Микола Лукаш: боротьба донкіхота з вітряками перекладу

19 грудня 2019 року виповнюється 100 років з дня народження відомого українського перекладача і мовознавця Миколи Лукаша. Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM не залишив цієї дати поза увагою, присвятивши одну з подій своєї програми постаті перекладача. Історіями з життя Миколи Лукаша та його перекладацькими методами поділився літературознавець, перекладач та доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Ростислав Семків.

Лекція «Дон Кіхот М. Лукаша — перлина українського перекладу» відбулася 5 жовтня 2019 року у межах Освітньої програми фестивалю TRANSLATORIUM.

Сваволя чи сміливість?

Найважливіші тексти, які переклав Микола Лукаш, — «Фауст», «Декамерон», «Дон Кіхот» — це тексти, завдяки яким дуже багато людей, що навіть не дуже цікавилися українською культурою як такою, до неї навернули. Тобто це своєрідний фактор переоцінки власної ідентичності. І для Лукаша це було наче якесь програмне завдання. Він вважав, що переклад — це не просто рекодифікація, перенесення тексту з однієї мови в іншу, а своєрідна ідеологічна дія. І в час, коли йому довелося жити, це справді розцінювалося як ідеологічна дія.

Тому він підходив до справи перекладу з максимальною серйозністю, але дуже іронічно до самого тексту і до перекладу як процесу. Якби Лукаш перекладав зараз, він би точно зібрав купу коментарів від, як я їх уявляю, «лицарів непозбувної бентеги» — людей, які фіксують неправильності перекладу. Він, по суті, був не дуже «правильним» перекладачем, адже міг багато собі дозволити. Це було нетипово. Він був надзвичайно сміливим перекладачем. І такі зауваги йому закидали у всіх перекладах, що він міг не надто слідувати тексту. У цьому сенсі Микола Лукаш і Григорій Кочур (його старший друг і товариш) складають певну опозицію.

Лукаш проголошує дуже небезпечну тезу про домінування перекладача над оригіналом. Це означає, що він дає собі індульгенцію не те щоб змінювати текст, але не йти дослівно за ним. Тобто для Лукаша максимально важливим є те, що він називає цільовим текстом — текст, який він витворює, текст, який, звісно, мусить відображати оригінал, проте який дозволяє собі ширше поле для маневру.

Я наведу кілька прикладів з «Дон Кіхота». Ми побачимо, що, з одного боку, Лукаш не дозволяє собі нічого надто крамольного, а з іншого боку, він достатньо сміливий і додає свій погляд, тобто як, на його думку, мав би виглядати текст. Це не сваволя, проте відхід тексту до якоїсь такої дії. Головний його підхід — це занурення в текст. Це йому було потрібно для того, щоб зрозуміти найголовніше, що він хоче передати або чим він хоче маніпулювати, тобто атмосферу тексту. Ну, і ще одне правило: що навіть не може йти мови про який-небудь підрядник. А він живе у ситуації, коли це роблять постійно, тому що більшість української літератури в 1950–60-х роках, особливо в 1950-х, перекладається не з оригіналів (англійських, італійських і т. д.), а з російської мови.

Це феномен колоніального перекладу, яким досі іноді грішать українські перекладачі. Про третій гріх, машинний переклад Google Translate, він не знав, але якби знав, то, звичайно, був би проти. Все це заважає пройнятися первісною атмосферою тексту і перетранслювати її для цільової аудиторії так, щоб вона відчула оригінальний текст, але щоб він зазвучав в межах її культури. У цьому сенсі, на прикладі перекладів Лукаша дуже добре говорити в ширшому масштабі про переклад не просто як рекодування з однієї мови в іншу, а як перенесення одного художнього світу і витворення нового.

Різні Дон Кіхоти

Перекладів «Дон Кіхота» було кілька. Але, насправді, це єдиний повний переклад, тому що Іван Франко, Антін Лотоцький і Микола Іванов скорочували свої переклади. Потім, у 1955 році, з’явився переклад В. Козаченка і Є. Кротевича. І це був найгірший переклад, хоча його найбільше перевидавали, оскільки він був зроблений з перекладу Ніколая Любімова. Ніколай Любімов переклав «Дон Кіхота» у 1953–1954 роках, і у 1955 році В. Козаченко і Є. Кротевич швиденько скомпонували український текст, причому він був фактично дослівний і, відповідно, дуже недосконалий. А Лукаш якраз тоді закінчував роботу над «Декамероном».

В нього так: 1955 року він закінчує переклад «Фауста», який почав робити ще у 1930-ті рр.; потім до 1964 року він працює над «Декамероном», і далі він починає рухатися у бік «Дон Кіхота». Але він не встигає його закінчити через хворобу, замовчування і смерть в 1988 році.

Останні роки він дуже щільно працює з Анатолем Перепадею. Це його абсолютний продовжувач — і стратегії, і справи. І Перепадя закінчує другу частину «Дон Кіхота». Перша частина перекладена повністю Лукашем, а в другій частині 29 із 74 глав переклав Перепадя.

Але це продовження дуже відповідне. Пізніше Перепадя втілює його мрію про «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

Донкіхот свого часу

Фактично весь вільний час, який у нього був, він віддавав перекладам. І от коли він перекладає «Дон Кіхота» (це якраз кінець 1960-х — початок 1970-х років), в нього з’являються прямо якісь біографічні паралелі з тим, що він перекладає. Тобто він почувається ізольованим, ув’язненим, він почувається, як Сервантес, коли той писав першу частину роману у борговій в’язниці. Так само почувається Лукаш, перекладаючи. І в цьому сенсі, він, буквально не сходячи з перекладацького Росинанта, робить цей жест у 1973 році, коли Івана Дзюбу засуджують за «Інтернаціоналізм чи русифікацію» на 5 років заслання. Він хворий. І Лукаш «атакує вітряк», атакує цей величезний Молох радянської ідеологічної машини: він пише лист, абсолютно безрозсудний, напівсаркастичний. Це навіть дещо знущальний лист, адже його можна так прочитати. Він звертається в Раду міністрів з проханням «…давайте я посиджу замість Дзюби, він хворий, а я можу відсидіти». Його ніхто не посадив, проте його перестали друкувати, прогнали зі Спілки письменників, що на той час означало певне безробіття.

І Лукаш став своєрідним міським божевільним, який ходив по Києву в спортивному костюмі і в шапці з помпончиком. По суті, це був такий спосіб знущання над системою, над багатьма тими, хто, в більшості своїй, конформувався, і за винятком тих, кого в 1960-х — на початку 1970-х рр. засудили і відіслали в табори.

У київської інтелігенції було дві психологічні проблеми: це ті люди, до яких вони могли поставитися якось інакше, але поставились так, як поставились, і тому трапилось так, як трапилось. Це Григір Тютюнник, який у 1980 році покінчив самогубством, і це Лукаш, який у 1988 помер від онкологічного захворювання. Але, можливо, воно не так би стрімко розвивалося, якби буквально не злидні, що тривали десь з 1973 до 1980 року, коли він просто перебивався навіть не випадковими заробітками, а подачками, якоюсь допомогою від своїх друзів.

Але для нього, з одного боку, це був такий спосіб знущання над системою, байдуже, помічають вони це чи не помічають, докір тим, хто залишався в більших стадіях конформізму. І дуже дієвий метод продовження вживання в текст, бо для себе він був донкіхотом стовідсотково. Ось він, останній божевільний лицар, якого ніхто не розуміє, а він ходить Києвом у цій дивовижній шапочці і грає в доміно чи вдається ще до якихось речей. Кочур йому казав: «Чого ти граєш на гроші в шахи і в доміно в парку Шевченка? Ти ж знаєш, що там все кегебісти сидять», а Лукаш йому відповідав: «Так я в них народних грошей трошки відіграю». От, він з цього трохи й жив.

Метод Лукаша

Отже, три тенденції, які він собі дозволяє. Архаїзація тексту там, де вона не присутня в самому оригіналі. Тобто Сервантес не пише якоюсь специфічною архаїчною мовою, але в перспективі Лукаша «Дон Кіхот» — це дуже давня книжка. Відповідно, вона повинна мати певну ауру архаїки. І це він однозначно робить там, де інші перекладачі не роблять. Наприклад, Любімов не робить. Далі адаптація. І якщо я виступаю за архаїзацію і бурлескізацію (оскільки текст має бути веселий, «Дон Кіхот» — це пародія), то у випадку з адаптацією це прийняти трохи складніше.

Він дозволяє собі вводити певні українські реалії там, де вони мають, на його думку, підмінювати іспанські реалії. Так, скажімо, з’являються полонини.

Санчо Панса десь там в кептар вдягається. Це складніше прийняти, але в межах такого його бачення тексту, з цим можна принагідно примиритися.

Приклад 1

Це початок самого тексту і сама назва:

El ingenioso hidalgo Don Quijote De La Mancha Al Duque de Béjar
Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі Дукові Бехарському
Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский Герцогу Бехарскому

В українському перекладі всюди з’являється гідальго, і всюди буде з’являтися гішпанський, Гішпанія, і це, з точки зору перекладу, невиправдано, проте, з точки зору архаїзації, виправдано. Це початок передмови. Тут, де всюди пишуть «Герцог Бехарський», Лукаш дає «Дук Бехарський».

Desocupado lector
Дозвільний читальнику
Досужий читатель

Тут російський переклад не має такого натяку на архаїзацію. А Лукаш це робить: дозвільний читальнику. Тобто ми від початку входимо в дуже очуднений світ, ми розуміємо, що це дуже дивний, химерний роман. І він таким є. Це роман давній і, фактично, в кожному рядку, в кожному абзаці Лукаш собі щось таке дозволяє. Цього в оригіналі немає. Тобто він придумує, але не на пустому місці, а якось цілеспрямовано і відповідно. Наприклад, ми розуміємо, що слово Дук функціонує, і Лукаш його прямо використовує, начебто даючи кальку, а втім, такий прийом працює.

Приклад 2

Ось варіанти, де Сервантес розмірковує, що Дон Кіхота по-різному називають: то Quijada, то Quesada, то Quijana. Російський перекладач (як і українські перекладачі Козаченко та Кротевич, які слідують за Любімовим) так все й залишає: Кихада, Кесада, Кехана. Але тут мова йде про вникання в текст. Лукаш грається словами у багатьох випадках, але він дуже акуратно грається і не грається просто так. Він намагається дійсно вникнути в ситуацію. Ці іспанські слова, які просто скальковані в російському перекладі, додають певні асоціації, хоча не ті, які дає Лукаш, але його це вже не цікавить. Його цікавить те, щоб вони виглядали приблизно так: Кіготь, Віхоть, Кикоть. Тобто він часто відступатиме від змісту і безпосереднього тлумачення на догоду формі. Йому важливо, щоб це звучало так, як звучить іспанський оригінал.

Приклад 3

Приклад гри. Це повний уривок. Дон Кіхот питає:

— Ти бачив коли, чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?

— За смердовбивство я не знаю, — відповів Санчо.

Тут треба, щоб була гра. Російський перекладач перекладає ці слова так: кровопролитие і провокролитие. Він намагається якось гратися. В оригіналі це звучить так: homicidios і omecillos. Тут питання, як хто грається. В російському перекладі, здається, більш прямолінійний спосіб гри, а смертовбивство/смердовбивство хоч і менш смішний прийом, але він дає певні додаткові моменти для розмірковування.

Приклад 4

У романі багато приказок, і потрібно дуже добре досліджувати, як Лукаш трансформує іспанські приказки. Бо він всюди намагається знайти українські аналоги або придумати щось близьке за сенсом, а також дуже важливо, щоб це працювало ритмічно.
Наприклад, іспанською debajo de mi manto, al rey mato означає «якщо я накриюся плащем, то можу і короля порішити». І в російському перекладі це звучить більш дослівно: дай накроюсь моим плащом — тогда я расправлюсь и с королем. Є ритміка, але збивається певна стислість, чіткість іспанського оригіналу. А український переклад — як я в своїй господі, той король у мене на споді — можливо трохи ближчий до цієї ритміки. Але тут показово, як цей механізм працює. Лукашу важливо якщо не знайти український аналог, то принаймні спробувати його створити в певній фольклорній традиції.

Приклад 5

Тут ще краще видно, як Лукаш хоче гратися формою, навіть там, де не особливо є гра слів.

Hijo seco, avellanado, antojadizo. Два останні слова дещо перегукуються за звучанням. І для Лукаша це вже дозвіл зробити переклад в подібному ключі. Якщо Любімов не заморочується, пишучи костлявого, тощего, взбалмошеного сына, то Лукаш дає худого, хирного та химерного сина. Ніби нічого особливого. Він, в принципі, сказав те, що й Сервантес, але сказав це так, щоб це звучало краще, ніж сказав Сервантес. Він користується загальною логікою тексту Сервантеса і дозволяє собі догравати далі там, де той до кінця не дограє.

Приклад 6

Це моє улюблене.

Sancta Hermandad

Дослівний переклад — «святе братство». Це назва інквізиції, якої боїться Санчо Панса, він постійно каже Дон Кіхоту, що якщо вони будуть постійно битися, то їх може запопасти святое братство, як перекладає Любімов. Це точний переклад, який не передає того комізму в перспективі Сервантеса, який до інквізиції ставиться критично. Сервантес не є богохульником, але й не є настільки канонічно віруючим. І так само Лукаш. Тобто це певне грайливе ставлення до релігії і ще більше — до церкви, як чогось такого дуже облаштованого. З іншого боку, має бути певний натяк на жах, тому що Санчо Панса нажаханий. І Лукаш знаходить блискуче вирішення. Він каже: Свята Германдада. От це загрозливо звучить. Дуже просто. Так, такого слова немає, значить, буде таке слово. Найкраще, як можна назвати інквізицію у цьому тексті.

Немає що їсти, почну вчити нову мову

Вміння Лукаша лавірувати між рядками тексту справді феноменальне. Його називають Моцартом українського перекладу. Він легко перекладав з 18 мов, а взагалі знав 22. Нещодавно вийшла дуже хороша книжка «Під зіркою Лукаша». Це остання книжка спогадів Богдана Жолдака. Там є багато відомих біографічних фактів про Лукаша і так само про всю містерію довкола нього і його пізніших років. З 1973 року Лукаш почувався дуже незатишно. У 1979 році його знову почали друкувати, тобто це шість років паузи, потім десь вже під кінець 1980-х його поновили в Спілці письменників. Але він уже не вийшов з цього образу донкіхота. Він так і залишався донкіхотом з фразами на кшталт «ну, немає що їсти, почну вчити нову мову».

Ця бадьорість його як людини, яка перекладає оптимістичні тексти, починаючи від «Фауста» до «Дон Кіхота» і «Ґарґантюа та Пантаґрюель», звичайно, дуже спокуслива і дуже конструктивна для всіх, хто займається не просто перекладами, а взагалі книжковою справою, гуманітарною культурою в широкому сенсі. Він почав збирати працю «Моя матюкологія». Це мав бути величезний каталог того, як можна нецензурно лаятися українською з більшою ефективністю. Але його добра сестра Параскева здійснила те, що планувала здійснити небога і ключниця в третій частині «Дон Кіхота», — спалила цю роботу. Її немає. Сестра це зробила з добрих намірів, точно так як усі ті люди довкола Дон Кіхота, вони теж усе робили з добрих намірів. Просто щоб Дон Кіхот остаточно не з’їхав з глузду. І тут так само, щоб образ Миколи Лукаша був більш благородним.

У 2003 році з’явилася «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». Це поки що найбільш потужне дослідження його мови.

А те, що нам залишається, це його переклади. Я думаю, що попереду ще будуть потужні дослідження того, як він дозволяв собі гратися словами, як він ставився до перекладу як до необхідності дати текст, не виходячи за межі атмосфери оригінального тексту, створити текст, який буде дієвим, який буде по-своєму привабливим. Крім того, ми можемо стверджувати, що це фактично метод.

В усій площині багатьох людей, які перекладають, ми можемо говорити про окремий метод Лукаша, який буде полягати в тому, що ми маємо уважно дивитися в той текст, з яким ми працюємо, ми маємо жити в ньому, ми маємо розуміти того автора.

Але далі, добре зрозумівши якісь окремі речі, від загальних до специфічних зворотів, ми можемо дати собі так само і певну територію для творчості в тих напрямках, в яких цей текст нам підказує. По суті, його формула для перекладачів — це бути сміливими.

Освітня програма ІІІ літературно-перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM відбулася за підтримки Українського культурного фонду.

Читайте також: Чого хочуть перекладачки? III фестиваль TRANSLATORIUM відповів