«Велика книжка суперсил»: герой у кожному з нас

Сусанна Ісерн, Росіо Бонілла. Велика книжка суперсил. – Київ: Каламар, 2019. – 44 с.

Історії, як відомо, уміють творити дива. Про одне з таких чудес любить розповідати каталонська письменниця і психологиня Сусанна Ісерн. Вона розпочала свою терапевтичну практику в Мадриді. Першим клієнтом Ісерн став 8-річний хлопчик, батьки якого розлучилися, і мама мусила багато подорожувати. Дитина у стресовій ситуації почала надміру залежати від матері. На сеансах хлопчик не відповідав на запитання, лише запитував сам. «Я не знала, як підійти до нього», – зізнається Ісерн.

Дитиною й підлітком Сусанна вигадувала й записувала всілякі історії. Випадок із хлопчиком раптом повернув її до цієї практики. Ісерн несподівано для себе самої написала казку «Крихітний Марко» про хлопчика, якій жив у мами в кишені. Так тривало доти, доки одного разу Марко не усвідомив, що більше не хоче там залишатися, адже прагнув спілкування і друзів.

Коли хлопчик знову прийшов на сеанс, Ісерн, умостившись із ним на підлозі, прочитала «Крихітного Марка». І сталося диво – хлопчик розкрився і почав розповідати їй про все.

«Історії – це не чарівні палички, але вони допомагають дитині прочиняти двері», – часто повторює Ісерн. Відтоді вона написала понад 30 книжок для дітей, здобула кілька престижних нагород як письменниця і викладає психологію в університеті.
2019 року в Україні вийшла друком одна з найпопулярніших книжок авторки – «Велика книжка суперсил» з кумедними й динамічними ілюстраціями Росіо Бонілли. За форматом це збірка коротеньких історій, об’єднаних спільною темою. Спершу ми знайомимося із персонажем-дитиною, тоді читаємо про його особливі навички, а вкінці дізнаємося, як називається його неймовірна суперсила.

Два роки тому сайт thetoptens.com провів опитування серед тисяч фанатів коміксів і фільмів про супергероїв і сформував топ-10 таких персонажів за популярністю. Третє місце посів Супермен, друге – Людина-павук, а перше дісталося Бетменові. Супермен, нагадаємо, – прибулець, який володіє надзвичайною силою, рентгенівським зором і вміє літати. Людина-павук унаслідок мутації здобула силу, спритність і вміння плести павутину, а Бетмен – добре тренований, але звичайний чоловік, який володіє надсучасними технологіями.

Класичних для маскультури супергероїв ріднять певні риси. Серед найважливіших науковці виділяють спорідненість з архетипом трикстера, а також сприйняття супергероя в опозиції Свій/Чужий. Удень Брюс Вейн – зрозумілий Свій, навіть якщо лишається розбещеним мільярдером. Уночі, надягаючи високотехнологічний костюм Бетмена, він обертається на моторошного Чужого. І саме ця амбівалентність, ця дистанція чужості, є однією із запорук успіху супергероїв.

Книжка Сусанни Ісерн, хоч і використовує маркетингову супергеройську назву, пропонує припципово протилежний патерн. Саме такий, який могла б створити психотерапевтка, що знається на віковій психології.

«Лора – як ламантин, що може жити і в солоній воді, й у прісній», – читаємо у книжці в якісному перекладі Ярослави Стріхи. «У Матео вдома – гори книжок. Де їх тільки немає: і в ліжку, і в шафах, і на диванах, і навіть у пральній машині!» Суперсила Лори, як довідуються читачі, – пристосування, а суперсила Матео – читання.

Лора й Матео – не єдині герої цієї книжки. Ісерн розповідає про багатьох різних хлопчиків і дівчаток, описуючи певні риси їхньої вдачі, аби показати – це те, що робить їх неповторними, цікавими, багатогранними. Любов до музики чи математики, вміння все організувати чи бути наполегливим, добра пам’ять або спритність… «А в тебе яка суперсила?» – запитує книжка наприкінці і пропонує відразу записати кілька відповідей на спеціальній сторінці.

Маленькому читачеві легко впізнавати себе в персонажах Ісерн, адже все це – звичайні діти, і їхні суперсили – також цілком реальні, впізнавані. У цьому, напевно, головна цінність «Великої книжки суперсил»: вона дає дітям (і дорослим) зразки позитивної уваги до інших людей та до самих себе, допомагає формувати толерантність, повагу, здорове сприйняття себе і ставлення до життя.
Як видання із терапевтичним і дидактичним потенціалом, книжку можна радити для сторітаймів у старших групах дитсадка та в молодшій школі, а також для сімейного читання з обговоренням. Вона стане у пригоді і психологам та психотерапевтам, які використовують художню літературу в роботі з дітьми.

Читайте також: Круті ботани: 5 дитячих книжок про героїв-розумників

Тетяна Недільська, психологиня, психотерапевтка, про те, від чого залежить самосприйняття дитини

Впевненість дитини в собі залежить від багатьох факторів, зокрема генетичних і стресових. Діти народжуються з різним типом нервової системи і впродовж життя хтось переживає менше шокових і/чи щоденних стресових подій, а хтось – більше. Хтось росте в середовищі безпеки, довіри, турботи, підтримки, маючи можливість проживати весь спектр емоцій і бачити, що при цьому не руйнується любов до них, а хтось вимушений виборювати собі місце під сонцем, постійно відчуваючи тривогу, напругу та страх втрати контакту. Хтось має досить простору для прояву самостійності та винахідливості, а хтось – ні.

Хтось росте, відчуваючи, що він має право на помилку та невдачі на шляху, а хтось постійно страждає через те, що його критикують, принижують, вважають нікчемою, або навпаки приймають виключно безпомилковим, ідеальним, успішним, спокійним і слухняним. Хтось має досвід просити про допомогу й отримувати її, а хтось – ні. Хтось має можливість відкрито озвучувати свої думки й погляди, заявляти про свої потреби, бажання і мрії і в більшості випадків мати їх задоволеними та здійсненими, а хтось такої можливості не має.

 

Ресурс перших, звісно, буде постійно зростати й систематично поновлюватися, а ресурс інших буде витрачатися на те, щоби вижити за будь-яку ціну, за будь-яких умов. І ті, й інші можуть виглядати доволі впевнено в собі. Відрізняти їх може внутрішнє самосприйняття та вміння перебувати у стосунках з іншими людьми в різні моменти свого життя.

Помічаю серед людей доволі розповсюджені міфи про впевненість і самооцінку, які мені б хотілося розвіяти.

Впевнена в собі людина – це не та, котра всі 24 години на добу не втрачає свого відчуття впевненості, ніколи не сумнівається в собі чи в тому, що вона робить, ніколи не відчуває страху. Впевнена в собі людина – та, котра після періодів сумніву, вразливості, помилок, вікових і життєвих криз здатна доволі швидко та гнучко відновитися й повернутися до своєї точки впевненості.

Вона відчуває природний страх (та й інші емоції) і при цьому здатна регулювати себе і свої рішення, дії: рухатися далі або зупинитися, щоби відновитися самотужки або з підтримкою тих, до кого вона звернеться у разі потреби. Вона вміє асертивно казати «Так» і «Ні» різним ситуаціям і людям.

Щодо самооцінки, то її часто плутають із самоцінністю і власне через те частина порад, які дають дорослим і дітям, не спрацьовує. Коли дитина народжується, вона ще не здатна мислити так, як дорослі люди, зате вона здатна відчувати, як її зустрів світ (зокрема близькі люди). Якщо вона відчуває запрошення в життя, в контакт, відчуває, що вона цінна і важлива для тих, хто поруч із нею, піклується про неї, задовольняє її базові потреби, то у неї на цьому ще не когнітивному рівні формується відчуття самоцінності. І звісно, що важливо, щоби так продовжувалося і надалі. Разом із тим фундамент для самоцінності закладається саме в цей час. І це чудова опора для впевненості в собі. Отже, проживаючи себе як цінність в контакті з іншим, дитина дізнається, що вона є цінністю сама по собі.

Дитина дорослішає, її мозок дозріває, вона все більше може робити дій, аналізувати їх, помічати свої успіхи та невдачі, звертати увагу на те, як діють інші, мимоволі порівнювати свої вчинки з вчинками інших, і, звісно ж, мати певний зворотний зв’язок від тих, хто її оточує. Часто дитина може зустрічатися з фрустрацією через те, що щось іде не так, як вона задумала, що щось у неї виходить, а щось – ні, щось їй вдається робити краще, а щось – навпаки. Так вона оцінює сама себе, і власне тому ми це ми можемо називати самооцінкою.

Зворотний зв’язок неабияк впливає на те, яким поглядом буде дитина дивитися на себе. Для того, щоби дитина мала позитивний погляд на саму себе, дивіться позитивним поглядом на неї. Це буде ще однією опорою для впевненості дитини в собі.

Щоб дитина адекватно сприймала себе, важливо давати їй адекватний зворотний зв’язок, тобто такий, який відповідає дійсності. Важливо підтримувати її у випадках невдач. Дозволити їй їх помічати та проживати відкрито в безпечному контакті, тоді в неї не буде потреби закривати на них очі або ховати свої почуття, пов’язані з поразками. Коли дитина відчуває, що її приймають у хвилини відчаю, поділяють радість у хвилини успіху, дають визнання, то вона буде знати, що вона має право бути різною і що пишатися собою в контакті з кимось можна – це тільки додає впевненості в собі. Окрім того, тоді їй не доведеться спрагло шукати визнання, або самовихвалятися.

Ми запитали дорослих, які вони мають суперсили

(І це гарний зразок, щоб подумати над власними суперсилами та розпочати розмову зі своєю дитиною із власного прикладу)

Радій, Київ, 49 років:

«Моя суперсила – впертість. Я страшенно впертий. Ще в дитинстві мама критикувала мене за надмірну, на її думку, впертість. Воно не завжди було на користь: наприклад, коли мені щось забороняли, я все одно робив; але переважно таки на користь. Аби ви знали, як ця впертість мені потім згодилася!»

Юля, Фастів, 42 роки:

«Моя суперсила – приборкувач іграшок-трансформерів і конструкторів. Маю чарівні мешти, в яких миттю пробігаю 10 кілометрів, при цьому читаю, розмовляю телефоном, печу пундик, вітаюсь із сусідами, пишу 33 смс-ки й шукаю манюню детальку від конструктора, яка згубилася місяць тому) А ще не люблю спати, бо то нудно!

Дмитро, Київ, 45 років:

«Інколи мене просять щось зробити, у чому я не профі, або щось, чого я ніколи не робив. «Це буде складно», – каже розум. «Нічого, окрім головного болю, не отримаєш», – каже досвід. «Забий!» – каже лінь. І лише допитливість завжди шепоче: «А ти спробуй!» І я пробував. І перемагав! Допитливість – моя «суперсила»!

Наталя, 53 роки, Львів:

«У третьому класі мені приписали окуляри. А я й без того була досить особлива дівчинка: мала зріст 145 см і купу прізвиськ, але найобразливіше було, коли я заходила до класу, а учні розбігалися з криком: «Пожежа! Пожежа!» (бо Пожежна Каланча). Окуляри додали й образливих слів, і кпинів, до того ж, тільки я була в окулярах. І страшенно страждала. Але не дуже довго, бо того ж року пішла на музику, і дві мої улюблені вчительки теж носили окуляри, що зовсім не псувало їхньої вроди. Щоправда, окуляри в обох були гарні й вишукані.

Я трохи над цим подумала і попросила тата купити мені гарні окуляри, не дитячі, а модні, «дорослі». Тато здивувався, бо я ніколи нічого не просила, але послухав мене. Ті окуляри, які він приніс, дуже личили мені і здавалися якоюсь прикрасою. Я дуже полюбила їх і перестала страждати. З цієї причини – назавжди. Відтоді окуляри для мене – і прикраса, і маска, і щит, а слабкий зір – спосіб бачити тільки те, що хочу або що конче треба, і не бачити небажаних речей. Це і є моя суперсила».

Федір, Київ, 19 років:

«Моєю суперсилою є те, що моїм способом відпочинку й хобі є річ, корисна для моєї самореалізації. Тобто нема потреби примушувати себе до діяльності, усе це розвивається як природна потреба. Поки практичне використання знань, які я накопичую, не є до кінця зрозумілим, але ця можливість почуватися добре, роблячи щось для себе корисне, не дає мені стагнувати, займаючись улюбленою справою».

Маша, Київ, 32 роки:

«Привіт, мене звати Маша і я погано чую. І я щиро переконана, що в цьому моя особиста суперсила. Бо тоді, коли всі потерпають від сусідів, які роблять ремонт, бридкої музики у маршрутці та інших нестерпних звуків, від яких інколи тріщить голова, я можу відключити їх усі одним дотиком до свого слухового апарата. Раз – і все, я нічого не чую й мене нічого в цьому світі не бісить. Круто, еге ж?»

Вова, Київ, 35 років:

«Моя суперсила – перероджуватися. Проходити важливі, а іноді просто дуже важкі життєві ситуації й відчувати зміни в собі й зміни навколо. Власне, померти у попередній якості й повстати, як Фенікс, уже оновленим, з наснагою і любов’ю до життя й відкритим серцем. Починати все з початку іноді важко, але завжди дуже цікаво».

Міла, Київ, 28 років:

«Моя особливість – мій діагноз, який незручно чути іншим людям, або просто незрозуміло. Я маю ДЦП, гіперкінетична форма. Оскільки мої батьки намагалася покращити мій стан і я сама дуже хотіла багато чого, продовжую хотіти, я пристосувалася до свого стану й майже ніколи не помічаю його. Завдяки своєму діагнозу й характеру я запам’ятовуюся, маю купу знайомих, від яких маю повагу та приязність, живу яскравим життям. Мій діагноз є сам собою своєрідним датчиком для людей довкола: порядні, інтелігентні, розумні притягуються, не дуже – відсіюються. Загалом, я особливо чутлива на людей, добре відчуваю їхню перспективу й можливість розвитку стосунків, тому часто роблю такий «відбір» сама для себе. А ще я вмію тонко відчувати і створювати мистецтво, власне, писати. Я не знаю, чи могла б я вміти/мати це все, якби не діагноз».

Читайте також: Зі мною щось не так: три історії психічних хвороб з молодіжних романів