Золота осінь, просвіта та місця сили: як на Чернігівщині пройшов III фестиваль «Литаври»

9-11 жовтня відбувся III міжнародний фестиваль інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Литаври». Поети, прозаїки, перекладачі, журналісти, літературознавці та музиканти з України, Білорусі, Грузії, Сербії, Хорватії, Польщі, Греції та Великобританії з’їхалися цими днями до Чернігівщині, аби вдарити в литаври словом і сенсом. 3 дні, 6 міст, 68 заходів, 130 авторів з 8 країн. Читомо розпитало учасників, чим їм запам’ятався фестиваль

Фестиваль «Литаври» проводиться на Чернігівщині втретє. Нагадаємо, що вперше він відбувся 2016 року. Засновницею й директоркою фестивалю є письменниця та громадська діячка Тетяна Винник, яка мешкає в Ніжині й опікується долею культури в рідному регіоні. Головне завдання фестивалю — просвітницьке. Саме тому більшість заходів відбувалася в школах, гімназіях, коледжах та університетах. Має це просвітництво і зворотній бік: і українські, й закордонні літератори більше дізнаються про Чернігівщину, оскільки фестиваль займається культурною децентралізацією України одразу в шести містах: Чернігові, Ніжині, Острі, Седневі, Корюківці та Бахмачі.

Зауважимо, що програма насичена не лише літературно-мистецькими подіями, а й екскурсіями, зокрема до Батурина та Козельця.

А останній день фестивалю фактично став повноцінним знайомством з архітектурною спадщиною та ландшафтами Седнева, в якому фраза «золота осінь» аж ніяк не виглядає заяложеною метафорою.

Як це часто буває в регіонах, і діти, і їхні батьки, і студенти, і навіть освітяни не завжди розуміють, хто і навіщо до них приїхав, про що їм розповідають, як реагувати на почуте. Додамо, що відсутність опалення налагодженню комунікації також не сприяла. Але це вже питання до місцевої влади. Проте майже всі гості відзначали, що в самих різних локаціях та авдиторіях відчувалися непідробна зацікавленість і увага.

Діти та дорослі не були пасивними: розповідали про себе, розпитували письменників та перекладачів, ділилися враженнями про їхні виступи. І хоч створювати культурне середовище й популяризувати читання важко, «робота в полях» такого ґатунку є важливим чинником промоції літератури.

Саме тому завдяки фестивалю «Литаври» Чернігівщину вже можна назвати повноцінним північноукраїнським форпостом, що стоїть на сторожі культурного розвитку області.

Як зазначила Тетяна Винник, назва фестивалю відсилає до козацького, полкового минулого Ніжина та інших міст регіону.

І якщо свого часу ударами в литаври козаки сповіщали про небезпеку й передавали накази по війську під час бою, то сьогодні «бій у литаври» сигналізує про мобілізацію творчого потенціалу Чернігівщини.

Читомо зібрало коментарі учасників фестивалю, аби відтворити загальну картину цьогорічних «Литаврів».

«Якщо в одне місто, де проживає до 300 тисяч мешканців, приїжджає півсотні письменників з України та світу, це тягне на подію року в цьому місті. «Литаври» — це залучення до найкращих сучасних літературних зразків, заохочення до читання, подія, що має величезне значення для становлення й розвитку молоді, її читацького смаку».

«Я на «Литаврах» брав участь у літературно-музичному проекті. Разом з Еллою Євтушенко, Дмитром Лазуткіним та Оксаною Гаджій ми виконували вірші на музику гурту «Тільки світло». Не лякайтеся, я не співав, це була радше така собі мелодекламація. Не знаю, як слухачам-глядачам, а ми залишилися задоволені. На жаль, я був лише частину першого дня, тому не можу оцінити ані весь фестиваль, ані навіть його концепцію. Але однозначно сподобалося, що до Чернігова приїхали яскраві й визнані поети різних поколінь і регіонів. Досить назвати такі імена як Анатолій Кичинський, Борис Гуменюк, Галина Крук, Мар’яна Савка, Іра Цілик. Ну, і встиг зауважити іноземних авторів».

«У Чернігові я бувала і раніше, але як учасниця літературного фестивалю — вперше. Якщо порівнювати з білоруськими реаліями, мене найбільше вразив розмах «Литаврів». Кількість гостей просто не піддається підрахунку. І особливо приємно, що було так багато учасників з-за кордону. Під час відкриття ми з письменником Альгердом Бахаревичем насолоджувалися звучанням різноманітних мов: грецької, грузинської, в’єтнамської, хорватської, македонської, польської, вже не кажучи про переливи української та нашої рідної білоруської.

Для Мінська такі фестивалі вже не новина, але мені важко уявити, щоб в якому-небудь обласному центрі Білорусі, принаймні зараз, став можливим захід такого рівня.

Чудово, що організатори подбали й про маленькі містечка Чернігівщини. Також дуже потішила теплота, з якою всюди приймали нашу білоруську мову: і на місцевому телебаченні, й у вчительській авдиторії, де ми говорили про мову та літературу, війну та вигнання, свободу та пошук…»

«Моє персональне місце сили, наш дім у селі Мрин, — всього за 40 км від Ніжина, а я в Ніжині завжди була проїздом і ніколи тут не виступала. Сьогодні виправила цю несправедливість. Університет, в якому вчився Гоголь, — теж місце сили, ще й яке.

І люблю це відчуття: ось тобі сонні мовчазні байдужі школярі або студенти, їх, можливо, замість уроку чи пари зігнали, й роби з ними що хочеш. Починаєш читати, раптом стає ти-и-ихо, гля — а студенти вже живі, зацікавлені, очі блищать. Такий фокус-покус.

Дякую літературному фестивалю «Литаври» і його директорці Тетяні Винник за теплий прийом і за те, що допомагаєте нам із Чернігівщиною пізнавати одне одного краще» (зі сторінки у фейсбуку).

«На «Литаврах» я читала свою «Зелену білку» в ДНЗ № 13 «Берізка» в Ніжині. Особливо зворушливо, що на зустрічі були присутні вихователі кількох груп, батьки і навіть пані директорка, аби продемонструвати дітям, що літературні читання — важливий захід. Ще більш зворушливо, що діти, коли бачать, що їм зараз читатимуть книжку, затихають з увагою та цікавістю.

Окрема насолода — спостерігати, як по-різному реагували діти та виховательки на читання «Зеленої білки», бо в книжці події розгортаються у садочку. Якщо діти з зацікавленням стежили за сюжетом, то дорослі тихенько тамували сміх.

Я не хочу зараз заглиблюватися в те, що школи часто мають досить розмите розуміння того, як і для чого організовувати літературні читання. Натомість скажу, що коли в містечку, не особливо залюбленому в літературу, групі дорослих вдається створити маленьке затишне середовище, сприятливе для дитячої книжки та читання, — це диво, яке надихає».

«І в Чернігові, й на фестивалі я вперше, тому «Литаври» для мене — це море вражень, позитиву, чудових людей, знайомств, віршів, перекладів. Також я маю тепер нові збірки українських авторів, і це добрий привід для праці. Досі я перекладав грузинською лише Лесю Українку. Вона прожила в Грузії цілих десять років, відійшла у вічність в селищі Сурамі, і її поезія пронизана грузинським теплом, особливо ліричні поеми, що були написані саме в моїй країні.

Вірші Лесі Українки дуже близькі грузинам, як і сама Україна. І історично, і творчо.

У грузинській мові є дієслово «мегулебі», у корінні якого — «гулі», тобто «серце». І це означає «я знаю, що ти десь поряд», тобто я плекаю надію на нову зустріч, і якщо я крикну, то ти почуєш, і навпаки. Саме так я сказав би про фестиваль «Литаври» і тих людей, з якими я на ньому познайомився».

«Я мала дві зустрічі з ліцеїстами в Ніжині. На першій ми говорили про те, як створюються тексти, як стають письменниками, як після першої книжки написати наступну. А другий захід називався «Власною дорогою — найближче до успіху». Оскільки діти ще у віці становлення, важливо було поговорити з ними про те, як знаходити улюблену справу, прислухатися до себе, розвивати здібності. І мені здається, що діалог вийшов плідним».

«Для мене поїздка була дуже пізнавальною, бо я медієвістка. Я була в Бахмачі, Батурині, Седневі, і все це XVII-XVIII століття — моя епоха як дослідниці. І ось ти опиняєшся саме в тих місцях Чернігівщини, яку ти знаєш з курсу історії української літератури. Для мене це величезний бонус до літературних подій на фестивалі.

У Бахмачі ми виступали в двох локаціях: школі мистецтв і гімназії, — і всюди були зацікавлені діти. Це не була «обязалівка» замість уроків. Видно, що там є творче середовище, готове щось сприймати. І з досвіду багатьох поїздок я добре знаю, що часто приїзд живого письменника, якась розмова або навіть дрібничка в ній може зачепити настільки, що сьогоднішня дитина згадуватиме це через багато років. Така зустріч може стати важливим моментом для подальшого самовизначення: особистісного та професійного.

Такі заходи як «Литаври» приховують багато невидимої праці, яка має сенс на майбутнє, тому я бажаю фестивалю довгих років життя і підтримки».

«Я приїхала на «Литаври» у цілому як амбасадор грузинської літератури. Привезла з собою грузинського поета Роберта Месхі, роман Гаги Нахуцрішвілі «Зимове море» в перекладі Майї Таргамадзе й інтерактивну багатомовну книжку Маріам Циклаурі «Незвичайна неділя». Всі три явища — дуже різні.

Роберт Месхі — сучасний авангардовий поет, в якого багато рефлексій про минуле, бо він народився в Сухумі й мусив втекти від війни в Тбілісі разом зі своїм університетом. В його віршах дуже багато війни, спогадів про втрати, але разом з тим ця поезія світла. Те саме в Гаги Нахуцрішвілі. Попри те, що зимове море — образ застиглої трагічної пам’яті, його книжка світла і наскрізь пронизана гумором. А казка Маріам Циклаурі цікава тим, що зроблена на платформі Lingart і демонструє вплив нових технологій на осучаснення книжки, коли книжка перестає бути архаїчним пережитком, як її сприймає багато молоді, а робиться сучасним адвайсом».

«Я мала зустріч з дітьми в Корюківці. Попри холод в приміщеннях, а діти сиділи в курточках, було видно, що їм цікаво. Один хлопець увесь час ставив запитання, особливо Анатолію Кичинському. Не менш цікаво було відкривати Україну зсередини, бо туристкою я можу побачити хіба що вітрини магазинів. І моє головне враження: дуже шкода, що Україна була так близько до входження в Європейський Союз, а з цього нічого не вийшло, бо Європа також багато отримала б від таких відкритих і щирих людей та вашої країни».

«Я на «Литаврах» вдруге. І цього разу, коли моя колежанка Жанна Куява прийшла в ліцей на презентацію, завучка їй сказала: «А два роки тому в нас була Роксолана Сьома, я прочитала її книжки і в захваті від них».

Це велика приємність і доказ того, що ми не даремно їздимо. Фестиваль є здебільшого просвітницьким проєктом, і це потрібно розуміти авторам, які сюди приїздять. Наша мета тут — поширювати слово і знайомити читачів з якомога ширшим колом письменників. Якщо в Києві середовище більш-менш сформовано, то регіони часто поняття не мають про існування певних авторів. І я розумію, що якщо я не приїжджатиму, то про мене і знати ніхто не буде. Інакше це не працює.

Я бажаю фестивалю процвітання, Тетяні Винник — твердості, а я з великим задоволенням приїду ще».

Адам Семенчик, польський поет і журналіст:

«Я приїхав на цей фестиваль, бо мене цікавить, як зараз розвивається українська література, як люди сприймають українську мову, як нею користуються, зважаючи на сьогоднішню політичну ситуацію. Адже Україна наново формує свою державу, переосмислює підхід до мови, будує нову ідентичність. Схожі процеси відбувалися і в Польщі, тому дуже цікаво спостерігати, як це зараз відбувається в Україні, порівнювати.

Якщо ж казати саме про поезію, то вона в Україні розвивається дуже цікавими шляхами. І мені здається, що поточна політична ситуація та війна суттєво впливають на світосприйняття українських авторів. Я маю намір видати збірку українських поетів у перекладі польською з обкладинкою помаранчевого кольору, який би трохи натякав на це».

Ганна Кондратюк, білоруська письменниця і журналістка з Польщі:

«Я працюю в жанрі нон-фікшн. І остання моя книжка розповідає про українське Полісся. Оскільки дія в ній відбувається за течією річки Прип’ять на території України, то можливість побувати в місті Остер стала для мене своєрідним продовженням цієї історії».

Можливо, вам цікаво, як пройшов другий книжковий фестиваль «Фронтера».

Підслухане: про що говорили на Meridian Czernowitz письменники, культрегери й організатори