рекомендації

10 книжок від Віталія Портникова

13.09.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Про те, чому не варто змушувати себе читати книжки, чому література – це «пігулки для розвитку», а літературознавство й політологія – «імітаційна діяльність» розповів Читомо журналіст і публіцист Віталій Портников. Також він поділився власною практикою читання й назвав 10 книжок, які радить прочитати у першу чергу.

 

Я можу сказати, що вважаю читання частиною людського розвитку. Однак мушу одразу наголосити, що в останні роки чи навіть десятиріччя я не є такий категоричний, коли мова йде про розвиток через книгу. Я належу до генерації людей, для яких читання було одним із небагатьох вікон у реальний світ – в тих умовах авторитарного режиму та інтелектуального занепаду, в якому ми перебували в колишньому Радянському Союзі. І навіть у тих умовах коло читання також було дуже обмежене, тому для того, щоб прочитати якусь реальну книжку художньої літератури, яка була тоді надбанням світової цивілізації, потрібно було знати сербську, хорватську чи польську мови.

 

З того часу я читаю різними слов’янськими мовами саме тому, що звик з дитинства шукати справжню літературу, шукати справжні рецепти духовного розвитку, але, повторюю, що це рецепти саме тих часів – і з точки зору можливостей, і з точки зору технологій. Я завжди кажу студентству, що вони самі мають обрати для себе шлях такого розвитку. Хтось, звичайно, може обрати для себе книгу. Це хороший вибір, але якщо немає такого тяжіння до читання, треба усвідомлювати, що кілька годин на концерті класичної музики чи в якомусь видатному драматичному театрі, чи відвідування художніх галерей, чи науково-технічних музеїв – це такий самий шлях до розвитку, як і читання книжок.

 

Одна картина Леонардо да Вінчі чи Мікеланджело дорівнює 50-ти книжкам звичайних письменників, а може й 100. Одна кантата Баха дорівнює тисячі книжок світової літератури. Але це вже питання, хто що для себе обирає, що є для кого близьким. Це завжди вибір людини, якщо вона здатна піднятися над власним вибором – перейти від музики до книжки, від книжки до мистецтва і, я навіть сказав би, від читання до спорту і навпаки – це вже величезний крок до різностороннього розвитку особистості.

 

Тому в наш час книжка – це просто один з елементів розвитку людини, яким можна скористатися, а можна замінити його іншим. Це як ліки. Ви маєте вирішити, що вам допомагає. Якщо вам щось не допомагає – не треба витрачати час і гроші, тому що це не покращить ваше здоров’я. Чому я так кажу? Тому що знаю дуже багато людей, які прочитали величезну кількість книжок, але ніяких висновків з цих книжок не зробили. Вони виявилися нездатними до розуміння, освоєння прочитаного. І тому я завжди таким людям кажу: а навіщо ви взагалі гаяли час? Може, ви не знайшли того потрібного, що вас би змінило? (Знаєте, це як з людиною, яку не кохаєш. Навіщо жити з нею, тому що так потрібно, тому що це – обов’язок? Краще знайти того, хто потрібен і не витрачати час на іншого).

 

Я просто люблю читання і розумію, що для мене це – частина розвитку. Але також я люблю відвідувати і музеї, і вистави, і художні галереї… У мене багато різних інтересів. І для мене книжка – це не день. Я не можу себе пригадати з книжкою вдень за роки свого життя. Для мене книжка – це вже вечір, кілька хвилин перед сном і тоді я читаю спокійно. Але я можу сказати, що я читаю приблизно одну книжку на тиждень все життя.

 

Я читаю, тому що для мене це певні пігулки для розвитку. Я точно знаю, що я не можу прожити всю ту кількість життєвих ситуацій, яку описує література. А я вважаю, що розвиток людини – це якраз кількість життєвих ситуацій, які вона прожила. Однак жодна людина не може прожити стільки ситуацій, скільки можна отримати з книжок. Це головна ідея, яка завжди спонукала мене читати різну літературу.

 

Я віддаю перевагу художній книжці над науковою чи документальною. Я можу читати наукову літературу тільки тоді, коли це історична література. Більш ґрунтовні речі, не популярні. Це частина моєї роботи. Хоча вважаю, що аналітик – це кількість відстежених політичних чи життєвих ситуацій. І чим більше тих ситуацій, тих прикладів є у твоїй голові, тим більше ти можеш проаналізувати те, що відбувається у твоєму власному житті і житті твоєї країни.

 

Тому що ми зараз живемо в країні, яка розвивається у класичному руслі, але з відставанням на 30-50-100 років від цивілізованого світу. Всі ці ситуації, які відбуваються в Україні, уже відбулися колись. Нічого нового я тут не спостерігаю. Але для багатьох моїх співвітчизників, (тому що вони не стежать, не порівнюють і не читають), кожна така ситуація – нова. І тому мені теж дуже цікаво дивитися, як люди проживають класичні ситуації, щиро вірячи, що вони щось нове відкривають. Це як жити в історичному музеї. Країна – це музей, і життя в музеї – це величезний подарунок долі для кожного, хто усвідомлює, що він живе в музеї серед експонатів. Але це теж можна зрозуміти тільки тоді, коли ти багато читаєш, розумієш і багато знаєш. Інакше все ж потрапиш в це коло віри, що тут відбувається щось таке, чого ще не відбувалося в людській історії.

Айзек Азімов. Фундація: цикл творів (перекл.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017-2020)

Щодо окремих книжок, то мені дуже важко вибрати.

 

Я завжди раджу студентам-політологам читати романи Айзека Азімова з циклу «Академія». Тому що вважаю, що це найкращий підручник політології серед будь-яких політологічних підручників. Я взагалі завжди кажу: немає ніяких підручників з політології. Політологія – це імітаційна діяльність, коли люди називають себе політологами, намагаються знайти якісь закони політичного життя – це, до певної міри, така ж імітаційна діяльність, як літературознавство чи театрознавство. Тому що ти описуєш те, що роблять інші люди. Ти не граєш в театрі, а намагаєшся зрозуміти, як актор зіграв, ти не пишеш книжку, але критикуєш літературу, художні твори. Це важлива наукова діяльність, але вона описує те, що відбувається, описує творчість, яка є первинною. Так і політологія – описує політику.

 

А от в романах Айзека Азімова літературно демонструється те, чим є історія. Це, звичайно, підхід наукового фантаста, але він дуже пізнавальний з точки зору критеріїв, інструментів аналізу реальності. Це одна така річ, яка для мене є дуже важливою.

Вітольд Ґомбрович. Щоденники (Основи, 1999)

Друге – це «Щоденники» Вітольда Ґомбровича, великого польського письменника, знайомство з яким змінило мою власну роботу, тому що я займаюся щоденниками, такими більш особистими записами.

 

Саме завдяки «Щоденникам» я зрозумів, яким може бути тон розмови і з самим собою, і з читачем, коли це інтимний тон. Він допоміг мені обрати цю тональність.

Григорій Канович. Містечковий романс

Також для мене дуже важливими є твори єврейського письменника з Литви, який зараз живе в Ізраїлі – Григорія Кановича. Я вважаю його своїм не літературним, а моральним вчителем. Моє знайомство з його творчістю і потім з ним самим продовжується вже понад 35 років. Воно почалося з роману «Сльози і молитви дурнів».

 

Можливо, зараз я рекомендував би сучасному читачеві один із більш нових його творів – «Містечковий роман», який зараз є дуже популярним в Європі. Для мене це теж дуже важливий письменник і твір, тому що Григорій Канович відтворив у своїх творах у притчевому стилі той світ євреїв Європи, який я вже не побачив, але який був моїм сімейним світом. Але він його відтворив не побутово, а на рівні притчі. Такої притчі, яка, по суті, є змістом Старого Заповіту. Це дуже важлива для мене річ.

Ладіслав Фукс. Миші Наталі Моосхабрової

Я дуже люблю невеликий твір чеського письменника Ладіслава Фукса «Миші Наталі Моосхабрової», тому що він допомагає зрозуміти, як має функціонувати добро у світі, де немає місця для добра і як має почуватися людина, яка має необхідність гарантувати цю тяглість добра там, де немовби все давно понівечене.

 

Це теж дуже важливий для мене роман. Читав його чеською.

Ізмаїл Кадаре. Палац снів

І з цієї ж серії, можливо, дещо утопічної, яка демонструє, як функціонує авторитаризм, я назвав би книжку великого албанського письменника Ізмаїла Кадаре «Палац снів», яка розповідає про авторитаризм в його утопічному уявленні.

 

Але дуже добре демонструє нам, як функціонує такий лад не просто в державі, а в житті кожної людини. Навіть тоді, коли ця людина спить, а не живе повноцінним життям вдень.

Тарас Шевченко. Кобзар (Школа, 2018)

Такі от 5 книжок. Але я навмисне не назвав жодної української. Тому, для рівноваги, можу назвати і 5 українських книжок, які для мене є важливими.

 

Є така важлива річ, як спілкування з мовою. Коли ти читаєш, розвиваєш свою мову. Українському журналістові дуже важливо читати українських письменників. Українська література для мене завжди була дуже важливою.

 

Перша книжка – «Кобзар» Тараса Шевченка. Хоч хай це банально звучить, але я не етнічний українець і у мене інше ставлення до цієї книжки, ніж у етнічних українців. Коли я читав «Кобзар» в дитинстві, це допомогло мені зрозуміти український народ так, як я ніколи б не зрозумів його, спілкуючись з українцями.

 

Мені здається, українці й не підозрюють, наскільки точно Шевченко розумів український національний характер – як з позитивної, так і з негативної точки зору. Мабуть, навіть більше із негативної, тому в ньому було так багато обурення, гіркоти, вибухів емоцій… Тому що він хотів підняти свій народ на свій рівень і розумів, що в нього може не вистачити на це сили і часу.

 

На питання «Як зрозуміти Україну?», я кажу «Почитайте «Кобзар» – і ви все зрозумієте». Особливо, коли мова йде про Центральну Україну.

Василь Стефаник. Новели (Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2019)

Ще я дуже люблю новели Василя Стефаника. Це для мене справжня європейська література. Це очевидний приклад того, якою може бути література в різних обставинах, в різних регіонах, як відрізнялися українці у Австро-Угорщині від українців в Російській імперії. Це можна побачити, коли читаєш Стефаника.

Валерій Шевчук. Око прірви (Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2018)

Я б назвав ще Валерія Шевчука. Це так дивно звучить, але це є особливий письменник в моєму житті, після прочитання роману якого «Око прірви» я довгий час не міг нормально спати – такий емоційний удар по моїй психіці я отримав. Вперше в житті я побачив, відчув, як слово може вивести людину з емоційної рівноваги.

 

Потім я навіть кілька разів боявся доторкнутися до романів Шевчука. Але вважаю, що це не негатив, а справжній комплімент. Бо людина так вміє працювати зі словом, що може створити навіть більш реальні за кінематографічні картини у своїх художніх творах.

Ліна Костенко. Маруся Чурай (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018)

Я вважаю, що великим внеском у літературу є роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Тому, що це, можливо, і запізнілий, але дуже важливий факт нормального функціонування мови в рамках віршованого роману.

 

Звичайно, хотілося б, щоб класичний віршований роман в українській літературі з’явився у ХІХ столітті, в часи «Фауста» Гете та «Євгенія Онєгіна» Пушкіна. Але цього просто не могло відбутися зі зрозумілих нам причин. І те, що Ліна Костенко зробила це у ХХ ст., поставило остаточно українську літературу в один ряд зі світовими літературами.

Галина Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку (Піраміда, 2011)


Ще б назвав би ті книжки, які я просто люблю читати, тому що вони відповідають моєму настрою, ставленню до літератури. Це твори Галини Пагутяк, зокрема, «Писар Східних Воріт Притулку».

 

Люблю, коли письменник піднімається над реальністю. Перші книжки людства – Біблія, «Ілліада», «Епос про Гільгамеша» – були притчами самі по собі. І я вважаю, що література не вийшла і не має виходити з цього притчевого характеру, а просто має розвиватися, відповідно до сучасності.

 

Читайте також про 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь