У пошуках трикстерів: біситися чи закохуватися

Скуйовджені, підступні, з легкістю виставлять вас недоумком, затягнуть у халепу, а наостанок із задоволенням надурять цілий світ – такими є трикстери, персонажі-шкереберть. Це герої, яких раціонально визначити як негативних, проте опиратися непоясненній симпатії до них неможливо. Чому трикстери залишаються найбільш привабливими персонажами? Навіщо вони взагалі існують у культурі? Як їх відрізнити від антигероїв? Ці запитання – маркери подорожі в пошуках трикстерів, на яких ми повсякчас натрапляємо на сторінках нещодавно перекладених книжок.

Демонічний архетип з’явився ще в міфології – вигадка про біснуватих героїв стара, як світ – людству в усі часи потрібні персонажі для викривання істини й висміювання моралі. З народної творчості вони перекочували в усі сфери людського життя, зокрема й у літературу, тож сьогодні трикстери ховаються на полицях усіх бібліотек, варто тільки пильніше придивитися. З дитячих байок ми пам’ятаємо образ Лиса: із широкою посмішкою й солодким голосом, а з «Аліси в Країні Див» Льюїса Керрола – примхливого й зникомого провідника героїні, Чеширського кота. Та й українська література не пасла задніх: у змаганні між Чеширським котом і Лисом Микитою з «Фарбованого лиса» Івана Франка ще невідомо, хто виявиться більш непередбачуваним і хитрим.

Трикстер не має характерних зовнішніх ознак, тому він може втілитися в кому завгодно – і автори цю їхню особливість активно використовують.

Роальд Дал створив їх яскравими й бурлескними: чудернацький Віллі Вонка з «Чарлі і шоколадна фабрика», страхітливі відьми й різнокольорові чудовиська. Образ трикстера в Астрід Ліндгрен бунтівний, він повністю суперечить нормам та серйозності: морквяноволоса Пеппі Довгопанчоха, яка вирушає на пошуки пригод задки, або безжурний коротун Карлсон, категоричний супротивник переживань. Вони не просто химерно поводяться, але й зневажають і висміюють людей, що намагаються їм у цьому завадити.

Психоаналіз уподібнює цей типаж ледь не до сатани, адже це завжди шахрайська істота, архібрехун, у якому сконцентроване світове зло. У літературі їхні описи не такі моторошні – часто у розв’язці демонічна постать може й узагалі «вибілитися», стати героєм. Достатньо згадати братів Візлі із серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Роулінг – ці рудоволосі хулігани неодноразово повертали догори дриґом цілий замок, але й допомога від них завжди була незамінною.

Хаул, Кальцифер та інші трикстери Діани Вінн Джонс

• Діана Вінн Джонс. Мандрівний замок Хаула, Будинок безлічі шляхів, Повітряний замок / переклад Андрія Поритко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.

Книжки Діани Вінн Джонс – це антології трикстерів. Схоже, усі істоти, що володіють магічними здібностями, мають слабкість до брехні й ошуканства. А світ Хаула – це чари на кожному кроці, і як би широко ви не крокували, рано чи пізно зустрінете в’юнке бісеня. Проте кількість блазнів не визначає злоякісність книжки; тож якщо влаштувати щось на кшталт ієрархії трикстерів від невинно-жартівливих і капризних до буквально сатанинських, персонажі Діани Вінн Джонс міцно тримаються на початку злостивості.

Демон Кальцифер, здавалось би, міг виявитися злющим і лукавим – як і вся нечисть. Однак цей вогненний біс, що живе у каміні, приручений – його пов’язує угода з чарівником. Тут нібито вгадується одвічна історія про союз між злим демоном і людиною: в обмін на певні послуги диявола (зазвичай це талант, влада або молодість) людина віддає свою душу. Очевидно, саме через цей мотив підступного договору Мефістофель став одним із канонічних трикстерів. Діана Вінн Джонс переосмислює класичний розвиток подій: Кальцифер за угодою підсилює могутність Хаула, отримуючи від нього дещо життєво важливе (майже душу), та згодом ці стосунки між демоном і людиною модифікуються до прив’язаності й навіть дружби.

Кальцифер більш слухняний, ніж інші представники його виду, хоча не завжди вдається передбачити, кому він схоче коритися, а кому – покаже язика. Демон керує Замком, наче серце живим організмом: постачає гарячу воду, відлякує сторонніх і врешті змушує будівлю бігати. До певної миті він слухається тільки наказів Хаула, та це не заважає демону сміятися з чаклуна й підколювати його – з усіх домашніх він найдавніший знайомець мага, тож і знає про нього найбільше. Їхній зв’язок хоч і нагадує класичний сюжет укладання угоди з дияволом, та Кальцифер більше нагадує примхливе дитя, ніж лютого демона, та й сам Хаул виявляється не менш виразним трикстером.

Спершу Хаул з’являється як підступний чарівник, що задурманює дівчат і «з’їдає їхні серця». Діана Вінн Джонс оживляє метафору й уподібнює образ Хаула до типових серцеїдів, звісно, з іронічною гіперболізацією. Сам Дон Жуан не є трикстером, проте є декілька персонажів, які поєднують риси обох архетипів: щонайменше, славнозвісний улюбленець жінок і блазень в очах королівської сім’ї Тіріон Ланістер із циклу Джорджа Мартіна.

Перелік негативних характеристик у Хаулі розширюється: він гострий на язик, постійно шукає пригод на власну голову, а разом із тим і на голови всіх, хто опиняється поряд. Його улюблена розвага – спокусити дівчину дочекатися її зізнання в коханні й втекти на пошуки нової жертви. Його співмешканку Софі невимовно дратують усі ці перевдягання, вигадки й побрехеньки. У її очах Хаул самозакоханий і примхливий: якщо цьому чаклунові погано, страждатиме весь світ, він укриє землю зеленим слизом, а небо – грозовими хмарами, і начувайтеся. Та читач достатньо швидко починає відчувати симпатію до цього гедоністичного чарівника і помічає, що в Хаулі поряд з егоцентричністю зживається турботливість, а його внутрішній світ складається не із зеленого слизу.

У другій книжці Діани Вінн Джонс події відбуваються у спекотніших місцях. І хоча географія історії про Абдулла посунулася далеко на південь, трикстери розважаються тут не менше. Обставини в житті молодого продавця килимів складаються так, що він опиняється на чужині, до цього ж має визволити свою кохану принцесу. Його супутником стає вередливий підступний джин, а згодом до них приєднується непевний шахраюватий старий солдат. З ними Абдуллі доведеться подолати пустелю.

Джини завжди були шайтанськими створіннями, і в «Повітряному замку» цей дух не є винятком: він перетворює будь-яке бажання, навіть найсвітліше, на злу аферу й влаштовує мрійнику біду. Більше того, цей демон ще й лінивий боягуз, що тільки й мріє про втечу зі свого ув’язнення. Він зобов’язаний здійснювати одне бажання на день, і щораз Абдулла сподівається перехитрити блакитний дим – і завжди невдало.

Джин із задоволенням перетворює людей на жаб; його мета – веселощі (чим більшої шкоди вони завдають, тим краще). На нього зовсім не діють улесливі промови молодого хлопця, у якого час від часу може з’являтися співчуття до поневоленого раба.

Якщо сутність джина a priori передбачає каверзність, то із солдатом усе виявляється набагато складніше. Ставлення до нього змінюється від знайомства (коли він лежить п’яний біля таверни, а за певний час ошукує розбійників) й аж до розв’язки (де він бере участь у рятуванні гурту принцес – щоб отримати винагороду). Солдат розчарований у владі, яка його використала й залишила ні з чим, тож він обирає шлях шахрайства, неодноразово обдурює довірливого Абдуллу, однак має сентиментальну прив’язаність до котів, яких знаходить на дорозі. Турбується про тварин, кепкуючи з роздратованості парубка, навмисне гіперболізує потреби кицьки та її кошеняти, чим викликає безсилу німу істерику в Абдулли. І це не останній любитель пухнастих хитрунів у цій добірці.

Бартімеус Джонатана Страуда

• Джонатан Страуд. Амулет Самарканда / переклад Володимира Панченка. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017. – 408 с.

• Джонатан Страуд. Око Ґолема / переклад Володимира Панченка. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 528 с.

Це історія про 12-річного чарівника-початківця Натаніеля, який згорає від нетерплячки навчитися робити щось по-чаклунськи потужне. У світі «Бартімеуса» чародії не мають магічних здібностей, а їхня сила вимірюється знаннями, за допомогою яких вони можуть керувати фантастичними істотами. Тож Натаніель старанно навчається, щоб врешті приборкати принаймні якогось біса. І хоча хлопчику сверблять руки до пригод, свого наставника він дурить, не соромлячись, а деякі його вчинки мало не кримінальні, він лише прокладає шлях для справжнього балагура в цій оповіді.

Якось Натаніель викликає одного з могутніх джинів, якими вирує тутешній Лондон. Бартімеус виявляється досвідченим і кмітливим духом, що володіє тисячолітніми знаннями. Принаймні в цьому він нас запевнює за будь-якої слушної нагоди. Завдання Натаніеля виявляються надміру амбіційними як на маленького хлопчика. Ці накази штовхають Бартімеуса в карколомні ситуації, із яких він все одно знаходить виходи – перевтілюється в необхідний момент, заплутує ворога або йому просто всміхається вдача.

Джини Джонатана Страуда загалом не мають поваги чи, тим паче, дружніх почуттів до чарівників, а в Бартімеуса ще й з’являється унікальна можливість звернутися до читача й покепкувати з магів. Він сміється з усього чаклунського єства: від невисоких розумових здібностей до звичних кліше – ковпака й бороди.

Демон глузує з їхньої недоречної гордовитості й самовпевненості, його описи майже завжди карикатурні. Він применшує драматизм і серйозність ситуації, у якій опиняється Натаніель, додає розповіді іронії. До того ж у «Бартімеусі» Джонатан Страуд зачіпає проблематику постколоніалізму: стосунки між джинами й чарівниками прозоро натякають на рабовласництво чи імперське минуле Британської імперії.

Одне в цій пригоді виглядає напрочуд чесно: від початку це не розповідь про дружбу чаклуна Натаніеля і джина Бартімеуса. Їхні історії – це дві окремі сюжетні лінії, які іноді перетинаються. Майте глузд, який 12-річний хлопчик стане дружити зі стародавнім страхопудалом, що пахне гірше за лондонську Темзу?

Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта

• Террі Пратчетт. Колір магії / переклад Юлії Прокопець. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 400 с.

• Террі Пратчетт. Морт / переклад Ольги Любарської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 304 с.

Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі – це чарівник, якому не щастить найбільше. Письменник досхочу знущається з цього мага: він вкладає в нього найгірші людські якості, обділяє вдачею, додає йому захоплення азартними іграми та ще й пристрасть до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати – він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.

У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. Як і більшість трикстерів, Ринсвінд віддає перевагу балаганному крутійству – він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше – перекручені. Тож це такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з «Дванадцяти стільців», для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.

Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима він оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоб згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).

Та одного разу в заповітний бар потрапила надто велика риба: мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який у втечі від рутини мріяв відчути екзотику занедбаності рідного міста Ринсвінда.

Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.

Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він і сам був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду вдається обдурити навіть Смерть, і це заворожує.

Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову, що стосується зокрема й образу Смерті. Він ніби суворий, жахливий, з усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але Смерть втомився.

У нього така нудна робота – забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити на риболовлю, спостерігати за життям людей, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда – не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнивар. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.

Герої Террі Пратчетта тим чи іншим чином створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно – стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей – і все стає просто жахливо. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Женець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підмайстра-підлітка. Через таку легковажність, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і людини). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.

Кіт Тафі Енн Файн

• Енн Файн. Щоденник кота-вбивці / переклад Ю.Гордієнко. – Харків: Віват, 2017. – 48 с.

Тафі – це домашній кіт, і часом він може когось убити: пташечку, мишку або… цілого кроля. Тільки його сім’я чомусь не розуміє кривавих подарунків, які пухнастик приносить і розкладає на килимі. Вони кричать на нього, сварять і навіть везуть до ветеринара (а що вже може бути гірше?).

Але Тафі не дурний, він знає, що це лише люди, і вони не можуть довго злитися на свого улюбленця, скільки б шкоди він їм не зробив. Читаючи його щоденник, написаний так улесливо й трагедійно (у місцях, де кіт ображений), перед очима спливає нахабна котяча морда, що має нівроку невинний вигляд. Тафі відмовляється визнавати свою провину в роздиранні маленьких звірят: він мисливець, це його природа, тож йому зобов’язані пробачити.

Тварини-трикстери з’явилися у фольклорі, майже в кожного народу є своя тварина-символ, що викриває аморальність суспільства, застій у його розвитку й недолугість певних настанов. Частково такі звірів перейшли в літературу з езопівських байок, де хитра лисиця з легкістю обдурювала гордовитого крука. У цих історіях найлегше прочитується головна причина симпатії до трикстерів: не обов’язково бути героєм, красенем чи надістотою, щоб залишитися у виграші. Лисиця, коли не може дістати виноград, вирішує, що він кислий. Кіт Тафі, коли йому барикадують отвір у дверях, лиш зневажливо дивиться в очі своєму господереві.

Образ кота в культурі овіяний містичністю й таємничістю: величезний кіт Бегемот у Михайла Булгакова, що тиняється з демонічним кодлом чи кіт без імені в «Кораліні» Ніла Ґеймана, що стає передвісником потойбічних подій. Вони завжди непередбачувані або навіть небезпечні.

Проте Тафі зовсім не такий, у нього немає потреби в надприродному, щоб нажахати когось – вистачить одного погляду для переляку піщанки або цілого тер’єра. Безсумнівно, в обох випадках винні жертви, а Тафі лише випадково опинився поряд.

У книжках коти часто можуть бути помічниками й провідниками для обраного героя. Кіт у чоботях, хоч і авантюрист, однак він ставить на ноги свого хазяїна-невдаху й робить його успішним. Чеширський кіт також допомагає тільки Алісі, з іншими персонажами він залишається незрозумілою примарою з шаленою усмішкою. Тафі не робить ані найменшої спроби допомогти комусь зі своєї сім’ї – ці люди абсолютно безнадійні, їм уже не зарадити. Їхнє життя – це марнота марнот, і кіт за цим мовчки спостерігає. Майже всі висновки господарів Тафі сприймає зі скепсисом та глумом – мимоволі й сам починаєш задумуватися: «А чи всі людські турботи того варті?»

Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана

• Ніл Ґейман. Американські боги / переклад з англійської Галини Герасим, Олеся Петіка. – Київ: КМ-Букс, 2017. – 696 с.

Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів – Ніл Ґейман. Спершу видається, що в його книжці «Американські боги» головним героєм є цілком звичайна людина – Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але світ назовні не видається радісним: у Тіні загинула дружина, перед тим зрадивши йому, і від невимовного горя він впадає у прокрастинацію. Мун і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.

Однак, на шляху додому до нього в літаку чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з «Аліси в Країні див»: чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: «Запізнюємося!». Ця алюзія – ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, торочить про роботу, яку неодмінно потрібно виконати. Та після настирливих вмовлянь і скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня стати до себе на службу.

Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Дідок майже відразу виявляється шахраєм: обдурює немудрими фокусами продавців на заправках, заплітає язики подорожнім, грабує банк. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.

Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін – верховний скандинавський бог. Звідси й усі його проблеми: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру – сучасних святинь.

Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника – ці звання він неодноразово підтверджує.

Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає виверти Середи й докоряє за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя, уже просто звик до божественних вакханалій і розваг.

Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.

У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість – словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції.

Свіні – типовий рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами та має незвичний зріст, як для лепрекона. Щедро використовує лайку: і в спілкуванні, і на своєму одязі.

У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю – він клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.

Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе – маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.

І нарешті співкамерник Тіні – О’Блуда на прізвисько Ловкий. Найбільший брехун у цьому пантеоні. До кінця історії його роль залишається таємницею: О’Блуда втілюється в декількох різних персонажах, і завжди залишається непізнаваним. Справжня сутність Ловкого стоїть в одному ряді з найверткішими відомими шулерами: із Гермесом, Одіссеєм, Мефістофелем та Одіном. О’Блуді вдається обвести всіх навколо пальця й закрутити одну з наймасштабніших афер усіх часів. Та, як відомо, доля трикстера пророкує йому розплату за всі витівки.

Читайте також: Сонце, море, канікули: 5 дитячих книжок для читання на відпочинку