Від міфу до соціальної реклами: 3 способи створити проблемний дитліт  

Якщо вірити сучасному філософу Паскалю Брюкнеру, світом блукає привид тиранії. Тиранії каяття. Мова про відчуття провини, яке мучить мешканців заможного й успішного заходу за всі свої минулі гріхи від колоніалізму до фашизму. І от сьогодні, живучи в добробуті, частина європейців відчуває мазохістське розкаяння за все, скоєне своїми пращурами. У дитліті існує аналогічний феномен – тиранія проблемних тем.

Мова про незручні й часто замовчувані питання булінгу, наркотиків, зґвалтування, невиліковних хвороб. Якщо ці теми не стосуються нас безпосередньо, їхня присутність в медіа та літературі викликає відчуття незручності та провини перед усіма, з ким це трапилось. Безумовно, проблемні теми потрібно порушувати серед дорослих і дітей. От тільки важливість цих тем створює незручну ситуацію, коли книжки про них оцінюють не лише за їхні художні якості, а й накидають балів за проблемність.

При цьому саме дитліт, фантастика й фентезі – це вдала територія для проговорювання усіх складних тем. Скажімо, можна не знати про класиків Джозефа Геллера чи Луї-Фердінана Селіна, які осмислювали війну. Зате всі точно чули, читали й люблять «Володаря перснів» і «Мумі-тролів». Навіть якщо ніколи не задумувалися, що ці історії про те саме. Тож давайте розбиратися, як жити під тиском літературної тиранії каяття і як можна створити гарну книжку, обійшовши нав’язливу мелодраматичність проблемних тем.

Красива обгортка

• Наталія Матолінець. Гессі
• Віват

Що робить фантастика й фентезі з травматичним досвідом своїх героїв? Зміщує читацьку увагу із самої проблеми на описуваний світ і працює з нею так само, як підсвідомість зі сном – вибудовує навколо травми фантасмагоричний мікс з образів.

У головної героїні роману Наталії Матолінець Гессі не так давно помер брат Аїден, і, на відміну від своїх батьків, сестри та більшості інших героїв книжки, дівчина ніяк не може змиритися зі своєю втратою. Саме так одним реченням можна було б описати підлітковий роман «Гессі», якщо зняти з нього дві привабливі обгортки – ретро-атмосфери (що так нагадує омріяну австро-угорську) та присутнього в романі фантастичного світу. Тож головні проблеми книжки – це корисна начинка, подана в солодкій ретро-фантастичній оболонці.

Відчайдушне небажання Гессі забувати брата призводить до того, що межі між світами живих і мертвих тоншають і дозволяють героїні зазирнути по той бік та ще й отримати з посмертя кілька казкових дарів. Це ретро-камера, яка робить сфотографованих на неї людей щасливими; таємнича книжка, яка описує пригоди її брата в потойбіччі, а третім подарунком стає загадковий і примарний друг, який з одного боку щось знає про Аїдена, а з іншого – змушує дівчину відволікатися від смутку за померлим і віддаватися романтичним фантазіям про цього живого незнайомця. І попри те, що це нагадує типову казкову поміч від потойбічних істот, в отриманні цих подарунків є й дещо від мелодраматичного передбачливого залишання записочок із завданнями від героя, який знає, що незабаром помре.

До речі, у романі є ще одна постать, яка також тримає зв’язок із фантастичним потойбіччям – це наречена Аїдена.

Тож маємо двох дівчат, які важко переживають смерть важливої для них людини і які так чи інакше вступають у зв’язок зі світом мертвих.

Зрештою, брат Гессі має благословити обох дівчат на щасливе життя без нього і зі свого боку робить все можливе, щоб живі відпустили мертвого. Хоча, звісно, це не просто для кожного з них.  

І якщо фантастична лінія – це перша обгортка, що маскує травму дівчини, другою стане атмосфера книжки. Тільки уявіть, якою песимістичною могла б бути лінія Гессі, якби не яскрава реальність її життя: постійні відвідування цукерень, танці, подорожі за кордон, дозвілля в книгарні, а також безперервні любовні інтриги та флірти сестри Гессі та її самої. Здається, авторка зробила все для того, щоб шарм австро-угорської казки не відпускав нас ні на мить. Щоправда, вона робить це дуже мудро, переносячи всі імперські декорації з реального минулого у фантастичний світ – навіть назви країн, що у книзі змінені на вигадані, засвідчують: весь світ «Гессі» – це така сама красива вигадка, як і австро-угорський міф про золоту добу нашої історії. Зрештою, цілком аналогічна атмосфера «Фелікс Австрії» Софії Андрухович – не менша фантастика, ніж солодкі лампові декорації «Гессі».

Читайте також: У пошуках трикстерів: біситися чи закохуватися

Та сама мелодрама

• Сергій Гридін. Дорослі зненацька
• Видавництво Старого Лева

Книжка «Дорослі зненацька» – це приклад того, як проблемна тема цілеспрямовано перетворює підліткову книжку на мікс соціальної реклами й мелодраму. Як можна здогадатися з назви, повість крутитиметься навколо раптового дорослішання підлітків через несподівані обставини, а саме через незаплановану вагітність.

Герой цієї книжки, Тимоха, попри свій 15-річний вік, достатньо дорослий. Він живе без батька, ходить на роботу, зрідка робить послугу школі, відвідуючи бодай третину уроків у ній. А ще герой має просто таки суперздібність затягати до ліжка незнайомих дівчат: вони буквально самі стрибають на хлопця і тягнуть у як навмисне підготовані для цього порожні квартири. Хлопчача аудиторія, на яку, очевидно, книжка й була розрахована, мала б радіти такій гіперболізації. Однак ефект від феєричних дорослих і сексуальних сцен псує мова: Тимоха говорить і близько не як сучасний сильний і незалежний тінейджер.

Скажімо, слово тролити автор бере в лапки (добре хоч у примітках не пояснено значення слова, що інколи в таких випадках люблять робити зі сленгом), і з рештою лексики хлопця все теж не набагато краще. Та й сцени палкого підліткового сексу м’яко кажучи заблюрені. А всі привабливі напівнатяки на еротику ведуть нас до того, що дівчина, з якою зустрічається герой, вагітніє від одного необачно не захищеного сексу. Але Тимоха (який не без психологічних дитячих травм) доходить до думки, що вже достатньо дорослий, щоб вирішити все і за себе, і за дівчину, і за їхню потенційну дитину.

Тема підліткових абортів розкрита так, що виникає питання до автора, а чи не думав він видати повість в сусідській Польщі. Особливо це кортить спитати в момент, коли 25-річна героїня книжки після свого аборту дивиться на 15-річну дівчину, яка від аборту відмовилася, із замилуванням і ледве не із заздрістю. Та й, до слова, здається вагітній героїні ніхто не дав змогу самій подумати, а чи правильний це для неї крок. Зате читачі отримують не один мелодраматичний поворот і змогу побачити, як би виглядала підліткова родинна ідилія на практиці (охочих погратися в Ромео та Джульєтту серед підлітків не бракує й досі). А от хлопці отримують добрячу соціальну рекламу про користь презервативів і те, що буде з усіма, хто хоч раз у житті вирішить ними знехтувати.  

Читайте також: Територія young adult: що читати, коли набридли Діккенс і Чіпка з волами

Повноцінний міфологічний світ

• Маріам Петросян. Дім, в якому
• Книголав

Взявши за основу роману життя в інтернаті для дітей-інвалідів, вірменська авторка Маріам Петросян перетворює незручний для суспільства простір на унікальний і майже фантастичний всесвіт зі своєю географією та міфологією.

«Дім, у якому» – це полотно перевернутого світу, справжнє соціальне задзеркалля, куди жодна Аліса навряд чи з власної волі колись наважиться зазирнути. Це закритий простір, усі мешканці якого є нетиповими й «ненормальними». Певно, це й спонукає дітей інтернату зробити відірваний від реальності Дім своїм альтернативним мікросвітом, у якому діють геть інші норми й закони, ніж у світі звичайному. Життя в інтернаті організоване за принципом первісних зграй, у яких є вожак і свої традиції. Як і в давньому світі, тут є ритуальна практика розповідати по колу власні казки (тобто історії про минуле Дому). А всі алкогольні досвіди героїв подано як прадавні шаманські практики: з їхньою допомогою дітям вдається вийти за межі свого буденного досвіду, щоб, скажімо, втілившись в тілі кота, хоча б таким чином відчути, як воно – мати ноги.

А оскільки ніщо в Домі не називається звичними іменами, читачів залишають у стані казкового очуднення до останньої третини тексту.

Книжка подає прізвиська, а не прізвища, міфологічні назви й описи місць і подій, а не те, що за цим ховається. Тобто читачів – не втаємничені – мають разом із новачками чекати доки, їм не дозволять пройти своє випробування на мужність і розібратися, що воно за Найдовша Ніч, про яку у Домі ходять легенди, і що взагалі коїться в цьому всесвіті.

І якщо ми вже згадали, що Дім – це соціальне задзеркалля, буде доречним сказати, що згідно з усіма первісними уявленнями за світом навпаки зазвичай ховається посмертя. Діти Дому невидимі для суспільства, а отже, все одно що мертві для нього. Тому про все, що відбувається за зачиненими дверима таких інтернатів говорити у звичний спосіб не можна. Тож читачам доведеться змиритися зі своєю роллю чужинців у цьому фантастично-моторошному світі й мовчки зачудовано піддивлятися за метаморфозами й ритуалами Дому.

Читайте також: Яка наша роль у «Театрі невидимих дітей» Марціна Щигельського?

Авторка: Тетяна Петренко