Залишайтеся вдома, наказали нам. Щоденник італійської видавчині

Керівниця маленького італійського видавництва Edizioni Black Coffee та перекладачка Сара Реджані розповідає про життя у карантині. 

«Залишайтеся вдома, якщо у вас є така можливість», — говорили нам спочатку. І я її мала. Я керую маленьким видавництвом. Переважно працюю вдома. Тож не боялася. Я можу це зробити, сказала я собі. У моєму житті майже нічого не змінилося. Потім порада стала наказом. «Залишайтеся вдома!», — наказали нам. І абсолютно все змінилося.  

Ми живемо так, неначе за нашими вікнами чатують хижаки. І ніхто не знає, коли вони втомляться від полювання. Зазвичай переповнені туристами з усього світу вулиці Флоренції — абсолютно пусті. Чути лише як курличуть голуби. Наступає весна, але ми не можемо нею насолодитися. Прогулятися у парку чи відвідати друга, — це розкіш, яку ми не можемо собі зараз дозволити. Раніше люди раділи можливості зібратися разом. Сьогодні нам наказали триматися якомога далі одне від одного. Коли ситуація нормалізується, скільки часу пройде перш ніж ми знову зможемо наважитися поцілувати одне одного у щічку? А що сталося з людьми, які не мають дому? Поки ми скаржимося на те, як нудно нам вдома, куди пішли вони? 

Ми маємо прихисток, хоча й стіни його з кожним днем стають вужчими. Коли я планую свій раціон на тиждень, то ні на хвилину не забуваю, що мушу проводити якомога менше часу у супермаркеті. Лише один член родини може виходити на закупи. У нього має бути документ, який пояснює, чому він вийшов з дому. Якщо ця причина неправдива, його за це покарають. 

Це не війна, ми маємо все, чого потребуємо: їжа, книжки, розваги, музика і технології, які допомагають нам спілкуватися з усім світом. Але останні кілька днів я прокидаюся і постійно чую дзвін. Він лунає у моїй голові. Я встаю, п’ю каву, сідаю за комп’ютер, обговорюю щось із чоловіком, готую ланч, працюю, готую обід, а цей дзвін постійно у моїй голові.

Я робот, запрограмований на певні дії. Мій розум намагається встановити зв’язок з новим тілом, статичним тілом. З тим самим тілом, яке більше не робить звичних для себе речей. Це ізоляція, пояснюю я собі. Нам дозволяють виходити на прогулянки, але на самоті, ненадовго і недалеко від дому. Це невизначеність завтрашнього дня. Нестача кисню.  

Ця жертва необхідна. І насправді, вона приведе до позитивних результатів. Але лише у тому разі, якщо ми не забудемо, що вразливі, а кожна наша дія має наслідок. Навіть коли все закінчиться, ми не мусимо про це забувати. 

Направду у цій похоронній тиші, коли не чути звуків міста, на тебе з усією силою падають твої ж думки. У моїх постійно чути: «Я не маю вибору. Я мушу зупинити тебе». Це мине. Але ти не забувай. Саме це допомагає мені не боятися недуги чи економічної кризи. Я знаю, що цей голос має рацію.

Можливо, я говорю так, бо мені пощастило. Я маю дім, де щодня сиджу за своїм столом і перекладаю нові історії, які незабаром опублікую у своєму ж видавництві. Це моя робота. Історії. Вірус вже інфікував мою манеру читання. Він підказує мені, що я мушу видати у цьому році, коли мої читачі потребуватимуть відновлення та спробують пережити цю травму. 

Це не кінець світу, говорю я собі, складаючи чисту постіль із незвичайною турботою та увагою. І це інший невидимий наслідок: кожна дія, навіть незначна, тепер має іншу вагу, турбота, з якою я звертаюся до свого кота, це і турбота, з якою я звертаюся до себе. Кожне «На добраніч» я вимовляю з надією, що ця ніч не принесе більшого жаху, ніж той в якому ми вже живемо. 

Інколи на світанку, коли мої очі все ще заплющені, тіло розслаблене, а розум вже втомлений, я думаю про цю нову повільність, якої вчить нас вірус. Цей урок терпіння — корисний. А та дика енергія, з якою ми жили і яка ніколи не дозволяла насолодитися життям на повну, — ні. Якщо вірус хотів, щоб ми залишилися на самоті, то на це є причини. Чому б не спробувати прийняти цю самотність і подумати, як на варто змінити свій спосіб життя? 

Залишайтеся вдома, читайте книжки! Ледь не кожен кричить. Але як мені знати, якою саме книжкою я можу заглушити той дзвін?

Здається, що я просто хочу натягнути на себе чужу ідентичність і відчути на собі інше життя. Складно сконцентруватися чи читати поки світ навколо тебе тремтить. Можливо, коли ми звикнемо до нових змін, то віднайдемо загублений спокій, але поки що час не настав. Музика — це те, що зараз потрібно, вона заспокоїть нерви. 

Самозакоханість не зникла. Але навіть тут вірус нам дав урок. Той, хто залишає дім без важливої причини, ризикує вбити не лише себе, а й свого сусіда помірним кашлем. Дехто почав боятися, прийшов до тями чи просто знає, що покарання все одно настане. 

Пройшов місяць відтоді як я востаннє бачила своїх батьків. Вони досі живуть у місті, де я виросла, — Пезаро в італійському регіоні Марке — це регіон чи не з найбільшою кількістю інфікованих. Ми ніколи не говорили з ними так часто, як зараз. Їм по 70 років, і вони не сподівалися пережити щось подібне за свого життя. «Я не боюся», — сказала мені моя мати. «Я почуваю себе тихою бджілкою, але я не боюся». Тиха бджілка. Можливо, саме цей дзвін лунає у моїй голові. Це колишня я, якій складно звикнути до нового «я» — нерухомого і спокійного. Але що як я все одно спробую? 

Переклала Ганна Аргірова за матеріалами сайту Lit Hub.

Фото: Lit Hub, francescospighi.com