Видавець Олександр Савчук: За освітою я танкобудівник

Книжка «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута» отримала гран-прі цьогорічного Форуму видавців у Львові. Переможець – Видавець Олександр Савчук із Харкова. Саме в ці дні виповнюється рівно 10 років, як він на українському книжковому ринку. Окрім того, – він іще й науковець-викладач, і кобзар. Здавалося, знаю його вічність. Але збагнув, що геть не знав так насправді.

Кандидатська дисертація й куркульська жилка: як усе почалося

– Перевірив – справді: тебе внесено в реєстр видавців 14 жовтня 2010 року. Вмисне вибрав день на Покрову?

– Коли я реєструвався 2010 року, 14 жовтня ще не було офіційним святом і не було вихідним – що й уможливило реєстрацію того дня. Це цілковита випадковість, але ми ж знаємо – випадковостей не буває. Того року я якраз захистив кандидатську дисертацію. Зрозумів, що певний етап у житті подолав. Відчув: треба реєструвати своє видавництво. Створенням книжок я й доти щільно займався. Приміром, перша книжка, що я зробив, вийшла ще 2006 року – «Пісні Слобідської України». Оригінальне видання, з музичним диском. Там мене зазначено як упорядника, але, по суті, цей проєкт виконаний мною. Відтоді з’явилися ще з десяток книжок, де значуся просто або як упорядник, або як технічний виконавець. Але поштовхом, щоби самому стати видавцем, послужила одна дивна історія.

Того ж 2010-го до мене звернувся один художник із Харківської області – хотів видати репродукції своїх робіт, і начебто місцева влада вирішила допомогти йому коштами на це. І щоб їх отримати на видання, я мусив був зареєструватися, відкрити рахунок, укласти угоду. Звертатися ж до своїх знайомих видавців і втрачати цей фінансовий шанс я не хотів – така-от куркульська жилка спрацювала.

Отже, я вперся й зареєструвався. Причому все сталося дуже швидко – буквально за тиждень чи 10 днів. Й от дзвоню я тому художникові – а він не відповідає. Він і досі мені не відповів. Досі! Не знаю навіть, чи він іще в цьому світі, бо був уже доволі похилого віку. Але я йому настільки вдячний, що саме та прагматична історія спонукала мене зареєструвати своє видавництво.

А далі все – діватися було нікуди. Тим більше, що внутрішньо я вже до цього був тоді дозрів. Мене дуже приваблював увесь той складний і повноцінний процес: із моменту, коли ти вигадуєш ідею, реалізовуєш її у книжці й потім іще й продаєш її. Повний цикл, одне слово, – оцей шлях від задуму до конкретного читача. Це мені було і є надзвичайно цікаво.

– А контакт із читачем у тебе постійний – бо ж таки переважно сам продаєш свої книжки.

– Це другий дуже важливий для мене момент у цьому відчутті виданої книжки – опосередковане через неї спілкування з читачем. Книга – такий собі медіатор, буфер між тобою і читачем. Воно все дуже цікаво взаємодіє, спонукає до якихось нових думок і задумів. Я не артист, щоб комунікувати через екран або через сцену, а от такий варіант інтелектуальної комунікації – через книжку – мені дуже захопливий і цікавий.

Знаєш, яке це величезне відчуття щастя, що хтось незнайомий і десь із іншого кутка України, купуючи видану тобою книжку, розділяє твоє задоволення від неї, твоє переконання, що вона потрібна? У перші роки це просто було рушієм моєї роботи.

Тобто, збіглося з певною мірою реалізації мене як особистості – того, чого я хочу від світу, від інших людей, яка стратегія комунікації мені комфортна. Згодом, звісно, це мусило перерости й у більш усвідомлені та прагматичні процеси. Комерційний же чинник виринає тоді, коли я розумію, що мушу мати офіс і склад. Це сталося на 5-му році існування видавництва. Тобто, перші 5 років воно, по суті, було в майже ідеалістичному форматі, коли я більше вкладав, ніж отримував. 

– Якою була перша книжка, яку видав офіційно видавець Савчук?

– Стефана Таранушенка «Наукова спадщина. Харківський період». Ця книжка й досі продається, її було додруковано. При її створенні була дуже важлива для мене співпраця з двома науковцями. Перший – Сергій Білокінь із Києва. Він для мене взірець старої української інтелігенції, і годі сказати, чого я від нього почерпнув більше: науки книговидання чи загальних світоглядних настанов. Другий – Михайло Красиков – викладач у моєму рідному Політехнічному інституті. Власне, знайомство з ним багато що змінило в моєму житті. А ще – його приклад роботи редакторської. Він не є професійним редактором, хоча філолог і впорядкував багато книжок. Але от його вміння як це правильно робити дуже мені допомогло. Він задав таку високу планку, від якої я вже не хотів відступатися. Я йому дуже вдячний за це.

– Твою нішу годі не завважити: книжки головно етнологічної, культурологічної й мистецтвознавчої тематики. Також у тебе багато перевидань, але вже оснащених сучасним науково-довідковим апаратом. Чому саме цю нішу ти для себе вибрав?

– Знову-таки, спочатку я брався за ті видання, що цікавили мене особисто. От як мені було пройти повз факт, що працю Федора Вовка востаннє було видано ще 1995 року, не зовсім якісно, але і її вже не знайдеш? Книжки, що їх було видано, отже, передусім цікавили мене, і я мав необережність, а може – й нахабність – екстраполювати свої інтереси, свої зацікавлення на певну аудиторію. Причому, й не сподівався, що це буде якась показна кількість людей. То була таки, мабуть, юнацька нахабність: а раптом це ще комусь цікаво? Тож усе почалося з такого внутрішнього посилу. А якийсь мінімальний маркетинг, аналіз ринку – усе це вже геть пізніше з’явилося – коли я мусив збагнути, чому одні книжки купують, а інші – ні.

Читайте також: Disney нашому покупцю уже не цікавий – Віктор Круглов про нові видавничі реалії

«Відсотків 90 роблю сам»: від задуму до видання

– Книжки видавця Савчука на тлі схожих – бодай за поліграфічним рівнем і за обсягом – принаймні вдвічі дешевші. У чому тут секрет?

– Багато читачів уявляють собі, що в моєму видавництві є якийсь штат працівників, сидять за комп’ютерами та працюють над створенням книжок. Одні люди їздять в архіви, інші – науковці – пишуть вступні статті й коментарі. Наукова підтримка насправді є – авторів передмов, післямов тощо. Це десь зо два десятки людей, які багато зробили для моїх видань, і доволі недорого – й у такий спосіб підтримали мене. Тож частина секрету в цьому також, що люди сприяли, допомагали, робили знижки для копіювання, писали передмови.

Можливість виставити доступну для читача ціну з’являється, коли майже всю підготовчу роботу виконуєш сам. Не хочу сказати, що я геть сам-один усе роблю, готуючи книжку до друку. Але відсотків 90 реально роблю все сам.

Лише коректора наймаю. І обкладинки – їх робить дизайнер Олексій Чекаль. Це не сильна позиція, насправді. Але це уможливлює існування видавництва. Якщо мати штат працівників – такі б книжки було б не продати – через високу собівартість. Тож там, де це можливо, я роблю все, щоб книжка була доступна.

– Тобто – ти сам макетуєш і верстаєш усі свої книжки?

– Так. Але є тут і слабкий бік – немає опонентської думки, яка б допомогла покращити видання. Коли ж їх у тебе вже виходить певна кількість – за 10 років під 40 позицій – то з’являється певний острах, щоб видання не стали шаблонними, однаковими. Переживаю за це, чесно скажу. Десь повинен бути баланс. Намагаюся, якщо не замовити комусь верстку, то просто знайти «пазл», який окремо увійде до мого видавництва й буде робити під моїм брендом. Таким чином трішечки розбавлю свої подачу й бачення. Годі сказати, коли цей момент настане. Може, він вже настає. Просто з якогось внутрішнього відчуття, що на самому собі не можна замикатися.

– Таки перепитаю: я правильно розумію – починаючи від упорядкування книжки, редагування, а потім її макетування і верстки – себто весь процес створення – виконуєш сам, власноруч?

– Так. І найбільше мене приваблює в цьому, це згадка про якийсь вечір, коли я просто собі подумав: а чому б Федора Вовка не перевидати? І от із цієї думки й до моменту, коли я отримую книжку на руки, дуже добре весь цей процес простежую, аналізую, і він мені приносить величезне задоволення. Ще більше задоволення – коли ця книжка отримує відзнаку, або її добре купують або є хороші відгуки на неї. Це така чесна й дуже важлива робота для мене з практичної культурології, як я собі кажу. Є ідея-задум – і є реалізований продукт – тобто, її матеріалізація. Це для мене певна магія. І то тільки початок процесу, початок шляху цього видання: важко сказати – як воно «спрацює», хто цю книгу читатиме, чи когось вона збагатить, чи комусь відкриє на щось очі. Зрештою, хтось просто відкриє й закриє цю книжку. Але я вірю, що її поява таки щось змінить у світі.

Не секрет, що всі ці мої видання – програмні, і мені важливо, що вони виходять саме в Харкові. Це спроба відкрити, повернути сюди «українську Атлантиду», підняти пласти, що тут приховані й на які не звертають уваги. Це така собі актуалізація повноцінного, об’ємного розуміння про Україну. Якби я перебрався до Києва, був би «одним із», розчинився там. У Харкові ж мене постійно активізує ота національна байдужість багатьох харків’ян – все воно мене заряджає до роботи.

Спочатку у видавничій роботі все було інтуїтивно. Лише згодом розумієш, що є якийсь натяк на відчуття призначеності; такі речі людина має відчувати – чим вона має займатися. Кожне видання для мене – це більше, ніж видання книги. Це велике дослідження, це музеї, архіви, це потреба самому щось нове зрозуміти.

– До речі, про архіви й музеї: як у тебе з ними складається співпраця? Як даєш з тим раду, адже за кожною твоєю книжкою – величезна дослідницька робота?

– Тут якраз мені простіше, бо я до цього звик – як науковець, як викладач я цим займаюсь. А щодо комунікації з музеями, то тут є дивна така особливість: я розірвав їхній шаблон. Вони звикли, що до них у музей чи архів приходять по матеріали або науковці від інституцій, або представники якихось великих видавництв. А тут бачать, що я ці галузі поєдную і головне –  є результат! Тому включаються у співпрацю.

Зараз можу сміливо сказати, що за 10 років існування видавництва найбільший мій капітал – соціальний: оті контакти з науковцями, з музеями, з архівами. З’являється задум нового проєкту – й буквально за 2–3 дні я вже з усіма може домовитися, знатиму що й де можна дістати, з усіма законтактувати. Книжка виходить – музей бачить, що й вони до її створення долучилися. Власне, для чого музеї й архіви існують – щоб реалізовувати той величезний потенціал, який вони мають. Тому, мій досвід співпраці з музеями й архівами – радше позитивний. Попри те, що придбання копій часто дорого коштує, що часом чогось із матеріалів не хочуть надавати – все це трапляється. Очевидно, моє точкове звертання в моєму досвіді спілкування з ними в принципі більш-менш результативне. Я не можу сказати, що колись мені зовсім чогось не дали чи не дозволили.

– От ти сильно вклався в книжку – і фінансово, й емоційно заангажувався, вона тобі здається бездоганною, нарешті ти її видав – а її не купують. Як собі з цим радиш?

– Статистика продажів книг нашого видавництва загалом доволі непогана, бо і не так багато видань, по суті, – 2–3 книжки на рік виходять. Із них одна обов’язково буде така, що ледь-ледь із часом окуповує себе: просто повертаю кошти, що в неї вклав. Особливо болісно це було, мабуть, першого разу, 2016 року. Але от узяти б «Писанки на Галицькій Волині», «Кобзарі Опанаса Сластьона» – це ж такі великі та красиві начебто видання, але читач на них не відгукнувся. Мені ж уже здалося, що моє видавництво вже достатньо знають і ці книжки повинні б купувати. Потім із Михайлом Жуком була така ж історія. Я дуже чомусь сподівався на цю книжку. Такий прекрасний художник, але щодо продажів книга була просто провальною.

Я вкотре переконався, що є покупці двох типів. Одні – купують книжки уже знаних їм авторів або зі знаної тематики. Другі ж – купують щось для себе геть нове, чого не знають – але хочуть довідатися. Другої категорії набагато менше.

Тобто, все одно в людини має бути якась передінформація, якісь знання, якесь тло інформаційне – те, що називають інформаційний привід. Це могло статися в школі, в університеті хтось розказав і людина відреагувала, запам’ятала, а потім стикнулася в інтернеті з цією інформацією. Тому отакі проєкти мають просвітницьку складову. Перед тим, як продати книжку читачеві, треба пояснити, що це за постать, про що йдеться в книзі, чому це важливо – і потім людина, можливо, купить.

«Хороший дизайнер вислухає – і зробить по-своєму»

– Але до послуг дизайнера, наскільки знаю, тобі з часом таки довелося вдатися? У який момент постала така потреба? Як узагалі будуєш роботу з дизайнером?

– Приблизно 2015 року, коли вийшли наші «Студії з української етнографії та антропології» Федора Вовка, Сергій Білокінь якось сказав мені на кшталт: «От якби у вас ще був хороший дизайнер для ваших книжок». І воно справді: щоб розширити коло читачів, обкладинка теж має «працювати», впадати в око. З дизайнером Олексієм Чекалем я працюю із 2014 року, а з 2015-го – почав уже дуже щільно. Можу сміливо сказати, що існує «феномен Чекаля»: він дуже добре знає історію мистецтва, у нього величезний досвід. Він знайомиться з виданням, намагається відчути – які шрифти, яка стилістика підійде сюди. Він робить комплект: форзаци, обкладинка і т. ін. – тобто те, чого не може зробити редактор, бо не володіє інструментарієм дизайну.

Редактор – він як консоль. Може технічне завдання створити, але прописати, який має бути шрифт, як це все буде «в’язатися» на обкладинці – цього не може. Тому моє ТЗ – доволі умовне.

Скажімо, настрій обкладинка, розміри – дуже технічні речі. У 90 випадків зі ста Олексій мене дуже дивує своєю прозорливістю. У дизайнерів воно все якось по-іншому починає працювати – у них якийсь цікавий зв’язок між знанням інструментів, що вони можуть використати, і задумом як це правильно зробити. Я завжди повторюю, що хороший дизайнер вислухає – і зробить по-своєму. Тут просто такий збіг, що така людина знайшлася. Замовлень Олексієві вистачає, він постійно зайнятий, але завжди знаходить час мені допомогти, долучитися до моїх проєктів. Так розумію, що це для нього також свого роду радше меценатська допомога.

Читайте також: Судять за обкладинкою: дизайнери про оформлення книжок

– Не буває так, що в тебе одна візія обкладинки, а в Олексія – геть інша, і доки їх притираєте, іскри скачуть між вами?

– Одного разу я зрозумів, що для однієї й тієї самої книжки може бути кілька хороших обкладинок. Збагнув, що не можна впиратися: тільки так і не інакше. Бо ж кожна людина певною мірою обмежена й може уявити саме так, а не інакше. Тому був лиш один випадок, коли зроблену Олексієм обкладинку просто було викинуто – для першого тому спогадів Юрія Шевельова. Олексій зробив для нього обкладинку дуже хуліганську. І я тут став у позу: але ж це, по суті, академічне видання! Ота його обкладинка десь є на його сторінці в Facebook. Нарікав на видавця. Але все-таки Шевельов був інтелігентним хуліганом – треба було по-іншому подати. Олексій зробив другу обкладинку – і все підійшло. Але оту першу справді треба буде якось підняти та влаштувати обговорення – гадаю, вона багатьом сподобається.

Я дуже ціную час і увагу Олексія. Ніколи сильно не наполягаю. Знаю, що він дозріє, зробить, просто цей процес треба починати дуже завчасно. За тиждень він обкладинки не зробить. По-перше, через зайнятість, а по-друге – він її має «прожити». І якщо він «вхопить» ідею – мені зрозуміло, що все буде гаразд: просто він знаходить ключ – і воно все розкривається. Тут справді дуже успішне у нас, на мій погляд, поєднання.

Розумію, що для Олексія важливе оте відчуття, що він долучається до чогось значного. Не просто зробив, віддав – і все: це для нього важливі речі, пов’язані з українською культурою. Він багато робить і на християнську тематику, церковну, і етикетки для німецьких вин, і логотипи для польських замків, і каліграфією займається, і орнаменти розписує в арабському стилі – чого там у нього тільки немає. І, до речі, в давньогрецькій орієнтується. Тому й українські теми йому дуже цікаві. 

– А чи у видавця Савчука є улюблена твоя обкладинка, якою от не перестаєш милуватися.

– Скажімо так: вишита палітурка в «Українському народному мистецтві» Миколи Біляшівського – нестандартна, дуже незвичайна, але це інше. Не те, що вона найкраща – вона інша. Не знаю. Скажу, що майже всі обкладинки, починаючи з 2016 року, всі мені дуже близькі. Попри те, Льоша їх «вгадує», але допрацьовуємо: щось відкидаємо, щось додаємо. Олексій має дуже хорошу рису – він не може зробити погано. У нього може бути різна стилістика, але дуже тонке відчуття його ніколи не зраджує. Якщо такий шрифт – то тут цієї картинки не може бути. Якщо така композиція – то оцей шрифт сюди не годиться. Він – професіонал.

– Але блок книжки робиш ти, Олексій же – обкладинку. Не виникає іноді, що те, яка книжка зовні та яка всередині, – не зовсім пасують одне до одного?

– Треба належне віддати Олексієві, бо він підлаштовується під мій основний шрифт і під макет сторінки. Та і я вже чогось навчився від співпраці з ним, розумію його можливості й де можна цей люфт використати й щось змінити, щоб воно пасувало. Є книжки, це я вже критично дивлюся, де цей дисонанс відчутно – просто я не можу починати роботу над версткою, дочекавшись, аж доки Олексій ознайомиться з книжкою чи зробить обкладинку. Це просто економія часу, тож і таке буває. Намагаємося якось виходити з ситуації, щось придумувати. Часто це все одно більш-менш гармонійні поєднання. Мабуть, мені трошки спрощує життя те, що основною цінністю видання я все одно вважаю зміст, наповнення. І мене це здорово психологічно релаксує.

«У комп’ютері є окрема тека нереалізованих проєктів»

– Як вибудовуєш собі видавничий план?

– Щойно десь на другий чи третій існування рік видавництва я зрозумів, що має бути одна книжка, яка зараз виходить, одна – що верстається, і кілька задумів майбутніх видань. Це не тривіальна для більшості людей задача. Ти паралельно повинен думати про різне, якісь ідеї відкидати, але інакше це не працює. Це звичайна концепція для будь-якого економіста чи бізнесмена, який розуміє, що бізнес має рухатися. Але я не бізнесмен, бізнес – для мене лиш інструмент, щоб можна було далі й далі робити видання. Це просто певна обізнаність. Я ж іще ще викладаю, займаюсь культурою, культурологією, з чимось знайомлюся, щось нове пізнаю. 2010 року, приміром, я ще ні сном ні духом не відав, хто такий Стефан Таранушенко.

І не лише про нього. Так, знав, хто такий Дмитро Яворницький, але що в нього є праця «Дніпрові пороги», яку теж потім видав, – не знав. Спрацьовує вже така, можна сказати, фахова «заточеність» на те, що може бути цікавим, корисним, важливим, коли перебуваєш в певному інформаційному просторі, готуючи те чи інше видання. Скажімо, коли я готував «Музичні інструменти українського народу» Гната Хоткевича, то завважив, що там є багато посилань на 5-томну «Гуцульщину» Володимира Шухевича. І тоді, 2012 року, я мріяв: невже цю книжку ніхто б не перевидав? Це ж така відповідальність оті всі 5 томів перевидати. І 2018 року я відчув, що готовий це зробити. Бо на 2012-й це для мене і фінансово, і технічно, і щодо впорядкування було нереально.

Є багато проєктів, які не реалізовані. Скажімо, професор Харківського університету Микола Сумцов написав прекрасні кілька робіт російською мовою «Культурные переживания». І я мріяв їх видати, а потім зрозумів, що їх не куплять – і через те, зокрема, що вони російською А перекладати – це надто тонкі тексти, які навряд чи варто. Тому в комп’ютері є окрема тека ще не реалізованих проєктів – які чекають спонсорів, якоїсь грантової підтримки. Мрія видати том Опанаса Сластіона не покидає. Але поки що не готовий це «витягувати» – ні за часом, ні фінансово.

– Саме зараз над чим сидиш?

– У мене зараз два проєкти в роботі, і буде ще один – якщо виграю грант. Вони такі величезні, що це вже на наступний рік їх завершення планую. Передусім – другий том спогадів Юрія Шевельова, який готуємо із Сергієм Вакуленком вже 2 роки. У читачів уже терпець урвався. Мені вже незручно; боюсь, що «перегорять». Але другого тому немає в мережі. Лише перший там можна знайти. Цей наш другий том буде не менш цікавий за перший: теж з ексклюзивними ілюстраціями з архіву Шевельова, з його листуванням, із примітками.

Другий проєкт – цілком новий – «Шедеври світової архітектури». Там буде їх дуже цікава подача – у вигляді акварельних робіт в аксонометрії, з розрізом, щоб бачити внутрішній устрій пам’ятки. Сподіваюся, воно виллється в серію видань. Перший випуск – 25 шедеврів світової архітектури різних періодів, різних епох, різних країн, різних культур.

Але зі зрозумілою морфологією. Бо на фотографії ми просто естетично оцінюємо ту чи іншу споруду. У цих же графічних роботах буде зрозуміло, з чого складається цей, умовно кажучи, храм, із яких елементів, – така собі інфографіка на розворот, із виносками, з короткою історією споруди. Це те, що мене завжди захоплювало років із 15 – роздивлятися готичні собори у виданнях із такою подачею. На фото ж готичного собору багато що губиться. А тут ти бачиш графічну промальовку, кожен елемент, із чого складається кожен собор.

Знов-таки – це ризик, це моя забаганка. Сподіваюся, комусь це також буде цікаво. Можливо, підтягнеться молодше покоління. У будь-якому разі я дуже вболіваю за цей проєкт. Він доволі обтяжливий фінансово, бо працює 5 студентів-художників, які одну роботу можуть місяць виконувати, адже ж треба виміряти всі пропорції, роздивитися різні фотографії, щоб все достойно виглядало.

Але те, що вони зробили навесні цього року – виглядає дуже сильно: вони, українські студенти, зобразили в такому дусі Санта-Марія-дель-Фйоре. Це було ризиковано, бо це дуже відома споруда, можна було скотитися в банальність. Але вони зробили дуже достойно. Якщо в такому стилі будуть інші – думаю, це буде прецедент в Україні. Такі видання є німецькі, французькі, але наші видавництва просто купують права на них і перекладають. А це буде перший справжній український проєкт з українськими виконавцями в українському видавництві.

Він буде актуалізувати й українську архітектуру: серед 25 шедеврів є українські пам’ятки. Зрештою, цю серію може бути продовжено. Скажімо, 25 шедеврів українського архітектурного модерну. Чому ні? В такому 3D моделюванні вони ще не виходили. А в сукупності постануть під зовсім іншим кутом сприйняття: як цілісність, напрям, епоха в українській архітектурі. Тому, мене архітектура не відпускає. У школі і в університеті ми вивчаємо релігієзнавство, культурологію і філософію, але архітектура чомусь уважається – що це вже спеціальні знання. Треба отримувати спеціальну освіту. А ми ж живемо в архітектурі, серед неї, постійно її бачимо. Так само – й із музикою. То чому я не можу це знати на якомусь більш-менш достойному рівні?

– Бували моменти, що книжка тебе вже стомила, а над нею ще роботи й роботи? Ти вже її «прожив», маєш досить – але мусиш-таки її закінчити, бо вже вкладено багато і сил інтелектуальних, і часу, і емоцій – а ще кінця-краю не видно.

– Таке було двічі або тричі. Уперше – з Таранушенковою «Дерев’яною архітектурою Лівобережної України». Усі ці ілюстрації з неї я сам в архіві відшукав. І настав момент, коли всі ті 180 церков були в мене в голові: дивлячись на будь-яку фотографію, я сходу називав – звідки храм, як називається, якого періоду. Тобто, доки я їх всіх не запам’ятав, не міг із ними працювати, – а я ж не архітектор, тож це було доволі непросте завдання. Потім покажчиків треба було укласти до майже 900 сторінок – усе це було дуже важко. Далі там були зроблені наново креслення – векторні. Я наймав людину, яка це все малювала. Не просто копіювала креслення, а перемальовувала заново.

Друга така книжка – перший том хрестоматії Василя Кричевського. Це було щось неймовірно важке. І коли я її 2016 року видав, зрозумів, що мені треба влітку відпочивати, бо з 2010-го жодного літа не відпочивав: для мене це завжди був період підготовки до Форуму видавців. Кричевського ж я готував із 2013-го. Там же дуже багато текстів, матеріалів. Усе це треба було впорядкувати. Здійснити купу поїздок по Україні.

Літо 2016 року, одне слово, – було просто під гаслом Василя Григоровича: щодня я щось робив над цим виданням. Встиг видати той том до Форуму видавців. А книжку там майже не купували. Це був майже провал. Траплялося й у Львові, і в Києві, що підходили люди й запитували: «Невже ви зібрали усі його пісні?» – себто плутали з Гаріком Кричевським. Це мене вбивало. Звісно, я переоцінював значення цього видання, адже це не альбом, який більше приваблює і впадає в око, а таки специфічний жанр. Але переший том вийшов – і потрібно було робити другий, бо ж іще 2013 року бачив, що матеріалу надзвичайно багато, й розділив його на два томи. На щастя, другий том легше пішов.

Ну, а третя книжка, як не дивно, – спогади Юрія Шевельова. Там була надзвичайно важка текстова робота. Почасти тому, що у співпраці з автором передмови і приміток, ну і взагалі – великий обсяг. Те, що для книжки надали ексклюзивні фотографії, начебто й додавало сил: є небайдужі люди, які готові ділитися. З другого боку, справді таке відчуття було, що все вже або я цю книжку, або ця книжка мене.

– Відкрий таємницю: ти зумів знайти легендарний третій том спогадів Шевельова – про американський період його життя?

– Ні. Але дуже вдячний п. Василю Стецику зі Львова, який цей міф мені «закинув» – і я почав цікавитися цими спогадами. Очевидно, що того третього тому немає. Він є в щоденниках Шевельова, в записах його перебування в Америці з 1952 року по 2002–й: 50 років, між іншим, людина жила в Америці. Лише частково Шевельов той відтинок свого життя описав у статті «Мої зустрічі з Романом Якобсоном» – у нашому другому томі вона піде як додаток. Але чогось ціліснішого про Америку – як-от ті щоденники – він не написав.

«Постійне відчуття існування на волоску»

– Ти – кандидат філософських наук. Про що писав дисертацію?

– Спершу я вчився в Харківському політехнічному інституті, за освітою я танкобудівник. Захистив диплом із відзнакою, і навіть вступив в аспірантуру, і провчився там 5 місяців. Це був 2006 рік. Але завдяки Михайлові Красикову зрозумів: треба змінювати щось у цьому житті. У той час, іще зі студентських років, я дуже активно цікавився кобзарством – у Харкові є кобзарський цех. Одне слово, вирішив піти з аспірантури ХПІ. Мої батьки сприйняли це дуже болісно. Але я знайшов компроміс: таки вступлю в аспірантуру, але в іншу: свого соціального статусу не буду занижувати, але займатимуся гуманітарною темою. Для багатьох це було дуже дивно: як можна вчитися на технаря, а потім перейти на гуманітарну тематику?

Вступив до Харківського університету імені Каразіна на спеціальність «українознавство», галузь – філософські науки. Дисертацію писав про світогляд незрячих людей на прикладі кобзарсько-лірницької традиції Слобідської України.

Річ у тім, що її було доволі добре зафіксовано. По-перше, на початку XX ст. вона ще була жива, а по-друге – були тоді науковці, які її зафіксували: Порфирій Мартинович, Климент Квітка, Володимир Харків. У мої студентські й аспірантські роки в Харкові було ціле наукове коло, яке займалося цією традицією: передусім Кость Черемський, який багато писав про це і захистився; серйозну роботу в нашій Академії культури захистив і Віктор Мішалов.

Одне слово, я мав з ким консультуватися, але своє дослідження зробив у межах філософської методології. З одного боку, я займався тематикою, яка мені важлива, а з другого – мене була хороша методологія й таке одне з базових філософських понять, як «світогляд». Як бачить, чує чи відчуває світ незряча людина, яка виконує певні твори? Як вона відчуває своє призначення, свою місію? Чи те, що досі про це написали науковці, – бува, не вигадано ними? Таких цікавих питань, якими я займався впродовж 2007–2010 років, була маса. Вилилося все в дисертацію. Та навіть після її захисту ця тематика мене не перестає цікавити. Беру участь у різних заходах, пов’язаних із кобзарством.

Але видавництво захопило мене цілковито. Невідомо, наскільки можлива подальша моя викладацька робота, бо зараз освіта дуже трансформується. Скажімо, те, чим я займаюся, стає вже не так цікавим у нашому університеті.

– А що саме викладаєш?

– Історію філософії, культурологію, історію культури. В мене був авторський курс «Етнопсихологічні константи українців» – для  магістрів. Це на межі етнопсихології, етнології, культурології, філософії – те, що в західному світі називають «культурною антропологією». Власне, так тривало кілька років після захисту. Шкода, але з часом якось ці речі стають менш цікаві для навчального плану і моє викладання зараз обмежено.

– Усе таки: Олександр Савчук більше видавець чи викладач-науковець?

– Сьогодні я вже точно більше видавець. Але тут головне, що бажання наукового досліду, розуміння, обґрунтування й осмислення рухає й моє книговидання, тому відокремити одне від одного важко. Кожне моє видання дає нове знання або актуалізує те, що я вважаю важливим. Ще працюю в науково-дослідному центрі українських студій Дмитра Багалія при Харківському університеті, де також працюємо у напрямку актуалізації української культури.

– А чи в Савчука-видавця не бувало випадків, коли хотілося покинути робити книжки, скласти крила?

– Звичайно, виринали такі думки. Сергій Іванович Білокінь кілька разів на наших презентаціях фіксував моменти, коли я йому зізнавався, що вже все – далі нікуди. Одна криза була 2014 року, потім 2016-го – із виходом Кричевського, куди я вклав всі свої фінанси. Причому я так легко взяв їх – і кинув на Кричевського – а він «прогорів», по суті. А в той час я вже винаймав склад, мав постійні видатки. Не знаю навіть, яким дивом після того всього якось воно більш-менш стабілізувалося і почався якийсь рух.

Так, із речами, що їх годі прорахувати, доволі важко давати раду, але я навчився жити в такому собі пограничному стані – в сенсі існування видавництва. Розумію: якщо зараз усе більш-менш нормально, то це не означає, що через пів року буде так само. Тому, моя стратегія щодо видавництва в тому, щоб я міг узяти й безболісно зупинитись, коли відчую, що це буде правильнішим, аніж з останніх сил і за останні фінанси щось робити. Це постійне відчуття існування на волоску. Тобто, це може швидко закінчитися. Тому, ти робиш все, що ти можеш, щоб воно існувало. І якщо 2016 року я думав, що треба вже згортатися, то зараз уважаю, що треба знаходити форму довготривалого перманентного існування видавництва.

– Хай там як – ти видаєш продукт, який у незаможній країні не є першочергової важливості. Але ж то таки бізнес. І бізнес дуже ризиковий…

– Щойно вже згадував, що щороку видавництво перебуваю в такому ризиковому стані. Привчив себе, що видавництво – це велике щастя, що воно в мене є. Це ніби великий аванс від Долі. Тому все роблю для того, щоб воно існувало – готую видання, займаюся маркетингом тощо. Треба просто працювати: робити максимум, що ти можеш, – а далі буде видно.

На ринку можуть бути різні пертурбації. Але зі своєї культурології знаю твердо: людина майже одночасно з тим, як змогла себе нагодувати, почала займатися мистецтвом. І ті загальновідомі бізони Альтамірської печери свідчать, що в людини – навіть якщо вона недоїдає – не зникає потреба вдоволення духовного. Країна ж наша сьогодні таки не в найгіршому стані. Це не 1990-ті. Так, ситуація може змінитися. Але я ідеаліст: уважаю, що якщо – незалежно від обставин – не дбатимемо про розвиток духовної культури – то, власне, й економіка нам теж не потрібна. Економіку все одно сприймаю як таку, що дає можливості для задоволення духовних потреб людини. 

На честь 10-ліття видавництва Олександра Савчука з 15 по 25 жовтня пропонує святкові знижки на свої видання. Деталі дізнайтеся на офіційному сайті.