10 важливих думок Салмана Рушді на Lviv Book Forum

У межах ХXXІ Lviv Book Forum відбулася публічна розмова із Салманом Рушді та обговорення його нової книжки «Ніж» за участі українського письменника Олександра Михеда. Ми записали 10 найважливіших думок Салмана Рушді про його книжку та пережитий досвід нападу.

Моя мета полягала в тому, щоб читач пережив цю подорож разом зі мною, відчув, як це — зіткнутися зі смертю, подолати її та вижити. Видавці казали: «Небагато людей пережили момент, коли були буквально на волосині від смерті. Розкажіть нам, як це було?». Я вирішив, що писати цю історію відсторонено, ніби вона не стосується мене особисто, було б неправильним. Між мною і головним героєм немає дистанції, тому писати від третьої особи здавалося недоречним. Це був інтимний досвід, який я прожив на власній шкірі. Відокремлювати себе від літературного героя було б помилкою. Я майже дійшов кінця цієї подорожі, але повернувся, вижив. 

Я не вірю в дива, але вірю в наукові дива. Після всього, що сталося, я хотів взяти під контроль своє життя. Цей напад не мав стати тим, що визначає мене або мої книжки. Нападник став частиною моєї історії, а не я частиною його.

Назва книги «Ніж» — це метафора. Я не використовував артиклів, щоб не обмежувати ніж до якогось конкретного предмета. Наслідки ударів були видимі, але для мене вони залишались невидимими, як і сам ніж. Я також використав метафору ножа, коли говорив про мову. Мова може бути зброєю, яка завдає рани, і тому, коли на тебе нападають з ножем, треба мати свій ніж — свою зброю у боротьбі. Мене цікавила символіка ножів у культурі, міфології та мистецтві. Сюрреалісти, такі як Бекет і Кафка, здатні краще відобразити правду, ніж натуралісти, тому що реальний світ вже не є простим і зрозумілим. 

Коли ми говоримо про книжки, важливо, щоб у них був елемент гумору. Гумор створює відчуття близькості між автором і читачем, і це було для мене важливим під час роботи над цією книжкою. Я завжди любив книжки, де хоча б є натяк на гумор. Це не означає, що треба сміятися весь час, але має бути щось, якась іскорка. І саме це, як мені здається, є в моїй книжці.

Говорячи про прощення, я не вірю, що обов’язково потрібно пробачати тих, хто завдав вам жахливого болю. Культура говорить нам про важливість прощення, але для мене це неактуально. Моя книжка допомогла мені впоратися з тим, що сталося, і я не відчуваю, що нападник завжди «зі мною». Я не маю потреби повертатися до цього. Він став кимось, з ким я вже розібрався, і тепер мені не потрібно ні прощати його, ні не прощати. Це питання для мене закрите.

Під час розмови зі мною прозвучало питання: чи розглядаю я «Ніж» як книжку про помсту? Але я так не вважаю. Моя мета була не помста, а розуміння того, що сталося зі мною, і саме це підштовхнуло мене до написання книжки. Це була важлива подія в моєму житті, яка мала великий вплив на мене — я втратив око, моя ліва рука тепер не функціонує повністю. Але це лише зовнішні прояви. Основне питання полягає в тому, наскільки глибоко ти можеш зрозуміти те, що сталося з тобою. Саме тому друга частина книжки є більш медитативною, рефлективною, а не просто описовою. Я хотів провести читача цією подорожжю, щоб і він досяг того самого рівня розуміння, який досягнув я. Бо саме для цього ми пишемо книжки — щоб зрозуміти світ.

Еліза Гріффітс, моя дивовижна дружина, була поруч зі мною протягом усього періоду одужання. На третій або другий день після замаху, коли ще навіть не було відомо, чи я виживу, я сказав Елізі: «Треба це задокументувати». Ми навіть не знали навіщо, але я відчув, що це важлива подія, яка потребує візуальної фіксації. Вона налаштувала камери, і ми почали записувати. Ми були ще в лікарні в Пенсильванії, далеко від дому, і щодня вона вмикала камеру, ставила питання, а я намагався відповідати. Не щодня, але досить регулярно, ми продовжували записувати мої спогади під час процесу одужання. І з часом ми зрозуміли, що, можливо, варто поділитися цими записами зі світом, щоб люди могли не тільки прочитати, але й побачити цю історію. Цей проєкт став ще одним наслідком тієї трагічної події. Еліза була в серці цього проєкту — не лише допомогла мені пережити напад і одужати, а й зробила величезний внесок у створення фільму. У книжці я хотів підкреслити, що кохання — це фортеця. Якщо тобі пощастило знайти таке кохання, воно може врятувати твоє життя і дати сенс жити далі. Кохання дало мені силу залишитися і боротися, і я думаю, що це те, що розуміють і українці в цей складний час. Кожного разу, коли ми говоримо про те, що ми щасливі посеред бурі, ми визнаємо силу кохання та близькості. Життя і світ — це складні речі. Кризи відбуваються постійно, смерть завжди поруч, а я тут, і в цій ситуації є шанс на щастя. Серед цієї поламаної реальності, яка зараз є і в Україні, і в інших частинах світу, важливо пам’ятати про кохання і те, як воно допомагає нам вижити.

Я знаю, що є люди, які майже щодня показують один одному: «Глянь, що я написав, прочитай, подивись». Але Еліза і я такого не любимо. Я не люблю показувати свою творчість, поки не вважаю, що вона завершена. Якщо твір ще не готовий, він у робочому варіанті, і я вам його показую, а ви кажете: «Непогано, але…» — тоді така критика може мене розчарувати, навіть ввести в депресію. Що тоді робити? Тому я ховаю свої роботи, тримаю їх при собі, поки не буду готовий поділитися зі світом. Так само робить і Еліза — вона теж не любить показувати свої роботи, поки вони не будуть довершеними. Іноді вона кладе рукопис на стіл, і я можу його прочитати, але поки що — ще ні.

Поети завжди разом — ходять на читання, підтримують один одного, іноді навіть кохаються. Це майже як родина. А романісти живуть трохи інше життя. Серед громади письменників є підгромади поетів, і мені подобається, як вони підтримують одне одного. Це справді дивовижне відчуття — ця підтримка і єдність. В Америці є багато чудових чорношкірих поетів, які тримаються разом, надихають і підтримують одне одного. Напевно, саме таким і має бути світ літератури, хоч, на жаль, не завжди він таким є.

Якщо подумати про письменницький стиль, зокрема згадати Адорно, його критику і філософію, то він писав про те, що відбувається з митцями наприкінці їхньої кар’єри. У своєму есе він говорив про класичну музику, але його слова також можна застосувати і до письменницького мистецтва. Існують дві сторони: одна — це спокій, коли ти примиряєшся зі світом, зі своїм життям, і пишеш у такому стані. Інша — це лють, коли тебе розриває на шматки від злості. Я думаю, що можна писати і в стані спокою, і в стані люті, головне, щоб це був твій власний перманентний стан.

Читайте також: Найвагоміша цінність – 10 тез Снайдера про свободу на Книжковому Арсеналі

Чільне фото: Evan Agostini, AP