гуманітарного простору. Що ж він такого зробив, що його ігнорила національна еміграція, забороняла радянська влада й досі зневажають окремі наші сучасники? Йдемо крок за кроком.

Проблема 1: методи революційної боротьби

Загалом, Винниченко був чи не зразковим революціонером. Він як у свої 20+ почав учащати до підпільних гуртків, то аж до еміграції після поразки УНР так чи інакше займався революційною працею. Взагалі його життя поділене на доволі чіткі чотири періоди: 20 років дорослішання (від 1880 до 1900), 20 років революції, 15 років метання закордонами й ще 15 осілого життя в Мужені на півдні Франції. В отому другому періоді своєї біографії Винниченко робить запаморочливу політичну кар’єру й стає, поруч Михайла Грушевського та Симона Петлюри, найвпливовішою постаттю в уряді молодої Української держави.

Проте оте «поруч» якраз і завадило його майбутньому. Щобільше — завадило майбутньому цілої УНР. Амбіція бути першим і найкращим не сприяла порозумінню з соратниками. Загальновідомо, що він по кілька разів покидав головування в уряді, його впрошували повернутися, він комизився і скандалив, повертався, а тоді знову йшов. Врешті таки завалив усю справу, знову образився й гордо поїхав на захід. Тінейджерщина якась.

Генеральний секретаріат Центральної Ради першого скликання, 1917 рік

Так, Винниченко був принциповим, так мав людинолюбні соціалістичні переконання й не хотів йти на компроміси з диктаторськими замашками Павла Скоропадського та (зовсім трошки диктаторськими) Симона Петлюри. Так, він зрозумів після розмови з Владіміром Лєніним у 1920 році, що совєцька політика — це дно й не пішов на співпрацю з російськими комуністами (а йому пропонували очолити вже радянський український уряд). Так, значно пізніше, вже на еміграції, він відмовився колаборувати з нацистами й очолювати будь-що, що вони там хотіли. Рівночасно постійно конфліктував з усіма помітними постатями в українському русі — особливо з Петлюрою. Ну, чисто егоцентричний затятий підліток, що ніяк не подорослішає.

Крім того, його метод революційної діяльності передбачав використання численних жінок-соратниць для всіх допоміжних справ і паралельно, звісно, в ліжку.

Про його нехлюйську поведінку в цьому сенсі можна пошукати матеріали найбільшого нашого винниченкознавця професора Володимира Панченка (ясно, що професор, найперше, писав про тексти — через статтю Панченка 1993 року я взагалі вперше дізнався про Винниченка).

Отже, наш політик-письменник щедро винагороджував (сарказм) своїм спілкуванням численних революціонерок, постійно остерігаючись подарувати кожній наступній ще й дитину. Коли таке все ж траплялося — зразу зникав. Здається, одну зі своїх пасій він покинув вагітною посеред Європи взагалі без засобів до існування. Отакий привабливий мужчина. І блискучий письменник. 

Проблема 2: шантаж української бульбашки

Знову ж, широко відомо, що Винниченко погрожував Євгену Чикаленку — нашому найпотужнішому меценату того часу — обіцяючи почати писати російською, вочевидь, якщо фінансування надходитиме в менших обсягах. І що це була настільки серйозно сприйнята погроза, що сама Леся Українка відреагувала, написавши драму «Оргія», в якій непоступливому до грошових та кар’єрних зваб римських окупантів грецькому співцю Антею протиставлено його плюгавого учня, який якраз дуже навіть за. Чистий скандал у чесному українському товаристві, яке ще замалим не від кирило-мефодіївців через громадівців і до тарасівців, де легально, а де й підпільно, плекало національні мову, культуру, а то й гастрономічні звички. Шантажисти нечасто вдаються до відповідних дій, насолоджуючись ефектом погроз, — і Винниченко тут не виняток. Насправді він мріяв про тотальну українізацію, щоб навіть грабіжники та повії починали свої репліки з вибачте. Проте той вибрик запам’ятали йому всі. 

Взагалі, якщо почитати «Щоденник» Володимира Винниченка — а він у ньому дуже й дуже відвертий аж до фізіологічних деталей — то складається враження, що його найбільше захоплення в житті — нарікати на людей, обставини та свою долю. Ну й ще обмірковувати, хто з жінок його інтенсивніше жадає. Цікава деталь: він починає вести «Щоденник» у 1911 році — саме в рік свого одруження з Розалією Ліфшиць. Видається, що так собі доводить власну спроможність подобатися попри все. Якщо почитати записи за липень 1924 року, то якраз і бачитимемо: присуди українським діячам, два чи три романчики паралельно («Рука зупинилась на грудях. Тамара знову нічого не робить, щоб увільнитись»), трошки про політику в покинутому ним СРСР, трошки про нудоту творів Горького й доволі багато про фінансові клопоти. І так, він регулярно фіксує погоду та кількість годин сну. Вже писав: «Щоденник» є рівноправно цікавим твором Винниченка. Це не лише біографічне джерело та історичний документ, але й захопливий текст для довгого читання. В перспективі з нього може постати не одна книжка про той час — і не лише дослідження, а й художка.

Проблема 3: спостереження з відстані

Утім, навряд чи вийде читати «Щоденник», не міркуючи, що паралельно відбувалось тоді в Україні та світі. Але розуміння історичного контексту якраз і дратує. У 1932-1933 рр. Винниченка значно більше непокоїть, що Троцький плагіатить його слова, сказані ще десяток років тому, що Горький не реагує на його мудрі листи, що його от-от перестануть друкувати в Україні й, відповідно, присилати гонорари, ніж увесь стан справ на Батьківщині. Голодомору він, фактично, не помічає (або не хоче помічати), про Хвильового пише один рядок: «Вичитав про самогубство Хвильового». І все.

Часами навіть блюзнірствує. Наприклад, пише, що, так, мовляв, у мене, звісно, тут у Франції кращі умови, але я б хотів потрапити на заслання, як-от Шевченко. Адже, доки він був там, то його всі чекали й любили, а про мене забули й далі навряд чи пам’ятатимуть. Вражений нещасний егоїст. 

Вкрай несимпатично бачити, як він міркує, критикує, борюкається з дрібними справами, перебуваючи в нехай бідному, але комфорті. Взагалі ж, натягає на себе личину зобиженого й невизнаного пророка, який знає, як треба, проте його не слухають. Цікавою в цьому сенсі є його трактат «Конкордизм» із того часу, в якому він популярно розтлумачує, як людині досягти щастя. Екологічна праця, що й говорити: тут тобі й ощадливість, й натуризм (в теплу погоду Винниченко писав голим, в холодну — лише у светрі), й фрукторіанство — як же він тішиться, що на них із Розалією аж приїжджають подивитися та повчитися їсти лише «плоди земні». Якщо все ж зуміти абстрагуватися від того жаху, що паралельно відбувався в Україні, то «Щоденник» видається надзвичайно теплим і навіть емпатичним. Така собі ідилія — українські Телемон і Бавкіда ведуть господарство серед виноградників Провансу.

Й отут ми повертаємося до центральної проблеми з Винниченком: нашої здатності чи нездатності розмежувати час і текст. Нашого прийняття чи неприйняття структуралізму. Адже якщо брати лише тексти, то Винниченко таки прекрасний. Але чи можемо ми так?

Знову згадаю про Данте, який підтримував деспотизм Папи, аж його вигнали з рідної демократичної Флоренції, придворного комедіографа Мольєра та конформіста Гете. Вибачте, якщо комусь щось поруйнував, але ми їх читаємо й розглядаємо серед найсильніших. Знаю людей, які не читають письменника або письменницю, бо ті вчинили самогубство, а отже жили неправильно. Наскільки ми здатні сприймати текст відрубно від його творчині чи творця? Принаймні Винниченко, якому зараз було б 144 роки, спонукає про все це замислитися. 

А може ну його — отак серйозно все обмірковувати? Краще візьмімо «Записки кирпатого Мефістофеля» й пірнімо в зелений давній Київ, де трамваї, азарт пригод і смак забороненого кохання.

Читайте також: Тренд на українську класику: було, стало й кого забули видати