рекомендації

10 книжок із хорошим ритмом від Надії Парфан

04.10.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Пригадуєте, як ми сміялись і плакали ще в докарантинних кінотеатрах під «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»? Фільм, до речі, уже півроку доступний онлайн, в тому числі – й на онлайнплатформі Takflix.com, засновницею якої є режисерка стрічки Надія Парфан. Ми не змогли не з’ясувати, які ж книжки читають творці таких фільмів. Надя зізналася, що хоч зараз і стала читати менше, зате добирає книжки більш усвідомлено й критично. До українських сучасних письменників та перекладачів у неї багато запитань, але навіть серед них є улюблені.

Скажу відверто, я не належу до тих, хто продовжує багато читати. Я читаю мало і проживаю це дуже сильно. У мене перша освіта – гуманітарна. Під час навчання на культурології, були періоди, коли я прочитувала 10 книжок на тиждень і для мене це було звично. Зараз я читаю все менше, але розумію, що це закономірно. Змінився медійний ландшафт. І те, що я колись отримувала з книжок, сьогодні отримую з інших джерел. Я не вважаю, що це погано. Це просто факт: такий зараз час – і це нормально.

 

Також я відчуваю, що дуже змінився темпоритм життя, відчуття плину часу: те, як ми його відчуваємо. І дуже багато книжок у нього не потрапляють. Я, як режисерка, теж працюю з цим темпоритмом. От є поняття екранного часу – і це дуже тонке та ювелірне питання. Грубо кажучи, є якісь закони гармонії, закони ритму, вони пов’язані з нашим серцебиттям. Це дуже анатомічна штука – скільки ударів робить серце за хвилину. Я дуже сильно проживаю ситуацію, коли моє життя іде в одному ритмі, а мої думки, внутрішні налаштування – в іншому.

 

І коли я беру книжки, то бачу, що вони сильно не співпадають – і я не можу себе ґвалтувати. Це певне насильство щодо законів гармонії. І деякі книжки мені дуже-дуже не заходять, або заходять важко. І я розумію, що ця книжка дуже вимоглива до свого читача, вона наче такий вимогливий медіум, який потребує повністю твоєї уваги, концентрації, ба більше – оцього такого ритму на досить тривалий час. І зрозуміло, що багато людей сьогодні не хочуть цього робити, просто не мають волі або не можуть собі цього дозволити. Ти не можеш переналаштовуватися постійно з одного на інше.

 

Тому сьогодні писати і виготовляти тексти треба зовсім по-іншому, враховуючи це все. Це не означає, що вони мають бути якісь вульгарні, що треба передруковувати фб-пости, це просто означає, що дуже змінилася наша інформаційна дієта. Тому безглуздо робити вигляд, що цього не сталося, або зчиняти паніку і розказувати про те, що хто не читає – той втрачає… Я не належу до цих людей і вважаю, що є багато різних мистецтв та медій, і література – один із них.

 

Коли я говорю про ритм, то це питання не пов’язане з форматом, це дуже конкретна річ: це ритм мови, ритм історії. І насправді може бути великий роман з хорошим ритмом чи з поганим, може бути новела – з хорошим і поганим. Особисто я люблю великі книжки, романи, тому що тут є контекст. Я отримую дуже багато таких маленьких повідомлень, такої фрагментованої, кліпової, одноклітинної комунікації.

 

Останнім часом я дуже багато разів купувала щось почитати (я люблю читати паперові книжки, не люблю читати з екрана). Але я ненавиджу оцю моду на фотки, інстаграмізацію, усі ці фото після книжкового ярмарку, коли книжки стають предметом інтер’єру, фоном для інстаграму. Я книжки люблю читати. І коли їх прочитую, намагаюся їх позбуватися.

 

І ось за останній рік дуже багато разів я купувала книжки, які не могла читати. Я була дуже засмучена. Кожного разу по-різному: частіше через питання ритму, тому що воно ніби з якогось іншого часу, іншого світу і не співпадає з тим, як я живу. Часто – це дуже погані, неякісні переклади. Здавалося б: скільки можна? Стільки вже про це говорять. Але й досі є це знущання з мови, читача.

 

Не буду називати імен, можливо, я просто дуже чутлива до цього… Але це досить пристойні книжки і пристойні люди. Вони навіть отримують премії. Але я читаю і думаю: люди, ви хоча б пробували прочитати це речення вголос? Що ви робите з мовою? Це сумно.

 

Інколи, це просто погана література, якийсь маркетинговий проект: хтось з кимось друг, якась соціальна значущість… Але ти береш цей текст і просто складається враження, що автор сам не любить те, що він пише, розказує.

 

Тому я можу багато розказати про книжки, які мені не сподобалися. А от, коли Ви звернулися до мене, я просто заплющила очі і намагалася згадати хороші книжки. У мене взагалі є мрія, щоб у мене вдома залишилася одна поличка з 15 книжками – тими, які мене вразили, коли я їх читала і до яких я повертаюся, або про які я думаю і вони з дуже різних періодів мого життя, з різних досвідів.

 

Моя підбірка різноманітна, бо ці книжки з різних періодів життя. В різних життєвих ситуаціях ти робиш різні вибори, тому воно таке дуже різношерстне. Це така панорама за останні 10-15 років.

 

Микола Гоголь. Ніс, Шинель

Я почну з Гоголя. Це, напевно, мій улюблений письменник. При чому, я вважаю, що він найважливіший український письменник. Хоч він і писав російською, але це така характерна українська російська, вона не така, як російська в російській літературі.

 

Це просто геніальний автор, це дуже смішно. За що я люблю Гоголя – за те, що я відкриваю його книжки – і просто ржу. Люди ржуть над мемчиками, а я ржу з Гоголя. Кожного разу, коли мені треба заповнювати чергову заявку в якийсь «культурний фонд», і коли мені треба описати актуальність та інноваційність свого проекту, я просто згадую цього Акакія Акакійовича.

 

Він так тонко і так глибоко вхопив щось таке дуже сильне про нас, українців, про цей наш світ, а з іншого боку – це щось таке загальнолюдське… Я не знаю, як йому це вдалося. Його письмо дуже темпоритмічне, немає нічого зайвого. Я просто це читаю і не шпортаюсь.

 

А цей «Ніс»… Я кожного разу просто ржу. Він встав, а носа нема. Це якийсь такий гумор… Це щось дуже моє – як я відчуваю світ. Я велика противниця пафосу і серйозності. І мені теж здається, що в нашій сучасній культурі його достатньо. Є якась поетичність, ліричність. Інколи занадто. А Гоголь – це просто геній для мене.

Іван Нечуй-Левицький. Кайдашева сім’я (Основи, 2015)

Нечуя-Левицького я перечитала, зізнаюся, під впливом серіалу «Спіймати Кайдаша». Як серіал геніальний, так і роман – просто розкішний. Він про конкретний час, але він позачасовий. І от так працює формула потужного мистецтва: те, що воно дуже історичне і в той же час – вічне.

 

Ти от просто його читаєш – і впізнаєш себе і нас всіх. Це такий психоаналіз і психотерапія. Там якась така українська дріб’язковість і пасивна агресія розібрана анатомічно: як це працює, чому ми не можемо бути разом і бути щасливими, робити одне одному добре. Чому ми такі гівнюки. Це гарна відповідь на питання. А ще це дуже смішно. Я ціную гумор. А це такий класний український гумор. Ну і тут дуже класна, жива українська мова.

Ролан Барт. Як бути разом

Барт. Я дуже люблю цього автора, але, напевно, найважливіша для мене його книжка – це «Як бути разом». Вона не перекладена, здається, українською. Ролан Барт – це теж чудове письмо, елегантне. Це як говорити про великі складні речі легко, гарно, витончено, так, щоб незнудити тебе. І мова йде зовсім не про інстаграмні та фб-формати.

 

Це про те, як бути цікавим. Він знає ці закони ритму, закони письма. Ти просто читаєш цей текст і автор дуже ненав’язливо, делікатно, легко наярює тобі дуже наукові, дослідницькі речі… Зізнаюся, я трішки франкофобка, недолюблюю французьку культуру, це надто буржуазна для мене культура. А ось Барт – виняток.

 

Це чудова книжка. Вона дає дуже гарну відповідь на питання «Як бути разом?». І ця відповідь полягає в тому, що, щоб бути разом, треба бути окремо. І це така діалектика. Він там наводить приклад ранньо християнських монахів, які жили в монастирях, де у них були приватні келії і вони могли у вільному графіку сходитися на спільні богослужіння. Тобто, це не було регламентовано. І це така дуже чудова річ про повагу до приватного простору, без якої не може створитися здоровий публічний простір.

 

І це дуже важливо для нас в Україні, бо ми трошки травмовані радянським досвідом, де приватне було придушене, витіснене. І ми зараз дуже метаємося між двома крайнощами – або втікаємо у приватне і символом цього є триповерховий паркан, або нагромаджуємо публічний простір – дуже агресивний і насильницький. Тому ця книжка трохи звільняє і пояснює, як це.

Девід Лоуренс. Коханець леді Чаттерлей (Видавництво Старого Лева, 2017)

Девід Лоуренс «Коханець леді Чаттерлей». Це просто чудесна книжка. Хочу наголосити, що її треба читати у перекладі Соломії Павличко з ілюстраціями Аґрафки. Це дуже-дуже чудовий роман. Я його останній раз перечитала декілька років тому. Він великий, але читається на одному диханні.

 

Це дійсно дуже добрий текст. Але крім того, що сам текст чудовий – ще дуже чудовий переклад. Це просто захват. Ти наче плаваєш у приємній морській воді – у цьому перекладі Павличко і настільки ж прекрасних ілюстраціях Аґрафки. Я глибоко вражена. Я б назвала ці ілюстрації неілюстративними. Трохи дивно звучить, але часто, коли ми думаємо про ілюстрацію, вона бере якусь тезу чи думку і так дуже буквально її ілюструє. А от Аґрафка проникає вглиб, вона дуже чуттєва. Вона наче створює додатковий вимір, перекладає це мовою графіки – і це абсолютно геніально. Це якийсь такий вугільний рисунок – ці образи, тілесність, сексуальність. Це просто мега. Найкраща книжка. Я купила багато примірників – і роздарувала.

Джаред Даймонд. Чому секс приносить задоволення: Еволюція людської сексуальності

Це теж чудова книжка і теж не перекладена українською. Я її читала англійською. Це приклад такого класного науково-популярного письма. Теж не хочу негативно відгукуватися, але зараз ера нон-фікшину – і це от мій біль. Це якось модно стало, є певна комерційна виробнича машина – як ці тексти клепаються. Я так засмучуюсь і думаю: «Боже, може нарешті це нормальна нон-фікшн книжка?». Вона така в сексі-упаковці. Ти її відкриваєш – і розумієш: от все, що там написано – це вода і повтори, які можна було б викинути. Нащо ви пишете 200 сторінок, якщо можна було би 50? Я ж не тупа, я вже це прочитала. Навіщо мені розжовувати, повторювати? Ми ж не презентацію у PowerPoint робимо. Я прийшла до вас, виділила вам своє серце, голову, свій час – і відчуваю зраду за оцю нон-фікшенську воду.

 

Це по-перше. А по-друге: оскільки у мене є освіта антрополога, я трохи відрізняю науковців від якогось шарлатанства. Науковці – це люди, які «атвєчают за базар»: вони називають свої джерела і можуть дуже чітко відповісти, звідки вони це знають, де вони взяли цю інформацію. І мене просто до сказу доводять (не буду їх називати) оці кілька таких модних авторів, які просто несуть якусь ахінею і чуш. Не знаю, як це назвати. Це якийсь такий злочин проти науки і розуму.

 

І от Джаред Даймонд – це повна протилежність. Це абсолютно геніальний науковець, який має подвійний науковий ступінь з фізичної антропології та лінгвістики. Він дійсно науковець, а не шарлатан, який десь там у Вікіпедії прочитав про це все чи підслухав в подкасті. Він довго займався наукою.

 

При цьому, він геніальний письменник. Теж дуже іронічний, смішний. Це така чудова науково-популярна книжка, не кажучи вже й про саму тему. Я завжди це знала, але прочитавши книжку, зрозуміла, що, коли ми вибираємо собі партію, тих, кого ми любимо – в цьому є деякий біологічний, генетичний детермінізм. Кохання, любов – це така магія, загадка: чому ми любимо тих, кого ми любимо? Це завжди дуже цікаво і незрозуміло працює. І от я вірю в антропологічне й еволюційне пояснення про нашу генетику, про наш набір хромосом. Це такий дуже нелінійний вибір. Але Даймонд розповідає дуже захопливо.

Валер’ян Підмогильний. Місто (Основи, 2017)

Це просто бомбічна книжка. Хороша мова, добре письмо. Це книжка про Київ. Я зараз тут живу, це моє місто, цей простір – і це дуже цікаво.

 

Київ має трохи проблему з пам’яттю: ми любимо все знести, перебудувати, історичну архітектуру убити, а потім побудувати якусь псевдоісторичну. Тому дуже цікаво, як твоє місто виглядало, творилося 100 років назад. І ще окремий мій респект – вони там ходять у Держкіно. Мені, як людині кіно, дуже прикольно розуміти, що століття назад люди ходили в кіно.

 

А ще так само, як і «Кайдашева сім’я» і Гололь – це теж про те, чому ми такі ниці, чому не можемо любити одне одного і чому люди гидоту роблять одне одному. Такий персонаж – архетипічний український персонаж, дуже київський. Він приїжджає з провінції і хоче вибитися в люди, досягти успіху. І ось він досягає успіхів по-своєму канону успіху на той час – і перестає бути людиною. Це історія про наш час, але вона вічна. Класний текст. І Підмогильний класний.

Шерил Сендберґ. Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою (Критика, 2015)

Є зараз такий цілий рух навколофеміністичної літератури. Це була одна з перших книжок, які я прочитала. Для мене робота і якась особиста – професійна і творча – реалізація багато важать. І я з цим борюся кожен день. Це мій біль.

 

Як бути жінкою-режисеркою, жінкою-підприємицею? Як працювати, як вести переговори? Чому я так мало заробляю? Чому працюю понаднормово? Чому домовленостей не дотримуються? І це була перша книжка, в якій ці питання піднімалися. Бо у моєму полі зараз стали вже більше про це говорити, а раніше воно було витіснене. І це, звісно, дуже надихає.

Гаська Шиян. За спиною (Фабула, 2019)

Це рідкісний приклад. Теж бомбічний роман, який приємно читати. Просто це класне, розкішне, сучасне письмо. Дуже давно хотіла поїхати у відпустку в Португалію і постійно не могла, щось не складалося. І нарешті вийшло. Я його взяла у відпустку і так залпом читала, що одного разу ми їхали в нічному автобусі і я забула цю книжку у спинці крісла, не дочитавши останні 30 сторінок. І моє серце було неспокійне. Я бігом прилетіла в Україну і побігла в книгарню купити ще один примірник і дочитати.

 

Теж цю книжку всім раджу. Я б навіть не сказала, що це феміністична книжка. Це не активістське якесь письмо, це дуже кльова література. Дуже мені подобається, що нарешті в українській літературі є жінка в головній ролі, яка говорить про секс, про тіло, яка говорить про свої потреби, яка критикує. Це така дуже добра критика мілітаризації і такого суспільного героїчно-патріотично-патріархального дискурсу.

 

І ще мені особливо бринить, що дія відбувається в Галичині, у Львові. Я родом з Івано-Франківська, і це такий якийсь окремий пласт того, як це працює в регіональному масштабі. Тому що цей регіон з одного боку дуже такий європейський і розвинутий багато в чому, а з іншого – дуже традиціоналістський і консервативний. І Гаська це все дуже тонко тролить. Класна річ.

Туве Янссон. Країна Мумі-тролів (Видавнцитво Старого Лева, 2005)

Я думала, що якби якась одна книжка була в цьому житті, то це «Мумі-тролі». На жаль, так вийшло, що в дитинстві її не читала, і її не було у моєму полі зору. Я з цією книжкою познайомилася через свого чоловіка значно пізніше, він такий великий фанат. У нього на дачі є оця книжка, і коли ми туди приїжджаємо, то читаємо по одній главі – так смакуємо.

 

Це як Біблія. Її можна читати в будь-якому порядку, з будь-якої історії. Це книжка-психотерапія про безумовне прийняття, тому що ці Мумі-тролі – всі такі дивні. Це тобі не Котигорошки. Але вони про «бути разом і приймати такими, якими є». І коли ти читаєш цю книжку, ти наче повертаєшся до такого неіснуючого дому і доотримуєш безумовної любові і прийняття. Отака чудова книжка.

 

Фото: Валентин Кузан

 

Читайте також про 6 книжок від акторки з «Відданої» Маріанни Янушевич.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект