«Витягування творчості з рутини», або навіщо молодим авторам потрібні «Прописи»

Івано-Франківськ — місто, яке в останні роки займає дедалі помітніше місце на культурній мапі України. З 6 по 10 березня тут вже вдруге відбувався літературний фестиваль-воркшоп для молодих авторів «Прописи». Читомо відвідало фестиваль і дізналося, чим він відрізнявся від першого, як відбувалося навчання учасників, які теми їх нині хвилюють та як загалом можна ввійти в літературу зараз.

Насправді як згадувала нещодавно на своїй фейсбук-сторінці письменниця й кураторка культурних проєктів Олена Павлова, можливостей відкрити в літературі нові імена зараз не так і багато. Це поодинокі літературні конкурси (видавництво «Смолоскип» і «Коронація слова»), Харківський LitSlam тощо. А можливостей повчитися молодим авторам — і поготів. Тут на думку спадають лише Семінар творчої молоді (востаннє проводився 2021 року) і Litosvita. 

За словами Тетяни Терен, виконавчої директорки ПЕН Україна, подекуди нові твори можуть з’являтись у книжкових і літературних медіа, але переважно прихід у літературу відбувається через першу книжку, що не є достатнім і не кожен може до цього етапу дійти.

Тому цю проблему і взявся розв’язувати фестиваль-воркшоп від ПЕН «Прописи», поєднуючи в собі навчально-фестивальний формат і подальший супровід учасників (зокрема, після завершення фестивалю організатори видадуть збірку з творами учасників і презентуватимуть її на Книжковому арсеналі). Цьогоріч на конкурс надійшло 111 заявок від молодих авторів (від 18 до 35 років), з яких відібрали 16 людей. 

У відборі учасників важливим був мотиваційний лист, якість самого письма та присутність у літературному процесі (мала бути публікація як певна апробація творчості, і водночас книжки з ISBN, опублікованої у видавництві, не повинно бути). 

Попри те що фестиваль тривав лише 5 днів, було відчуття командної роботи і вже сформованих теплих взаємин учасників: завдяки взаємодії на воркшопах, тісному спілкуванню зі своїми менторами, неформальному між собою і лекторами та навіть мимовільної участі фотографа в лекторських інтеракціях з м’ячиком. Як часто згадували організатори й попередні учасники фестивалю, однією з його цілей і є побудова спільноти молодих авторів.

Юлія Мусаковська, поетка й одна з менторок, під час своєї подіумної розмови й поетичних читань влучно назвала цей фестиваль «машиною часу». Адже він одночасно переносить і в майбутнє, яке починають будувати ці молоді автори — учасники фестивалю, і в минуле, до початку власного входження в літературу. 

Місто, в яке хочеться повертатись

Від початку фестиваль задумувався як мандрівний, і цю ідею організатори не відкидають на майбутнє. «Будь-який фестиваль — це можливість вростання в певний простір, і ми хотіли пропонувати різні географії і показувати всю важливість пам’яті про історію літератури», — міркує Тетяна Терен. Але ось уже вдруге його проводять на Промприладі в Івано-Франківську у партнерстві з «Теплим Містом». 

Терен ділиться, що рішення визначило те, що місто має свою літературну історію, на прикладі якої теж можна показати зв’язок поколінь, адже автори на місці можуть вносити свій локальний контекст. І водночас цьогорічне повернення можна вважати вже певною тяглістю самого фестивалю. 

Про це розповідає і Тарас Малий, координатор програми «Читай», що реалізовується в межах «Теплого Міста»: «Ми зі свого боку теж уважно стежимо й досліджуємо тему міжпоколіннєвих зв’язків у місті. Можна говорити про покоління Станіславського феномену й покоління після них, яке почало власний діалог зі старшими письменниками. І вже зараз — можливо, про нову генерацію письменників і дієвців культури, які формуються тут в умовах повномасштабного вторгнення». Так, у книжковому клубі програми «Читай» серед постійних учасників і меценатів клубу 85% нині — люди з Херсона, Харкова, Маріуполя, Києва й інших міст. 

«Івано-Франківськ зараз перебуває на етапі відшуковування нової культурної ідентичності. Бо разом із людьми, які сюди приїжджають, змінюється і стає різноманітнішим склад дієвців культури, які тут щось створюють. Це верстальники, дизайнери, ілюстратори, перекладачі тощо», — пояснює Малий.

Що ж до «Прописів», то взаємодія молодих авторів із містом теж продовжується: у 2023 році Ростислав Кузик, учасник першого фестивалю, потрапив на літературну резиденцію ім. Олега Лишеги, в межах якої перекладав книжку польської поетки Пауліни Підзік «(входження в ліс)» (видавництво «Крок»). А в березні він презентуватиме в місті свою збірку віршів «Наприкінці світла» (видавництво «Сумна вівця», 2023).   

Тобто фестиваль насамперед дає учасникам можливість познайомитися або вписати місто у свої важливі перші кроки. «Навіть якщо вони не пишуть текстів про Франківськ зараз, можливо, згадуючи період фестивалю, де познайомились і побудували власні зв’язки з письменниками старшого покоління, учасники захочуть повернутися сюди: на якусь резиденцію, інший фестиваль чи публічну програму. Адже матимуть у пам’яті власні спогади про це місто», — розмірковує Малий.

Терен додає також, що це місто зручне для пізнання зсередини, адже тут є можливість багато ходити пішки. Водночас учасники відгукувались, що через насичену програму майже не мали такої змоги, окрім маршруту довкола озера від готелю до Промприладу та неформальної екскурсії Тараса Прохаська за день до початку «Прописів». 

Своїми враженнями про неї поділилась учасниця фестивалю, поетка Анна Ютченко: «Це були блукання нетуристичними вуличками зі старими будівлями. Для мене Івано-Франківськ завжди був транзитним містом, в якому я ніколи довго не затримувалась та їхала далі, переважно в гори. Прохасько розповів, що Франківськ раніше мав у собі атмосферу саду, міста курорту та відпочинку, але зараз це втрачається. Цього разу я відчула це місто як щось водночас закорінене та динамічне. Але вірю, що це лише початок нашого знайомства».

Програма: війна, поезія і writing club «Монстера»

За 5 фестивальних днів відбулося 10 публічних подій і 26 закритих професійних. Програма була насиченою і різноформатною: лекції, майстер-класи, презентація роботи двомісячної українсько-шотландської перекладацької майстерні за участі іноземних поетів, поетичні й перформативні читання, показ кіно й відеопоезії та завершальний концерт гурту «Пиріг і Батіг». 

Попри теплий зв’язок із містом і організатори, і попередні учасники, які відвідували публічні події, бачили фестиваль не як місце ескапізму, а середовище, на яке теж впливає повномасштабна війна і яке шукає свою роль у ньому. 

«Відчувається, що ми вже не такі, як були минулого разу. Повернутися в те, що було 21-го року, навіть попри те, що ми в тій самій локації, вже не вдасться. Але вдасться створити щось нове, до чогось долучитися», — міркує письменниця Леся Богдан, учасниця перших «Прописів». 

Однією з найболісніших втрат фестивалю є загибель Вікторії Амеліної, яка була лекторкою перших «Прописів». Про неї багато згадували, а Терен під час своєї лекції про ПЕН вмикала уривок з відеоінтерв’ю Вікторії, у якому вона міркувала про роль письменника під час війни.  

«Ми говоримо про війну на наших лекціях і воркшопах, навіть якщо це не звучить буквально. І так чи інакше це на сьогодні ключові питання не лише наших лекторів і менторів, але і цих молодих людей, які починають писати сьогодні. Як знайти свою мову й нішу, де ти будеш потрібним і корисним? Як відшукати свій голос у таких важких умовах, яких ми живемо? Якою взагалі є роль слова і літератури?», — пояснює Терен.  

Тому окрім створення комфортного середовища для молодої спільноти і формування культурних зв’язків між поколіннями, що особливо загострюється в крихкий воєнний час, фестиваль ставив собі за завдання і роботу з пам’яттю.

Мирослав Лаюк провів воркшоп про те, як писати воєнні репортажі: поділився власними історіями поїздок на фронт, наголосив на відповідальності автора й довірі від героїв. У іншій лекції Олександр Михед розповів про свій досвід роботи з темою війни. Марія Титаренко закохувала в жанри репортажу й есею в окремих лекціях.

Водночас, за словами Остапа Сливинського, куратора фестивалю, американські лектори самі відреагували на цей запит, без його спрямування на воєнну тему. Рейчел ДеВоскін говорила про те, як працювати з досвідом травми в літературі. А Крістофер Мерілл поділився своїм досвідом документування війни в колишній Югославії.

Власне, Сливинський відзначає, що цією націленістю фестиваль найсуттєвіше й відрізнявся від попереднього. Акценти з драматургії і жанрової літератури закономірно змістилися на жанри, які працюють безпосередньо з реальністю — документалістика, репортажі, есеїстика тощо.

«Певний виклик полягає в тому, щоб показати це продуктивно, а не так, щоб це шокувало. У кількох подіях теми були для декого надто важкі емоційно. Але це виклик нашої реальності. Коли ми говоримо про документування війни, то маємо говорити про страшні речі й дискомфортні емоції», — розмірковує він.

«Від перевантаження емоціями я мусила вибігати в останні дні з заходів у сльозах, — від краси, від болю, від сили, від трагедій, якими переповнена українська література сьогодні», — ділиться враженнями поетка Ірина Купчинська, учасниця фестивалю. 

Але вистачало на фестивалі й ширших літературних тем. Мар’яна Савка розповідала про взаємодію авторів із видавцями, а Богдана Неборак — із медіа. Ростислав Семків знайомив із літературною критикою. Світлана Тататоріна сфокусувалася на роботі з фантастикою, а Юлія Мусаковська — з поезією і перекладом тощо.

Прикметно, що й поезії на фестивалі теж було багато — у виступах і записах молодих авторів, у вечірніх читаннях відомих поеток (які до слова, модерували учасники), в українсько-американських читаннях і в презентації перекладацької майстерні. Можливо тому, що саме поезія, як зауважила Олена Гусейнова, дозволяє швидко реагувати на події. 

Перекладацька майстерня полягала в спільній роботі 4 пар українських і шотландських молодих поетів і поеток упродовж 2 місяців, а її результати можна було послухати на одній із подій. Організовували цей проєкт куратор «Прописів» Сливинський, Раян Ван Вікл з поетичного фестивалю StAnza та Кірстін Белл з резиденції Moniack Mhor, які допомагали учасникам і порадами в процесі.

Дуже підсилювала цей фестиваль менторська програма. Кожен із учасників працював із одним із чотирьох менторів — індивідуально або у своїй мінігрупі — Прохаськом, Титаренко, Семківим чи Мусаковською. 

Літературознавець і критик Ростислав Семків розповів про свою менторську роль: «Наші щоденні зустрічі в групах починалися зазвичай з того, що я ставив невеличке завдання, яке учасники мали виконати за день (написати одну-дві сторінки тексту, відмінного від того, що вони писали самі) і обговорювали зроблене за попередній день. Ми писали невеликі тексти, які зрештою склалися в одне ціле. У них вийшли різні твори: реалістична новела, горор-новела, філософсько-фантастична новела, а в одного учасника були вірші. А закінчувалися зустрічі тим, що я з кожним окремо говорив про їхні тексти: що мені в них імпонує більше, а що менше». Також він дав учасникам домашнє завдання, пообіцявши надавати зворотний зв’язок.

У письменниці й викладачки Марії Титаренко було троє підопічних, які прийшли з конкретними запитами: «Одна хотіла спробувати відійти від академічного есею у художній. Друга підопічна — прекрасна поетка, яка вирішила себе спробувати в прозі й пропрацювати інструмент діалогу між героями. А третя займається перформансами й текстами та хотіла пропрацювати комунікаційну складову перформансу».

На першому етапі група спільно опрацьовувала ці тексти: всі читали й обговорювали їх за методом close reading — кожне речення аналізували на рівні ідеї, порівнювали з авторською стратегією, розбивали тексти композиційно на структуру. Крім того, Титаренко теж давала творчі завдання: записати діалог між монстерами в залі, проаналізувати сторітелінг казки Коза-Дереза тощо. Після таких розмов рослини ніби й самі ожили у просторі.

«Насправді, це вже готові авторки. Все, що їм потрібно, — трохи більше впевненості в собі й більше роботи з текстом. Тому що зазвичай письмо — це додаткова діяльність за залишковим принципом. А “Прописи” повністю витягують людину з її рутини, в якій у неї немає часу на творчість», — наголошує Титаренко.

Кінопрограма теж працювала на різновекторність фестивалю. Представляв цю програму письменник, видавець і кінолюбитель Роман Малиновський. Однак на показах обговорювали насамперед наратив — що важливо і для письменника. «Кіно робить те саме, що й книжка — розповідає історію, шукаючи можливості оповісти її цікаво, несподівано, свіжо. Тип уваги, яку тримає кіно, той самий, що й під час читання книжки», — пояснює Роман.

За 3 дні учасники переглянули фільми «Дивніше, аніж в раю» Джима Джармуша, «Один, два, три» Біллі Вайлдера та «Цілодобові тусовщики» Майкла Вінтерботтома. Малиновський розповідає, що фільми вибирав за принципом різноманітності.

Учасники: слухання власних голосів

«З моменту, коли розпочався конкурс, мене як членкиню журі потрясло усвідомлення, що ми читаємо тексти людей, яким 18, 20, 25 років, але майже в кожному з них теж звучить війна — оприявлено, метафорами чи просто атмосферою. Люди, у яких починається розквіт юності, життя, захоплення світом, приходять в українську літературу з темою війни», — ділиться Терен. 

Зокрема, це впливало й на роботу перекладацької майстерні. Про свій досвід розповідає учасник, поет Ілля Рудійко: «Я працював у парі з поетом Роббі МакЛоджем. Певною мірою це стало випробуванням — не тільки тому, що моя поезія та поезія Роббі рефлексують абсолютно різні явища та проблеми (у нього — проблеми ідентичності й сексуальності, у мене — війна), а й тому, що Роббі працює шотландською гельською мовою. Це надзвичайно цікава, проте важка мова, тож при перекладі доводилося користуватися словниками, поміччю самого Роббі, “містковими” перекладами на англійську — і поетичними, і буквальними».

Для цього їм доводилося багато спілкуватися й обговорювати нюанси й специфіку інтертекстів, показувати фотографії, що допомагали візуалізувати вірші, читати свої твори мовою оригіналу, щоб допомогти уявити звукову картину текстів тощо.

Схожий досвід мала й інша учасниця, поетка Ірина Купчинська, яка працювала в парі з Ребекою Фер’є: «В одному з віршів, щоб допомогти Ребеці зчитати метафори, я розповідала їй про реалії внутрішньо переселених людей, про центри підтримки, які відкривалися по всій країні, про ці речі, одяг, який усі несли людям, про “перелітних людей” проти власної волі і що за цим стоїть». Натомість щоб передати алюзію до фаз місяця з вірша Ребеки, поетки з’ясовували особливості передання природних явищ англійською та українською мовою.

Після фестивалю Купчинська називає себе «щасливою поетичною шпигункою», адже спільна робота і спілкування з колегами допомогли їй зрозуміти, «хто, що, як і чому робить». 

Вона з іншою учасницею, письменницею Анною Яблучною, згодом презентували перформативне читання їхніх віршів. Ідея переплести два вірші в щось нове виникла в Яблучної завдяки пісні Peace On Earth / Little Drummer Boy Боуї та Біна Кросбі, які поєднали дві пісні в одній. Дівчата були знайомі до фестивалю, тож вирішили зробити парний виступ. 

«За кілька днів до “Прописів” ми зустрілися з Ірою в київській кав’ярні, за 2 год заміксували наші вірші, які, на наш подив, мали дуже подібну ритміку, і обговорили концепцію виступу. Мінімалізм, символізм і декламування з пам’яті — те, що нам обом було важливо. Тому вдалися до дуже простих засобів, які, однак, завжди підкреслюють найважливіше в тексті і створюють простір для уяви слухача, його відчуттів та інтерпретацій», — розповідає Анна.

Під час виступу дівчата переплітали не лише тексти одна одної, адже Анна одночасно з декламуванням заплітала на сцені волосся Ірини. «Ми зробили двоякий жест, у якому хотіли заплутати аудиторію, аби не було зрозуміло, чи ми говоримо у цих віршах одна до одної, одна про одну, кожна про своє, чи щось в глибину аудиторії», — додає Купчинська. Сам виступ відбувся в невеликому залі з чудовою акустикою, каліграфією на стінах та слухачами «на відстані витягнутої руки».  

Яблучна пробувала себе у вільних віршах, але вагалася, чи резонують вони читачеві краще, ніж римовані. Її менторка, Юлія Мусаковська, ставила їй багато запитань щодо тексту й обставин його написання, давала фідбек. «Я розпружилася й відчула ще більшу цікавість до такої поетичної форми», — згадує учасниця. Й уже на закритті вона прочитала ще один такий вірш, написаний безпосередньо під час «Прописів». 

Ще одна учасниця, мисткиня Ірина Курганська, яка цікавиться взаємодією різних мистецьких жанрів, представляла перформанс, що поєднував наративну частину з предметами (каменями й фото) та рухом. Перформанс розповідав історію її прадіда — каменяра, який виготовляв памʼятники й був примусово залучений до будівництва мавзолея Лєніна в Москві. Сам мавзолей збудований з каменю з Коростишівського кар’єру на Житомирщині, звідки походить рід Курганської.

«Тобто це ще локальна історія, яка віддзеркалює історію України, працює з її колоніальним минулим. Врешті поєднання цих двох наративних ліній дозволяє поставити мені загальні запитання вини і розкаяння: що є памʼятником? Кому і навіщо ми встановлюємо монументи? Чи може камінь як матеріал спокутати людські вчинки? Це питання без однозначних відповідей, так само як у мене немає однозначного ставлення до мого прадіда, якого я не застала, — чи мав він можливість вибору, чи, власне, це і був його вибір, та як мені тепер з цим жити», — ділиться концепцією Курганська.

Титаренко як менторка допомогла їй покращити текст і запропонувала додати йому тактильності. Водночас допомогла визначити Курганській «свій» жанр — есеїстику, з яким їй цікаво працювати, вже знаючи інструментарій. 

Поетка Анна Ютченко теж задоволена своєю взаємодією з ментором — Тарасом Прохаськом, який є близьким їй світоглядно. «Я ділилась із ним питаннями, які мене зараз найбільше хвилюють: чим є література, як звільнитись від впливу інших письменницьких голосів та знайти свій, як впорядкувати поетичну книжку. У відповідь Тарас теж ділився тим, що його бентежить зараз. Це виглядало як обмін вразливістю, і в цьому колообігу я зрозуміла, що навіть уже сформованих письменників продовжують переймати ті самі питання, що й молодих». 

Дівчина вирішила не записувати цих розмов на диктофон, а лише згодом фіксувала в нотатнику історії й окремі фрази ментора, свої реакції та думки. 

«Можливо, якраз цим і є література, коли ти не маєш розповісти все, а лише те, що залишається в тобі природно і чим потім хочеш поділитись?», — міркує Ютченко. 

«Ці вірші вперше звучатимуть там, де мені найліпше — в Україні», — почала свої читання в суботу учасниця фестивалю, письменниця Анна Сєдих, яка зараз проживає у Словаччині. Інша учасниця, письменниця Ярослава Скорбач, зізналась на закритті, що відчувала впродовж цих днів «приємний страх». Більшість учасників — зі сцени чи в приватних розмовах — ділились, що саме фестиваль допоміг їм не лише покращити наявні тексти чи наважитись на нові творчі експерименти, почувши слова прийняття зовні, а й утвердитись у своєму виборі писати. Зрештою, краще почути самих себе. І здається, це добрий напрям для нашої літератури.

Читайте також: Створити нову літературну спільноту: як пройшов фестиваль-воркшоп «Прописи» 

Фото — Антон Сорочак