З дітьми говоримо всерйоз: як дитячій книжці пережити війну й цифровізацію

7 серпня на другому Всеукраїнському книжковому фестивалі BestsellerFest у Львові дитячі письменники Іван Андрусяк і Оля Русіна разом із менеджеркою авторського права й видання дитячої літератури «Видавництва Старого Лева» Вітою Євстіфеєвою говорили про загроженість дитячої книжки й шляхи для її порятунку. Розмову під назвою «Що ми робимо, щоб не втратити дитячу книжку» концептуально обрамлювала й модерувала дослідниця ринку дитячої літератури Емілія Огар. Читомо систематизувало міркування мовців.

Чому про дитячу літературу важливо говорити

Емілія Огар: Розмова про книжки у своїй основі передбачає й розмову про дитячу літературу та дитячу книгу. Адже втрачений у дитинстві читач рідко виростає в дорослого. Дитяча тема не є чимось локальним чи нішевим. Вона має бути наріжним каменем розмови про культуру читання й видавничу культуру. Йдеться про спільне й сімейне читання, про заангажованість. Питання дитячого читання та дитячої книги є питанням державної ваги.

На тлі останніх руйнацій і влучань російських ракет ідеться навіть про фізичну втрату — у прямому сенсі цього слова. Ми ж говоримо також про філософський контекст — збереження культури дитячої книги та її читання.

Є дві групи причин, чому дитячу книгу треба рятувати. Перша — глобальні причини, спільні для сучасного світу: тотальна цифровізація поведінки дітей, яка охоплює всі їхні потреби. Книжка змушена конкурувати з цифровою культурою, у якій діти почуваються як риба у воді. Тому читання, зокрема класичної паперової книжки, втрачає свої позиції.

Це не лише наша хвороба — це явище світове.

Ще одна група причин — українські проблеми, пов’язані з війною, руйнацією та сильним просіданням дитячого ринку: масові переселення, переїзди, втрата дитячої аудиторії, а отже, покупців і споживачів; фізична руйнація активів і споруд — усе те, що ми спостерігаємо, коли горять книжки.

Такий контекст дає нам право говорити, що ситуація межова, тобто драматична.

Ситуація з дитячою книгою: не треба драматизувати — чи це катастрофа?

Іван Андрусяк: Ситуація не катастрофічна, але драматична. До цього спричинилися кілька факторів. На всіх дітей, які виїхали з України, асиміляційна політика ще не так сильно вплинула. Та що довше триває війна, то складніше буде нам їх повертати. Цей фактор болючий, складний і важливий. Але є ще один фактор, про який ми зазвичай не говоримо і який залежить від нас, українських дитячих письменників. Сформувалася купа авторів, які не володіють елементарними навичками художнього письма. Рівень українського художнього тексту для дітей за останні роки катастрофічно впав. Ми мусимо це прийняти, усвідомити й визнати, а далі зрозуміти, як із цього рухатися.

Оля Русіна: Про цю тему ми не можемо зараз говорити без контексту останніх ударів по складах українських видавництв. Тепер ідеться не тільки про те, що автори мають добре писати, а книжки — доходити до читачів: передусім ці книжки мають бути надруковані. Дуже великі наклади, зокрема дитячих книжок, просто згоріли. Дуже боляче за видавців і авторів, які втратили свої наклади. Їхня втрата ще більше ускладнює й без того непростий контекст дитячого читання, адже фізично книжок стало менше.

Віта Євстіфеєва: Мені не хочеться казати, що ситуація з дитячою літературою зараз драматична чи катастрофічна, хоча відчувається саме так. Але це точка, у якій ми не можемо просто стояти осторонь. Діяти повинні не тільки автори й ілюстратори — люди, які створюють книжки, — а насамперед видавці. Від початку повномасштабного вторгнення продажі дитячої літератури помітно впали. Причини дуже сумні: люди виїхали, їм бракує грошей на книжки. Але одна з причин — діти масово перестали читати. Для них читання стало розвагою лише тоді, коли до нього закликають батьки.

Як спонукати дітей читати: чи може папір виграти у діджиталу?

Оля Русіна:

У 2022 році мої книжки взяли до проєкту «Валізка з книжками», який ініціював Goethe-Institut. Це дуже класний проєкт: підібрану експертами українську літературу на різні теми й для різного віку надсилали до українських та іноземних бібліотек за кордоном. Евакуйовані родини, зокрема мами з дітьми, могли прийти й почитати ці книжки рідною мовою. Авторів також запрошували в різні країни на зустрічі.

Я їздила до Німеччини й пам’ятаю повну залу: батьки не просто привели дітей і пішли займатися своїми справами — дорослі й діти були разом. Я приїхала з Києва, вони розпитували про нього, і відчувалося, наскільки це єднає та дає людям за кордоном контекст, якого їм бракує. Міжособистісний контакт дуже важливий: не просто привезти книжки й поставити на поличку, а організовувати приїзди авторів, розмови й зустрічі. Так формується емоційний зв’язок дітей із конкретною книжкою. Для них вона стає не просто історією, а спогадом про спільну активність і людину, яка приїхала, приділила їм час, почитала та побавилася з ними. Тому важливо, щоб ми всі продовжували це робити.

Віта Євстіфеєва: Ольга говорила, що книжка — це історія, можливість доторкнутися до неї, мати спільні спогади з батьками. І говорити про це повинні самі видавці. Як уже зазначала пані Емілія, раніше книжки видавали всі, кому не лінь, бо вони добре продавалися. А зараз ми просто видаємо їх, ставимо на полиці й чекаємо, коли діти самі прийдуть і куплять. Це вже не працює: є тіктоки, серіали, планшети.

Ми маємо більше працювати, щоб промотувати книжки й змінювати підходи. Автори придумують шалені ідеї, щоб зацікавити дитину, і це дуже класно. Але в ці ідеї мають вірити й самі видавці, а держава має пропонувати способи промоції. Адже недостатньо лише закупити книжки й розіслати їх у бібліотеки.

Віта Євстіфеєва: Цього року я мала чудову можливість потрапити на книжковий фестиваль Mały Koneser у Варшаві, створений невеликими дитячими видавництвами. Його мета — промоція дитячого читання. У Польщі, як і в нас, є проблема з дитячим читанням через цифрові альтернативи: діти не хочуть читати. Фестиваль відбувся втретє, і цього року на нього запросили колег з інших країн. У професійній програмі видавці обговорювали актуальні проблеми дитячої літератури й ділилися успішними кейсами. Один із них мені особливо імпонував; частково ми теж так працюємо. Видавництва, бібліотеки — усі, хто знайомить дитину з книжкою, — позиціонують її не як продукт, а як спільний досвід. Цікаво працюють польські видавці у співпраці з психологами. Вони щороку видають каталог, у якому психологи розповідають про різні вікові категорії. Книжку пропонують не просто через класний сюжет про собак чи дружбу, а пояснюють, з якими викликами стикається дитина у шість років і які книжки допоможуть їй зрозуміти, як діяти в тій чи іншій ситуації.

Це можливість підійти до батьків інакше. Часто вони просто дають дитині читати, бо це корисно й робить її розумнішою. Але книжки насамперед навчають емпатії й допомагають зрозуміти, як жити у світі. Тому численні книжки про війну, які виходять зараз, теж потрібні. Працюючи у книгарні й на книжкових фестивалях, я стикаюся з батьками, які хочуть уберегти дитину від складних тем. Важливо пояснювати їм, що це неможливо, хоч би як хотілося, щоб дитина жила в ідеальній бульбашці. Досі важко продати книжку, де батьки розлучаються чи живуть у різних квартирах, хоча це частина реальності. Батьки кажуть: «Це не про нас, у нас усе нормально». Але в дитини може бути однокласниця, яка переживає розлучення батьків і почуватиметься покинутою, бо ніхто не знає, як із нею спілкуватися. Якщо презентувати книжки з цього погляду, можливо, вони краще доходитимуть до читачів.

Інший вдалий кейс промоції — співпраця видавництв із футбольними клубами: тренерам пропонують створювати книжкові й читацькі клуби всередині команд. Це дає змогу залучити іншу аудиторію, яка, здавалося б, не любить читати, хоча це не так. Грецька видавчиня розповідала про ще одну ідею: під час презентації дитячої книжки й зустрічі книжкового клубу у книгарні одночасно проводять подію для батьків. Дорослий приходить із дитиною, вони розходяться у різні кімнати, але обоє здобувають спільний читацький досвід і готуються до книжкового клубу. Саме так варто пропонувати книжку — як можливість розділити читання з татом, мамою чи бабусею, а не читати наодинці у своїй кімнаті.

Що слід робити у найближчому майбутньому: виклики, завдання й досвід

Іван Андрусяк: Маю багато різних, іноді суперечливих думок. З одного боку, війна має дати літературі нове дихання, хоч як цинічно це звучить. Так сталося з нашою дорослою літературою. Від евристичного сприйняття війни вона поступово перейшла до її екзистенційного осмислення. Тексти письменників-фронтовиків і письменників-тиловиків, які виходять зараз, пропонують бачення та ідеї. Вони дають читачеві відповіді на питання, що виникають у всіх нас. Ці відповіді часом хаотичні й суперечливі, але принаймні вони є.

Наша дитяча література поки що зупинилася на рівні евристичного осмислення війни. Це закономірно, адже війна як травма для дитини значно важча й складніша.

Можна зрозуміти і батьків, і оглядачів-аналітиків, які кажуть: «Не чіпай, не добивай». З іншого боку, на літературу й сам текст це впливає дуже кепсько, бо часи цих барабанних псів-патронів давно минули. Дитина, яка виросла у війні й не пам’ятає іншого часу, має власні питання, на які немає відповідей. Ми, дорослі, не завжди знаходимо ці відповіді як батьки й поки що, мені здається, взагалі не знаходимо як письменники. Подекуди з’являються поодинокі проблиски, але радше на рівні малюнка, ніж тексту. Серед прочитаного можу назвати два тексти. Перший — «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» Сергія Пантюка, повість, яку він задумав в окопах під Бахмутом і дописав після повернення. У ній є ігрові й розважальні моменти, але важливо, що є думка. Другий текст, дотичний до теми за передумовами й походженням, — «Привидуся» Оксани Давидової, де дія відбувається на окупованій території. Авторка написала її як пригодницьку повість, але уявна — і водночас цілком реальна — подружка головного героя загинула. Початки є, але ми поки що несміливі: боїмося суспільної думки, довбаного фейсбуку чи тредсу, які періодично запускають хвилі. Нам треба ставати сміливішими, брати на себе більше відповідальності й говорити з дитиною всерйоз. Діти зараз дуже багато розуміють. У мене живе маленька дівчинка, якій чотири роки й яка народилася в окупованому Бердянську. Коли ми спілкуємося, вона видає фантастичні речі — розуміє набагато більше, ніж можна очікувати.

Емілія Огар: Це справді так. Зафіксуймо це завдання. На мою думку, про це дуже складно писати, особливо під час війни. Обставини постійно змінюються: війна 2022 року й війна 2026 року. Без коментарів. Згадаю лише назву збірки Павла Вишебаби, яку підказала його донька, написавши: «Тільки не пиши мені про війну». Про це теж варто подумати, коли ми говоримо з дитячою аудиторією. Ваш список можна було б розширити: є цікаві спроби. Але кажуть, що має минути час, події повинні капсулюватися — тоді про них легше писати. Це завдання вам, авторам і письменникам.

Оля Русіна: Після 2014 року було так само. У дорослій літературі значно швидше з’явилися рефлексія, думки, досвід і документальна проза. Потім вийшла, наприклад, дуже класна книжка Олени Максименко «Пси, які приручають людей» про війну на Сході. Вона побачила світ буквально за місяць до повномасштабного вторгнення.

Емілія Огар: Наталка Нагорна «Повернутися з війни». Фантастична книжка.

Оля Русіна: Так. Цей твір став майже народним — ми всі його знаємо. Але він теж з’явився поступово. З іншого боку, саме 2022–2023 роки були в нашій літературі періодом реакції. Тоді стався бум книжок про війну. Мені здається, це було пов’язано з тим, що реальність різко змінилася й стала страшною, тож виник великий запит на пояснення того, що сталося і як жити далі.

Іван уже частково про це сказав.

Думаючи про власні тексти, я розумію, що зараз маємо великий виклик: діти, які народилися під час повномасштабної війни, уже починають читати й скоро підуть у перший клас. Для них це єдина реальність, у якій вони живуть. Вони не мають дистанції. Усі попередні книжки писалися через порівняння: було так, стало інакше, а тепер ми живемо в новій реальності. Ці діти не можуть порівнювати, бо не знали іншого світу й виросли в цьому. Тому говорити з ними треба зовсім по-іншому. Це теж виклик.

Емілія Огар: Видавництва, як і автори, можуть реагувати не лише книжками про війну. Наприклад, бум уваги до класики — це також стимульований війною споживчий запит. Дорослі почали цікавитися сучасними перевиданнями класики як способом культурної ідентифікації та збереження колективної пам’яті. Це також видавнича відповідь на потреби війни.

Іван Андрусяк: Ми не торкнулися ще однієї теми — потреби в інституціях і майданчиках, де такі речі обговорювалися б і народжувалися ідеї. Кілька десятків справді креативних бібліотек — це чудово. Так само чудово, що в нас є БараБука й відновився дитячий форум у Львові.

Ще один важливий факт: дитячі письменники, які входять до ПЕН, намагаються зібрати свою «банду». Координує нас Оля Русіна. Що більше буде таких майданчиків, то краще. Добре було б також створити локацію дитячих поетів на фестивалі «Земля Поетів».

Чи є приводи для оптимізму?

Емілія Огар: Я добре пам’ятаю дев’яності, які поляки, до речі, назвали часом потопу: тоді не було нічого, безкінечно перевидавали казки й із порушенням авторських прав експлуатували тексти «Веселки». У двотисячні й десяті роки процес пішов угору. Потрібен був час, щоб виросло покоління, а за ним — наступне покоління авторів, які поступово розбудовували майстерність. Настав момент, коли я вже не могла порадити знайомим, що почитати, бо потік назв і авторів став дуже великим, а система — географічно розбудованою. Пан Іван наголосив на проблемі останніх років: якість не завжди найкраща. На мою думку, це нормально. У будь-якому процесі є і високі зразки, і маскульт. Особливо помітно це в дитячій літературі, яка часто балансує між кічем і високою культурою. Та наші автори й видавці пропонують сучасній українській дитині й споживачеві якісний продукт. Я люблю говорити не тільки про дитину, а й про сім’ю, адже до певного віку саме батьки вирішують, що їй купувати. Тож важливо, щоб вони усвідомлювали якість цього продукту. Попри можливі зауваження, можемо це констатувати. Пропозиція різноманітна: художня література й нонфікшн, автори для різних вікових груп, які по-різному й у різних жанрах розмовляють з аудиторією.

Час показав, що ми увійшли у війну набагато сильнішими, ніж уявляли. Думаю, у дитячій літературі нам вистачило запасу міцності на кілька років, щоб продовжувати працювати.

Оля Русіна: Хотіла б завершити позитивно. Ви згадували, що мій письменницький досвід почався досить рано — у підлітковому віці, а перша книжка вийшла, коли я ще була в школі. Я зростала у 2000-х і добре пам’ятаю час, коли становище української дитячої книжки було набагато гіршим, ніж зараз.

Щоб купити нам із сестрою книжки українською, моя мама вишуковувала їх і їздила в Києві на великий книжковий ринок «Петрівка» — тепер «Почайна». Російських книжок було так багато, що доводилося докладати великих зусиль, аби дістати українську. Можливостей для розвитку літератури було значно менше, бо всі задихалися під цією навалою та дешевизною. Пам’ятаю той дешевий папір, схожий на туалетний, на якому часто друкували російські книжки. Іноді, коли псується настрій, я згадую, який шлях ми пройшли, і розумію, що, попри все, зараз ми в набагато кращому місці, ніж тоді, бо маємо всі можливості. Тому, попри все, будемо писати, продавати, читати й промотувати.

Читайте також: Вибір Читомо-2025: найважливіші дитячі книжки року