Потойбіччя океану: літературний зв’язок між Латинською Америкою та Україною

Часом нам здається, що українська література — настільки унікальне явище, що знайти щось подібне у світі майже не можливо. Але якщо вивчити уважніше, наприклад, латиноамериканський контекст, то можна легко знайти багато паралелей, які об’єднають наші літератури невидимим зв’язком.

Про поезію по той бік океану, відмінність латиноамериканського духу від іспанської меланхолії та літературні зв’язки між Україною та Латинською Америкою говорили Анабель Рамірес та Марина Марчук, засновниці видавництва «Макондо», яке спеціалізується на іспаномовній літературі, а також перекладачка Ольга Здір. Дискусія відбулася у межах Книжкового Арсеналу.

Хто перекладає іспаномовну літературу

Іспаномовна література вже дуже давно стала об’єктом зацікавленості українців. Ми знаємо, що багато класиків української літератури надихалися іспаномовними текстами, а дехто їх і активно перекладав. Але разом з тим, за словами відомого іспаніста Олександра Пронкевича, іспаномовних письменників, яких в Україні перекладено найбільше, можна перелічити на пальцях однієї руки: Федеріко Гарсія Лорка, Габрієль Гарсія Маркес, Хорхе Луїс Борхес, сестра Хуана Інес де ла Крус… Остання — перекладена майже повністю завдяки старанням Сергія Борщевського — єдиного живого перекладача Борхеса українською мовою.

Хуана Інес де ла Крус

Анабель Рамірес та Марина Марчук вирішили створили видавництво «Макондо» (так, за Маркесом), щоби покращити ситуацію з іспаномовними перекладами в України. Їхня ідея полягала у тому, щоби зібрати пазли іспаномовних країн та хоч трошки розширити уявлення про цю літературу та культуру серед наших читачів. Латинська Америка — континент, який дуже довго про себе мовчав, і лише останнім часом почав по-справжньому говорити, тож не дивно, що знайшлися й ентузіасти, які вирішили говорити про нього тут.

Анабель Рамірес, Марина Марчук та Ольга Здір

Тепер, коли в Україні є таке спеціалізоване видавництво, можна сподіватися, що ситуація з іспаномовними перекладами буде тільки покращуватись, і рано чи пізно ми таки отримаємо корпус обов’язкових перекладів українською.

Літературні зв’язки

Літературні зв’язки України з Латинською Америкою міцніші, ніж можна було б подумати. Передусім це діаспора: Олена Колодій, бразильська поетка, що перекладала свої вірші з португальської на українську; Віра Вовк, яка 1959 року очолила редакцію антології української літератури, що вийшла в Ріо-де-Жанейро. У 1966 там само до антології української модерної поезії увійшли вірші Івана Драча, Ліни Костенко та Василя Симоненка.

Віра Вовк

Як ми знаємо, часина поетів Нью-Йоркської групи, до якої належала і Віра Вовк, писали свої тексти під великим впливом іспаномовної літератури та культури. Зокрема, можна згадати Юрія Тарнавського, який перекладав тексти Федеріко Гарсії Лорки й інших авторів, а також має збірку з недвозначною назвою «Без Еспанії».

Читайте також: Переклад як психоаналіз, комунікація та територія постійного сумніву

Різниця між іспанських та латиноамериканським

Країни Латинської Америки — постколоніальні країни. Поезія ж допомагає зрозуміти, хто ти, зрозуміти свою ідентичність, своє коріння. Латиноамериканська поезія постала у кінці XIX століття на ґрунті європейської як унікальне явище. Якщо іспанська поезія схильна до філософії, до меланхолійності, то у латиноамериканській поезії більше повсякденного життя. Вона приголомшує, оглушує звуками, запахами, проявами усіх форм існування в неймовірній, нечуваній концентрації та інтенсивності, яка буквально збиває з ніг. І все це відбувається попри всі негаразди та виклики проживання у країнах жахливої бідності, диктатури, безперервних воєн, соціальної несправедливості.

Ця поезія вирує в молодих, а потім повільно згасає із віком. Якщо іспанець не здатний відірвати погляду від смерті, сповнений фаталізму або відчаю перед її незворотністю, то латиноамериканець, зустрічаючись із нею, регоче на все горло. Латиноамериканець вірить, що є дещо сильніше за смерть, і що ця сила може змусити її відступити.

Алехандра Пісарник і поезія травми

Проблема ідентичності була добре знайома Алехандрі Пісарник. Батьки Алехандри (через антисемітизм, що міцнішав у Європі і якого вони всі боялися) були змушені емігрувати з Рівного до Аргентини. Решта її родичів чи то загинули, чи то пропали безвісти, тож в сім’ї постійно панувала атмосфера болю і туги за втраченим.

Мама не навчила Алехандру української, але розповідала про своє минуле, і Алехандра тужила разом з нею, хоч і не розуміла, за чим саме сумує. Потім це спричинило серйозний розрив у їхніх стосунках і вилилося у дещо травматичну творчість Алехандри в майбутньому.

Алехандра Пісарник

У неї був складний підлітковий період. Вона ревнувала до старшої сестри, ніяк не могла позбутися акценту, заїкалася, мала проблеми з зовнішністю — чи то справжні, чи то такі, що існували лише в її голові, але в будь-якому разі вона дуже страждала і відчувала себе скрізь зайвою.

Двадцятичотирирічна Алехандра перебралася до Парижа, вступила до університету, намагалася там працювати, але просто не могла, не вміла заробляти гроші. Вона могла писати поезію ночами, палити, пити антидепресанти, але не вміла влаштувати своє життя.

Та в Парижі були моменти, коли вона почувала себе добре. У неї з’явилися друзі. Дуже цінував Алехандру письменник Октавіо Пас, нобелівський лауреат із Мексики. У неї були цікаві стосунки із Хуліо Кортасаром.

Алехандра в кожних стосунках намагалася іти до самої глибини, прості small talks їй були нецікаві. Вона листувалася з аргентинською фантасткою Сильвіною Окампо і зізнавалася їй у любові, тому багато хто вважав, що вона була у неї закохана. Ніхто не розумів, де закінчується її дружба і починається любов.

Після Парижа Алехандра повертається до Буенос-Айреса, звідки їде до Нью-Йорка, де її стан тільки погіршується. Попри те, що її обожнюють друзі, їй бракує уваги та підтримки. Вона знову почуває себе самотньою, зайвою. Однієї ночі її тіло знаходять у квартирі в Буенос-Айресі. Їй було тридцять шість років.

Ми маємо лише якісь частинки пазла. Що ми знаємо про роботу діаспори, про письменників українського походження та перекладацькі проекти? Що діаспора знає про нас? Розривання контактів призводить до проблем ідентичності, проблем розуміння себе: хто ми, що ми, що ми можемо зробити для цього світу? А поезія не має кордонів.

Дивіться також відеозаписи лекцій Остапа Сливинського та Ірини Славінської з воркшопу на тему: «Переклад: творчість + контекст».