Дикоград: що в «Дикому полі» залишилось від Жадана

Сергій Жадан. Ворошиловград. — Харків: «Фоліо». 2010. — 442 с.

У 2014 році сучасна українська історія поділилася на два періоди: до і після війни. Лінія розподілу пройшла по територіях, по родинах, по окремих особистостях і по творчості митців. Роман Сергія Жадана «Ворошиловград», який вийшов друком у 2010 році, – приклад знакової для української літератури передвоєнної прози. Хоча, можливо, тоді ніхто й не давав їй саме такого визначення.

«Дике поле» — навпаки, продукт воєнного часу. В основі першого та другого — практично одна й та сама історія, ті самі місця і люди, але навряд чи одна й та сама країна. Прем’єра фільму неминуче тягне за собою потребу освіжити в пам’яті першоджерело, а це, своєю чергою, відкриває нові пласти як у самому «Ворошиловграді», так і в пізнішій творчості Жадана.

Новину про те, що «Книгу року BBC — 2010» буде адаптовано для кіноекранів, сприйняли дуже позитивно. Поставити майбутній фільм узявся співзасновник Інтернет-радіо «Аристократи» й дебютант у великому кіно Ярослав Лодигін. За сценарій відповідали Ярослав Лодигін, Сергій Жадан і Наталія Ворожбит. У загальних рисах сюжетна канва стрічки відповідає роману: тридцятирічний Герман отримує дзвінок про те, що його брат поїхав невідомо куди, але точно назавжди. І тепер незалежний експерт несподівано успадковує десь у степах Донбасу цілу автозаправку. Приїхавши на місце, Герман дізнається від братових друзів, Травмованого і Кочі, що якісь рейдери намагаються її віджати. Поступово і спершу неохоче, Герман таки втягується у війну за цю нерухомість, усвідомлюючи, що своє віддавати не можна. На перший погляд може здатися, що екранізація вийшла доволі точною, однак підводять її деталі, в яких, як відомо, і ховається диявол.

Перша кардинальна відмінність, з якою стикається глядач, — зміна жанру. «Ворошиловград» Жадана — типовий приклад магічного реалізму, а ось «Дике поле» Лодигіна — пригодницький істерн. Відразу варто зазначити, що фільм не має жодного стосунку ні до «Невловимих месників», ні до «Білого сонця пустелі», ні до жодного іншого представника цього жанру. Імовірно, термін «істерн» використали лише тому, що події відбуваються на Сході. Щось подібне робив Тарантіно, вряди-годи називаючи «Джанго вільного» саусерном. Насправді «Дике поле» — це парафраз на класичні спагеті-вестерни — вестерни Серджіо Леоне. В одній зі сцен навіть можна помітити серед вирізок Кочі фото Лі Ван Кліфа — Полковника та Поганого з «На декілька доларів більше» та «Гарний, поганий, злий» відповідно. Схожість досягається завдяки операторській роботі: активне використання крупних планів, мексиканські дуелі (щоправда, без пістолетів), захопливі краєвиди. Сергій Михальчук дуже майстерно працює з камерою.

На відміну від більшості українських фільмів, вона в «Дикому полі» є не абстрактним фіксатором подій, а інструментом оповіді. Допомагає фільму і музика. За винятком деяких доволі дивних рішень, на кшталт Захара Мая, який, на думку творців фільму, є адекватною заміною Чарлі Паркеру, музику підібрано дуже вдало. Спорадичні джазові ритми навіть відсилають до вставної книжки «Історія і занепад джазу в Донецькому басейні», якій не знайшлося місця в екранізації.

Режисер відчайдушно хотів додати динамізму історії, яка насправді того динамізму й не потребує. Літературознавиця Тетяна Трофименко влучно зазначила, «що варто таки було зняти українське поетичне кіно». Під ніж пішло, мабуть, найголовніше: із фільму повністю зник міфопростір роману. Такий важливий для книжки момент переходу між реальним, матеріальним Харковом і місцем, де «закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча — без змісту, форми і підтексту, справжня наскрізна порожнеча, в якій навіть зачепитися немає за що», відсутній. Відразу після дзвінка Кочі Герман опиняється в автобусі, де, звісно, над водієм висять ікони, відрізані курячі лапи, але замість святого Франциска приклеєно банальну Мону Лізу, а везе протагоніста не «громіздкий транспортний засіб, овіяний пилом, обмащений кров’ю та мазутом», а звичайнісінький червоний автобус, де пахне хіба що потом і перегаром, а не «смертю і нікотином». І замість муринки, яка пригощає Германа гранатом, є лише сонний водій, який чомусь виголошує ті самі репліки, що й муринка.

Зникла дуже важлива сцена гри з мертвими друзями у футбол, а це був перший місточок між Германом та його минулим. Практично всі елементи першоджерела, які апелювали до «впевненості у дні вчорашньому», не показані. Єдине, що залишилося, — це примарна процесія, яку бачить Герман, поки Коча намагається заснути. Однак сама по собі позбавлена будь-яких попередніх і подальших ірреальних мотивів у фільмі, вона зависає в повітрі й ні до чого не веде. Не вибудовується присутня в романі чітка послідовність: спершу Герман бачить мертвих, які жили задовго до нього, потім разом з мертвими, яких знав особисто, перемагає газовиків у футбол, і, зрештою, не погоджується з Марленом Владленовичом, який вважає, буцімто факт народження і зростання на цих землях не дає місцевому населенню жодних прав на них.

Якщо в романі Герман поступово усвідомлює свою причетність до незрозумілих місць та дивних людей, вростаючи в них, то у стрічці так і лишається Стороннім.

Фільм апелює до двох дуже різних аудиторій: усі свої думки й мотиваційні гасла він виголошує Германові у 2010 році, хоча насправді звертається до глядачів у 2018-му. Десь так само як пресвітер виголошував абстрактну проповідь прихожанам, звертаючись напряму до Германа.

Тільки якщо свідомий глядач і без «Дикого поля» знає, що своє треба захищати, і пам’ятає, якою кров’ю повертався Старобільськ (як і будь-які інші населені пункти Сходу), то менш уважний глядач не зрозуміє, що ж єднає Германа з тією землею.

На екрани не потрапив і комунізм. Він зник і з назви, і з сюжету. Є згадка про піонерів, які малювали дивні малюнки, і показано партійного пенсіонера Гната Юрійовича, але навіть його комуністичні промови трохи підрізали. Наприклад, з репліки з роману «А то так і будеш ходити — без навушників, без бізнесу і партійного стажу» священний для будь-якого комуніста «партійний стаж» перетворився на «бабу». Але ж ранній Жадан постійно зіштовхував лобами дві нібито прямо протилежні ідеології — комуністичну та християнську. Саме цей оксиморон робив його тексти вибуховими.

По суті, «Ворошиловград» закрив цілий період творчості письменника, який можна умовно назвати «посткомуністичним» — і він же розпочав «євангельський» етап. З одного боку, цей роман став останнім текстом, де Жадан активно полемізував з комуністичними ідеологемами, а з іншого — саме тут гучно лунає набір християнських метафор, які надалі автор доведе до автоматизму.

Цікаво опісля стількох років читати старі рецензії на роман. Лесь Белей, наприклад, звертає увагу на проповіді пресвітера, зазначаючи, що «чи не вперше в автора з’являється хоч і слабенький, але дидактизм». Хто ж тоді знав, що це був лише початок… Звісно, релігійні мотиви траплялися й раніше, але саме після «Ворошиловграду» Жадан вирішив мало не повністю будувати свою образність на біблійних метафорах: «Вогнепальні й ножові», «Життя Марії», «Тамплієри» та інші твори.

Що ж до «Дикого поля», то у його проблем є низка причин. І найперша — це брак досвіду в режисера. Очікувано, він не впорався з настільки складним матеріалом. Зрештою, сам Жадан не написав «Ворошиловград» з нічого. Йому передували збірка «Біг мак», «Депеш Мод», «Anarchy in Ukr» та «Гімн демократичної молоді». А режисер, знявши до того лише кілька короткометражок (читай – кілька оповідань), вирішив перескочити усі проміжні ланки. Жадан — майстер словесних метафор та несподіваних образів, а Ярослав Лодигін не володіє таким самим арсеналом кінозасобів. Він, може, у нього і є, але чіткого розуміння, як його застосовувати, точно немає.

Читайте також: Що з української сучасної літератури екранізовують

У фільмі є закадровий голос, що час від часу зачитує окремі фрагменти роману про тих чи інших героїв. Прийом в кінематографі можливий, хоча й не популярний, оскільки суперечить одній із базових заповідей кіно — «показувати, а не розказувати». Однак у «Дикому полі» він до всього ж надлишковий і проговорює речі, які або вже висвітлено візуальними засобами, або взагалі не вартують згадки, бо ніяк не впливають на сюжет. Наприклад, Герман заходить до майстерні Травмованого — і лунає закадрова цитата з «Ворошиловграду» з описом футбольних заслуг Шури. Але глядачу показують, що, серед різних інструментів та ганчір’я, на стіні висять грамоти, медалі та футбольні бутси, а поруч на полиці лежить шкіряний м’яч. Також режисер не може визначитися з місцем дії своєї історії. Спершу на екрані з’являється червоний напис «Десь на північному Донбасі» (привіт «Джанго вільному» Тарантіно), а потім демонструється, що події відбуваються у Старобільську — більше немає атмосфери in the middle of nowhere, якою просякнутий роман Жадана.

Схоже, що фільм неабияк постраждав від постійних переписувань сценарію. І на нього точно вплинула війна.

Міфічний позачасовий хронотоп довоєнного роману змінився на конкретний 2010 рік і не менш конкретний Старобільськ, аби гасло стрічки «Захищай своє» звучало переконливіше. Через це «Дике поле» не може дати ради своїм чеховським рушницям: розвішані в першій дії — не стріляють, зате в третьому акті гучно бахкають ті, яких ніхто нікуди не вішав.

На початку згадується, що Кочу з Травмованим на заправці діймають кукурудзники, але більше про кукурудзу ніхто не згадує, хоча в самому романі її дуже багато. Натомість глядачу показують похорон Кочиної тещі — і ні словом не обмовляються про його колишніх дружин: немає ні Тамари, ні Таміли. Відсутні бурхливі похорони та бучні весілля, тому готовність одноокого Толіка допомагати Герману виглядає доволі дивно.

Спостерігаючи за лакунами у фільмі, стає зрозумілішим, як і чому працюють ті чи інші сцени роману в Жадана. Та заправка насправді абсолютно нікому не потрібна, і не в ній суть. Читачі роману можуть згадати, що фінальна битва велася не за заправку, а за аеродром. Дивний історик Ернст, який перекопав усі терикони в пошуках німецьких танків, із «Дикого поля» зник. А разом з ним зник і автор. Жадан же, найпевніше, і є тим мрійником, що хоче «відновити авіаційне перевезення в цьому місті, де всі виявилися слабаками і засранцями, і дозволили нагинати себе різним мудакам» — налагодити культурні зв’язки між Заходом і Сходом.

«Ворошиловград» — своєрідний докір українським інтелектуалам, які з 91-го року або повністю ігнорували існування українського Сходу, або ж узагалі називали його «українською гангреною», яку варто відрізати. Жадан створив привабливий образ Донбасу у своєму романі. Йому було дуже важко говорити про Донбас реальний. Саме звідси міфопростір, саме тому текст наповнений елементами, які вказують на ірреальність території, на яку потрапляє Герман.

Муринка в автобусі пригощає його гранатом — і відразу стає зрозуміло, що, по-перше, він нікуди не повернеться звідти, а по-друге, він у потойбіччі. Хай не в похмурому царстві Аїда, але на островах блаженства десь поряд з Ахіллом. І фільму варто було б зберегти цю атмосферу країни, якої ніколи не було, але за яку варто поборотися, щоб вона такою стала.

На жаль, режисер з автором роману вибирають зовсім іншу тактику. Їм дуже хочеться, щоб усе було як у житті. І чомусь тим елементом надлишкового реалізму стає мовне питання. Українську мову можна почути лише з уст кількох персонажів. Левова частка героїв говорить або російською, або максимально наближеним до російської суржиком. Мовляв, інакше буде не реалістично.

Дивно, як суспільству нав’язують питання, які взагалі не варті розгляду. Років десять тому такі ж самі війни точилися навколо дублювання фільмів українською в кінотеатрах. А зараз практично кожна українська стрічка відчайдушно захищає своє непорушне право «жить на языке врага». Хоча будь-який твір є не копією реальності, а її відбитком, пропущеним крізь призму свідомості митця. До того ж, роман написано повністю українською, і ні в кого це не викликало нарікань. Виникає враження, що тільки-но Україна більш-менш активно освоює новий вид мистецтва, їй доводиться в рамках нього долати важкий спадок колоніалізму, навіть якщо суміжні мистецтва вже давно його перемогли.

Та й взагалі, чи варто «Дикому полю» так воювати за реалістичність? Якщо Жадану було важко у 2010 говорити про справжній Донбас, невже у 2018 стало легше? Актори у фільмі грають добре. Вони фактурні та виразні. Винятком є хіба що Олег Москаленко, який не дуже схожий на книжкового Германа. Здається, що саме так і мали б виглядати герої «Ворошиловграду», але їх дуже псує мовне питання. Кожне вимовлене російською слово нагадує, що «Донбас» Сергія Лозниці зовсім поряд. А «Дикому полю» варто було б повністю від нього відмежуватися.

«Ворошиловград» був квінтесенцією ранньої прози Сергія Жадана. Війна оголила ті моменти, що не впадали в око під час першого прочитання у 2010, а саме — наскільки мілітаризованою була та територія. Скільки точилося там маленьких приватних воєн. Практично всі герої роману вбрані у щось армійське: чи у «пропалений військовий тільник», чи у німецьку шинель, чи у ще щось. Навіть ножицями вони користувалися старими, німецькими, трофейними. Обстоювана Жаданом у романі внутрішня солідарність дикого поля тягнула за собою повну відсутність ідеї державності як такої. Місцеві ставилися до будь-якої влади як до окупаційної, тому не змогли, а точніше, не захотіли нічого протиставити окупації реальній. Занадто багато болючих питань виникло вже після написання роману, на які екранізація нічого не змогла відповісти.

Читайте також: «Інтернат» Жадана: дорога до тихого дому