Збирачі скарбів: як працює єдиний музей Стуса в Україні

Часто поета Василя Стуса пов’язують саме з Донеччиною. У Донецьку він навчався в університеті, працював редактором газети «Соціалістичний Донбас», а згодом викладав у школі українську мову та літературу. Але мало хто згадує, що поет народився в селі Рахнівка на Вінниччині. Сюди він приїжджав до бабусі влітку, тут переживав Голодомор. У цьому селі є відбудована хата, в якій Василь народився і криниця, яку копав його тато та присвячений йому музей, який створили жителі села.

Читомо вирішило відвідати Рахнівку та побачити місця, де поет провів не так багато часу свого життя, але де його страшенно цінують зараз.

Знайти шлях

Найближчий обласний центр до села Рахнівка — Вінниця. Сюди можна доїхати зручними прямими потягами з Києва і Львова. Мій прибув зі Львова у Вінницю о 7:31. Після ранкової кави та тістечка на вокзалі вирішую запитати в людей на зупинці як доїхати в село. Старша жінка розгублено дивиться на мене: «Рахнівка? А це точно Вінницька область?». Кажу, що так, там народився поет Василь Стус. Інша жінка радить звернутись у довідку на залізничному вокзалі. Розуміючи, що можу подзвонити в будь-який момент директору музею, вирішую таки продовжити цей експеримент. Йду знову на вокзал. Там запитую чи можна дістатись до Рахнівки електричкою. Диспетчерка відповідає, що потрібно знати напрямок, бо «інакше комп’ютер не покаже». Зрештою телефоную директору музею Дмитру Михайловичу, аби дізнатись найзручніший маршрут.

Виявляється, що автовокзалів у Вінниці декілька — Центральний, Східний і Західний. Прямого автобуса до Рахнівки немає. Потрібно їхати в сусіднє село Гайсин, а тоді пересідати в інший автобус. Найкраще виїжджати з Центрального автовокзалу у Вінниці, звідти автобуси відправляються щопівгодини.

У Гайсині треба їхати до автовокзалу. Через дорогу — зупинка біля величезного магазину «Європейський», де й потрібно пересісти на наступний автобус «Чечелівка-Рахнівка». Дуже символічно, думаю я.  Мені пощастило, бо не довелося чекати й п’яти хвилин — автобус одразу приїхав. У село, де народився Василь Стус, найзручніше доїхати на авто, особливо якщо ви хочете на екскурсію з дітьми. Але з пересадками також можливо. Мені такий варіант навіть ближчий, бо можна краще зануритись у місцевість.

Вінниця-Гайсин-Рахнівка-музей Стуса

В автобусі до Рахнівки, коли дізнаються, що їду в музей Стуса, пасажири починають дуже перейматись та давати різні поради по маршруту. Жартують, що у Рахнівці краще до пізнього вечора не засиджуватись, бо є ризик лишитись назавжди. А, може, й не жартують. Водій навіть поділився розкладом руху автобуса. Усе крафтово — написав на листочку звичайною ручкою і дуже переймався чи зрозуміють наші читачі його почерк.

Доїжджаю в село ближче до обіду. Водій підвозить просто до музею, який знаходиться у будівлі школи. Там на подвір’ї мене одразу зустрічає Дмитро Михайлович Омелянчук. Він — колишній директор цієї школи та ініціатор створення музею імені Василя Стуса в Рахнівці.

У коридорі школи одразу помічаю декілька стендів, присвячених поету. На них багато фотографій гостей музею, учасників мітингів пам’яті Стуса, які відбуваються щорічно на території школи. Зустрічаємо хлопчика років тринадцяти. Дмитро Михайлович вітається із ним: «Ось якраз наш юний відвідувач».

Екскурсія музеєм починається із пригощанням чаєм та печивом. Дмитро Михайлович каже, що спочатку потрібно перепочити з довгої дороги. Сідаємо за стіл у колишньому кабінеті фізики. Зараз школу тимчасово закрили через брак дітей в селі. Помічаю стенд із фотографіями загиблих військових. Під ним стоїть табличка «Музей імені Василя Стуса». Дмитро Михайлович пояснює, що лише зробили її, не встигли повісити до мого приїзду. Кажу, що потім сфотографую його з нею при вході у музей.

Факт, який мене вразив — Дмитро Михайлович особисто знав Стуса. Він — старший від Василя Семеновича на 9 років. Пригадує, як поет малим приїжджав з Донецька до бабусі на канікули, вони спілкувалися, грали в хокей:

«Запам’яталося, що в 47-му році, коли була голодовка, Василь Стус приїжджав до бабуні. І збирав колоски. В нас там у музеї є імітація його торбинки. Не було що їсти, люди пухли з голоду. Якось конем нас догнав охоронець і зверху бив батогом, щоб висипали колоски. Стус цього не зробив. А на другий день це поле переорали. Отаке було ставлення».

Дмитро Михайлович, директор музею 

Зараз у Рахнівці є вулиця, сквер, школа і музей імені Стуса. Але до 90-х років у цьому селі ніхто не говорив про поета.

«З сільської ради стежили, аби ніхто в селі не слухав гучно радіо BBC. Бо там передавали, що в Сибірі сидить у в’язниці один українець, рецидивіст, наш зрадник України — Василь Стус. Його дядько був настільки заляканий органами КДБ, що жодного разу в музей не заходив. І навіть пізніше, коли ми проводили мітинг біля школи, він теж боявся йти. Думав, що раптом завтра влада зміниться і його посадять. Настільки він був заляканий», — пригадує Дмитро Михайлович.

Директор музею радіє, що часи змінилися і ніхто не змушує прославляти комуністичну партію. Каже, що молодь зараз інша, помічає це по своїх колишніх учнях. Вважає, що на це вплинуло зокрема їхнє виховання в школі та й музей.

До нашої розмови й чаювання приєднується Людмила Федорівна. Раніше вона працювала в бібліотеці та педагогом-організатором в іншій школі. А тепер жартує, що тут за сторожа. Жінка згадує, що в школі творчість Стуса не вивчали. Вперше почула про поета у 1989 році на уроці літератури:

«Вчителька принесла газету зі статтею, що в Україну привезли три могили: Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса. На уроці нас було всього п’ятеро. Нам стало дуже цікаво, хто ж то такі, чому їх сюди привезли. Тоді вчителька розповіла, що Стус жив у нашому селі. Ми почали розпитувати бабусь і дідусів. І виявилось, що родичі поета в нашому селі жили. А пізніше почали й вивчати його вірші у шкільній програмі», — пригадує жінка.

Людмила Федорівна 

Дві кімнати Василя Стуса

Коли Радянський Союз розпався, з’явилося більше можливостей розповідати про українських дисидентів. У 1990 році в Рахнівці на території школи вперше провели мітинг пам’яті Стуса. А в 1997-му, коли Дмитро Михайлович був ще директором цієї школи, виникла ідея створити кімнату-музей:

«Я тут почав збирати всі експонати — особисті речі Стуса, його матері та батька, рідних, близьких, знайомих. Я залучав учнів, вчителів, громадськість, наших випускників. У мене список висів — від фотографій до ложки, миски, пера, ручки, одягу та взуття».

Зараз музей складається із двох кімнаток та кабінету директора, де бібліотека книг про Василя Стуса, які часто дарують самі відвідувачі. Починаємо екскурсію із першої кімнати, в якій можна знайти особисті речі Василя Стуса або ж їхню імітацію. Там є експонат, яким дуже пишається директор — колиска, яку дуже люблять розглядати діти. Її знайшли у будинку, де народився Василь Стус. У другій кімнаті відтворена в’язниця, в якій сидів поет. Загалом у музеї близько 700 експонатів. Першим був портрет поета, розповідає Дмитро Михайлович:

Василь Стус любив слухати гучномовець. І сам робив детекторний приймач. У ті часи це було модно. Кусок магніту, залізяка, обмотали дротом детектор, і слухаєте. Так я додав навушники в експозицію.

Попри повномасштабну війну, експонати для музею Стуса продовжують збирати, але тепер намагаються шукати щось справді цінне, зауважує Дмитро Михайлович:

«От недавно вичитав, що з Чусовського району, де Стус був на засланні, передали окуляри. Тільки їх. Розумієте, я оце докопався, щоб передали нам у музей».

Людмила Федорівна також допомагала збирати експозицію. Коли розформували школу, в якій вона працювала, жінка передала в музей чорнильницю. Вона мріє, щоб у майбутньому музей став більш інклюзивним, аби сюди могли приїжджати різні люди. Але найбільше хочуть зберегти саме приміщення школи. Попри те, що школа зазнала різних трансформацій — була садочком, магазином, і зачинена деякий час, жінка вірить, що кімната-музей залишиться:

«У селі дуже мало дітей зараз. Молодь тут не хоче жити, бо треба багато працювати. Вони цікавляться більше чимось новим. Але завдяки музею сюди ще хтось їде і хоче дізнаватись більше про Стуса. А так не кожна людина може зрозуміти цього поета. Діти його читають і завчають. Але лише з роками він переосмислюється. Там у Стуса є такі слова: “..Терпи, терпи — терпець тебе шліфує..”. На цей час, в даній ситуації, ці рядки дуже доречні. Вже два з половиною роки терпець нас і шліфує».

Розглядаючи всі експонати, думаю про те, що насправді це також і музей села. Тут за кожним експонатом стоїть історія людини, яка нею поділилась. 

Підтримує музей Стуса зокрема Благодійний фонд «МХП-Громаді». У 2023-му фонд заснував і втілює у життя загальнонаціональний проєкт підтримки українських музеїв «Збереження культурної спадщини». У межах проєкту фінансову допомогу вже отримали 5 сільських музеїв. 

Цьогоріч за сприяння фонду у музеї Стуса з’явився телевізор та ноутбук, загальна вартість яких — 100 тисяч гривень. Також додалися й унікальні експонати – військова шинель та інший одяг Василя Стуса, взуття, його особисті речі. Підтримка музею фондом масштабувалася й в окремий спецпроєкт журналу «Локальна історія». 

Читати також: У Києві презентували номер журналу «Локальна історія», присвячений Василеві Стусу

За ініціативи Фонду читачі побачили окремий випуск журналу, який повністю присвятили поету.Тут можна прочитати репортаж з рідної для Стуса Рахнівки та розповідь про місцевий музей, думки та спогади провідник дослідників, інтерв’ю із сестрою поета Марією та його сином Дмитром.

Голова Ради розвитку громад Благодійного фонду «МХП – Громаді» Тетяна Волочай зазначила, що посилити підтримку культурних проєктів в Україні під час війни вирішили свідомо, адже наразі це має чи не таке ж вагоме значення, як і підтримка нашої армії.

«Це допомагає переосмислити нашу українську ідентичність. росія прагне знищити нашу культуру, нашу мову, нашу пам’ять. Тому ми вирішили підтримувати музеї про відомих українців, які зробили дуже багато для нашої незалежності», – зазначила Тетяна Волочай.

Незабаром Читомо розповість про ще один музей, підтриманий фондом.

Віднедавна опікуватись музеєм Дмитру Михайловичу допомагає Світлана Миколаївна. На моє питання, що привело її до Стуса, трохи ніяковіє: «Та Михайлович привів!».  Вперше Світлана прийшла у музей як відвідувачка 16 років тому, коли працювала в бібліотеці:

Найбільше мене тоді вразило, як Михайлович відтворив кімнатку у в’язниці. Там є грати, за якою ночував Стус, тумбочка, одежа… Такого раніше я ніде не бачила.

Справді ця кімнатка вражає якимось гіперреалізмом. Мабуть, якби я в дитинстві потрапила в такий музей, мені б найбільше запам’яталась ця експозиція.

Світлана розповідає, що дітей зазвичай дуже цікавлять особисті речі, тримати їх у руках, розглядати. А дорослим намагаються розповісти щось маловідоме з життя поета й самі пильнують за всіма згадками про Стуса, щоб бути в курсі, чи не з’явилось раптом чого нового:

«Щоб працювати в такому музеї, потрібно знати краще біографію Василя Стуса, ніж свою»,  — каже Світлана Миколаївна.

Світлана Миколаївна

Жінка згадує, що до повномасштабного вторгнення у них було багато відвідувачів. Часом приїжджали за рекомендаціями, хтось їхав по головній трасі та помічав табличку про музей біля дороги. Але Дмитро Михайлович вірить, що зараз Василь Стус особливо продовжує надихати людей:

Розумієте, воєводи приходять і відходять, а люди залишаються. А для людей потрібна історія. А хто її творить? Одні люди творять, а інші — зберігають.

Криниця поета

Через сквер імені Василя Стуса Світлана Миколаївна веде мене до хати, де народився поет. Тут висаджено багато беріз, калин, горіхів. Світлана каже, що часто тут зустрічає білок. Думаю про те, що якби жила в Рахнівці, то часто тут гуляла б. Мабуть, Василь Стус також.

До хати, в якій народився поет, веде пряма стежка вниз. Будинок відновив його двоюрідний брат Микола з дружиною Параскою. Коли підходимо ближче, то на стіні бачу табличку: «На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус».

Гавкає пес, довкола ходять кури, а на подвір’ї росте багато квітів. Родичів Василя Стуса в селі майже не залишилось, тільки племінник — Семенюк Сергій. Якщо пройти трішки вниз, то можна побачити криницю, яку копав тато Стуса, а маленький Василь  десь бігав поруч. Бачимо чоловіка, який набирає воду. Світлана Миколаївна каже, що то якраз племінник. І додає, що він не дуже говіркий. 

Коли підходимо ближче, чоловік починає посміхатись і відставляє відро з водою вбік. Пригадує, що в його дитинстві про Стуса навіть в родині ніхто не згадував: «Тут у Рахнівці вгорі жили Стуси. Але боялися признаватися, що вони його родичі. Просто казали, що однофамільці. А коли можливо було — замовчували. А я маю інше прізвище».

Зараз чоловік уже звик, що до криниці часто приїжджають незнайомі люди:

«Треба, щоб вода була. Зараз у селі багато пустих криниць. Я пам’ятаю, як раніше виготовляли воду і писали на етикетці “Стусова Криниця”. Потім ту свердловину цеглою закидали. Не знаю хто, для чого. Там вже поверху води менше і менше… А зараз вже і в ставку немає. Почало не вистачати води людям, навіть отак напитися. Не кожен в змозі собі свердловини бурить, це великі витрати», — бідкається чоловік. Але води з криниці для гостей села йому не шкода. Бо то все про нашу пам’ять.

Сергій Семенюк

Раніше найбільший музей присвячений Василю Стусу був при Донецькому національному університеті, де поет навчався на історико-філологічному факультеті. Але з початком війни у 2014 році будівля зазнала пошкоджень через обстріли російськими військовими, згодом університет евакуювали до Вінниці. Директор музею у Рахнівці Дмитро Михайлович каже, що з цінних Стусових речей та документів, які зберігались в Донецьку, майже нічого не вивезли. Я бувала на Донеччині, і коли дивлюсь на тутешні ландшафти, то чимось вони мені видаються й подібними. Здається, якщо вдивитись у горизонт, то десь удалині з’явиться терикон. 

На прощання фотографую Дмитра Михайловича та Світлану Миколаївну  біля входу в музей з табличкою «Музей імені Василя Стуса». Жінка намагається відійти в бік: «Може, тепер самого Михайловича сфотографуєте?». Чоловік її не пускає. Сміємося.

Дмитру Михайловичу 92 роки, але окрім проведення екскурсій і постійного пошуку нових експонатів, він веде сторінку у фейсбуці про Василя Стуса та їхній музей: «А тепер ми вас сфотографуємо і зробимо допис про ваші відвідини нашої Рахнівки!».

Я бувала в різних музеях, і можу сказати, що часто вражають не лише експонати, а й люди, які їх оберігають. Є в цьому цінність не лише місця та стін, за якими лежать речі видатної особистості, а й значущість місця зустрічі людей різних поколінь та досвідів. Мабуть, для мене ці люди — найцінніші «експонати» у музеї імені Василя Стуса.

Цей матеріал створений у співпраці.

Читайте також: Тексти, музика, голос: пронизливість аудіоальбому «Стус: Перехожий»