Життєписи професіоналів, або Кожному потрібна Франческа і своя фрігідейра

Будь-яка професійна діяльність неодмінно потребує олюднення. І чим складніше зробити це у реальному житті, тим популярнішими стають книжки й фільми про халепи і перипетії професіоналів. «Доктор Хаус», «Теорія Великого вибуху», «Світлячок» – лише крихти індустрії серіалів та ситкомів, завдяки яким маскультура намагається спростити для розуміння сфери наукових знань через олюднення. «Дивись, вони теж хворіють, страждають від похмілля, регочуть, длубаються у носі чи ображаються», – говорить маскультура рядками біографій видатних людей. Вони навіть у фейсбуці сидять. Чи сиділи б, якби у їхній час вже був фейсбук.

Тож пропонуємо поглянути, як саме відбувається процес олюднення образів професіоналів на прикладі біографії Річарда Фейнмана, записаної його другом Ральфом Лейтоном, «Та ви жартуєте, містере Фейнман!», і «Франчески. Повелительки траєкторій» Доржа Бату про водночас розумних і кумедних координаторів із НАСА.

Дорж Бату. Франческа. Повелителька траєкторій

• Видавництво Старого Лева, 2018. – 304 с.

«Франческа. Повелителька траєкторій», яка народилася з фейсбуку і завдяки фейсбуку, є терапевтичним прикладом олюднення гіпервідповідальної професійної дійсності і для автора, і для його читачів. Популярність Доржа Бату на Арсеналі, здається,  перевищила популярність його постів про Франческу у Facebook. Саме завдяки великій кількості читачів цих постів, Франческа вистрибнула з екранів на паперові сторінки, а історії про неї втілилися у книжку. Так, професійні ситуативні діалоги у Центрі керування польотами супутників у НАСА між Андрієм Васильєвим, Франческою,  полковником Вескоттом, Сарою, професором Расселом та іншими героями, які щоденно надихали й веселили тисячі людей у соцмережі, перетворилися на сюжетну історію.

Автор «Франчески. Повелительки траєкторій» Дорж Бату, відомий також як Андрій Васильєв, – це журналіст Голосу Америки, ведучий новин, репортажист з гарячих точок. І вже цей рядок біографії створює той незручний момент руйнування уявлення, що життя — це контрольована стабільність. Професіонал у будь-якій сфері — це не тільки людина-функція, це ще й цілий шлях до і після тієї точки, у якій він перебуває. І журналіст може змінити свою траєкторію життя настільки, що опиниться в ролі математика у НАСА.

У житті vs. в літературі

Доржу Бату довелося змінити не тільки професію, а й країну проживання і мову спілкування. Чи складається його життя лише з роботи? «Франческа. Повелителька траєкторій» запевняє, що ні. Що можна поєднати відповідальну роботу з написанням веселої книжки. Що, попри всі складнощі трансформації людини у професіонала, залишається можливість хоч трішки побути безвідповідальним, помилитися, злякатися чи зазнати поразки. І Дорж Бату, здається, знає, яку ціну з помилок і поразок треба заплатити за справжній професіоналізм.

Як діти запускають ракети в космос

Крім жартів, халеп та комедії ситуацій, Дорж Бату говорить у «Франчесці» про таку завжди вартісну річ, як освіта. Епізод, де діти вагаються, чи зможуть самостійно запустити у космос свою ракету і скерувати її рух, це не комедійно, а зворушливо і складно. Складно, тому що між дитячим зацікавленням чимось і переляком, зневірою, страхом, що їм не вдасться, пролягає дуже тонка межа. Тому

Франческа і автор з брутальних стьоберів перетворюються на наставників і психологів. І отримують ще одну професійну перемогу, коли ракета, керована дітьми, летить у космос. Втома від такої освітньої діяльності, пише Дорж, – наче зранку до ночі косив.  

«Я не можу відстрелити те, чого немає!»

Гендерна рівність у «Франчесці» –  це приклади самозахисту і підтримки колег у ситуаціях, які повсякденно визнаються на рівні «а що такого». Дорж Бату разом з Франческою доводять, що кожну таку ситуацію, зазвичай, потрібно суворо виправляти. І тільки таким чином вийде позбутися ідей про те, що не інтелектуальний рівень і виховання чоловіків та жінок керують ситуацією у міжгендерних конфліктах, а стереотипні рольові ігри та забобони. Навіть на військовій базі, навіть якщо вона американська.

Правильні люди

Франческа – сицилійка, а набір стереотипів про Сицилію, зазвичай, включає не тільки темперамент її співвітчизників, а ще й таке явище, як мафія. І тому історії, які Франческа розповідає автору про «правильних людей» корисно було б послухати цілій країні. «Правильні люди» – це ті, скориставшись допомогою яких один раз, будеш винним їм завжди і чиєї всюдисущої «підтримки» не позбудешся решту життя. Тому обирай, хлопче, думай, а якщо зважишся – ласкаво просимо до сім’ї! «Франческа. Повелителька траєкторій», як справжня невимушена блогерка, вчить увесь світ, як правильно жити, перекидаючи апельсин з однієї руки в іншу

Мафія, гендерні забобони, ставлення до собак, спілкування з дітьми, які, чи не більше ніж дорослі, прагнуть космосу –  усе це різні компоненти того самого коктейлю з професіоналізму і його олюднення. Може того самого, якого так не вистачає на пострадянському просторі. Якоїсь рівноваги між професіоналізмом людини-функції і людяним індивідуалізмом. Професійну сферу пострадянського простору все ще хитає то в один, то в інший бік, і де та рівновага – незрозуміло.

Можливо, усі ці халепи Франчески і є намаганням пояснити, що навіть у НАСА працюють живі люди, як і у лікарнях, офісах чи школах.

Чому олюднення частіше відбувається через сміх? Тому що саме сміх залишається найтерапевтичнішою річчю у світі. Розповідати про халепи Франчески та читати про них — терапія для автора й читача. Не сміятися з неї неможливо, але так само неможливо не помічати, що, попри усі бульки з жуйки, на підняття прапора о шостій ні Франческа, ні її колеги ніколи не запізнюються. А спробуйте, як у сім’ї автора з двома дітьми й собакою, організувати свій ранок так, щоб не запізнитися на шосту жодного разу!

Річард Фейнман. Та ви жартуєте, містере Фейнман!

• пер. з англ. Миколи Климчука. — К. : Наш формат, 2018. — 400 с.

А ще професіоналів відрізняє вміння поїхати на рік до Бразилії та вчитися грати на фрігідейрі, скориставшись тим, що два інститути намагаються тебе перекупити один в одного. І нехай уся фізика світу зачекає. «Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака» розповідає про професіоналізм та вразливу відкритість усьому новому Нобелівського лауреата, американського фізика і дивака Річарда Фейнмана.

Тільки справжній професіонал уміє так невимушено зіграти на бажанні американських наукових установ мати найкраще. Або той, хто добре знає, чого варте життя і як легко втратите те, що любиш. А тому Фейнман тішиться відкриттями світу, що їх можна робити щодня. Він може малювати портрети, танцювати з найкрасивішими дівчатами, грати на фрігідейрах на вечірках – ні, це зовсім не нагадує халепи Франчески.

Це нагадує про те, якими ми стаємо після усіх халеп, які вже з нами були і які ще з нами будуть. Фейнман ніколи не боявся бути смішним і незрозумілим. Не боявся бути навіть безвідповідальним.

Для чого науковцям лекторство?

Його лекції з фізики й досі залишаються одними з найкращих. Він стверджує, що викладання студентам може стати «найбільшим гемороєм у світі», якщо ти повен блискучих ідей, від яких вони тебе відволікають. Але, як ми дізнаємося з автобіографії науковця, те саме викладання також стає життєво необхідним, коли ідей немає, а він довгий період не має ані найменшого уявлення про те, куди просуватися далі у своїх теоріях. Саме тоді «справжня діяльність» надихає і примушує думати.

Безплідні зусилля університетського життя

Коли Фейнман викладав у Бразилії, то побачив, що студенти-фізики заучують цілі плати інформації напам’ять, навіть не розуміючи, як ті закони і явища перетинаються з реальним життям. Тому зважився викрити таку систему освіти фізиків, попри те, що міг втрапити з такою заявою у не зовсім зручну для себе ситуацію, міг бути звинуваченим в американській зверхності до системи освіти іншої країни. Проте цим допоміг зрушити цю саму систему з мертвої точки, не поступившись своїми принципами бути відвертим у важливих для нього речах, зацікавленим у житті, яке і вивчає фізика, а не у функціонуванні системи.

Саме про це Фейнман говорить усе своє життя: із зацікавлених дітей виростають захоплені життям дорослі, яким важливо іти за своїми переконаннями й цінностями.

Які не бояться змінюватися самі та змінювати свої заняття. Бути людьми, живими і справжніми, й олюднювати усе, чим займаються. З будь-якого професійного подіуму чи п’єдесталу повертатися до себе і йти грати на фрігідейрах чи вчитися малювати. Відкривати сейфи керівництва із секретними матеріалами про атомну бомбу, щоб керівництво розуміло, що на кожного професіонала знайдеться вар’ят. Тільки не у кожного з тих вар’ятів будуть такі ж веселі наміри, як у Фейнмана. А тому подякуйте, що вар’ят на вашому боці і першим знайшов ваші слабкі місця.

Нудьга – це перший ворог професіоналів. А Франческа Доржа Бату, як і Річард Фейнман, доводять нам, що справжнім професіоналам нудьгувати нема коли. Вони ж бо ще стільки не встигли вивчити та спробувати, у стільки халеп ще не встигли встрянути!

Читайте також: Криве дзеркало біографій: три розмови про митців