рекомендації

5 книжок від Андрія Іллєнка, які варто прочитати саме зараз

30.08.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У межах нашої щонедільної рубрики книжкових рекомендацій добралися й до політиків. Народний депутат України (2012-2019), кандидат на посаду міського голови Києва Андрій Іллєнко розповів нам, чи дочитує до кінця нецікаві книжки, чому класика – це добре і що, на його думку, варто прочитати саме зараз.

 

У дитинстві я часто полишав читати книжку після кількох сторінок. Мені казали, що так не можна, у книгу треба втягнутися, читати потрібно до кінця і лише тоді можна давати книзі оцінку. Можливо, в цих порадах і є рація. Але особисто в мені на сьогодні нічого не змінилося. Якщо книга не зацікавлює з кількох перших сторінок – я припиняю її читати.

 

На мою думку, книга – це на 90% стиль і на 10% тема. Якщо стиль вам не подобається, якщо написано погано – це помітно одразу. Читати далі є сенс тільки тоді, якщо вам дуже цікава тема, і ви готові за це пробачити погане письмо. Книжок настільки багато, а часу у нас настільки мало, що варто читати лише найкраще.

 

Класика – це чудово. Якщо текст написаний кілька століть (чи навіть тисячоліть) тому і сьогодні люди все одно його читають – значить воно дійсно вартісне. Не треба боятися проторених доріг, вони проторені невипадково.

 

Коли буваю в новому місті, завжди заходжу у місцеві книгарні. В гостях завжди роздивляюсь книжкові полиці – дуже цікаво, що людина читає. Книжка – найкращий подарунок. Можливо, це звучить банально, але для мене це так. Хорошу книжку завжди приємно дарувати і отримувати в подарунок.

 

Це не топ-5 улюблених книг і не огляд недавно прочитаного. Це просто п’ять книжок, які я раджу прочитати в цей момент.

Марк Аврелій. Наодинці з собою (Апріорі, 2018)

Це найкраще, що мені доволилося читати на тему самомотивації, психології, шляхів досягнення внутрішньої гармонії, сенсу життя і багато чого іншого. Уся пізніша хороша література на цю тему – це переписування думок Марка Аврелія. Інколи просто слово в слово.

 

Книга писалася майже дві тисячі років тому. Але читається так, ніби пише наш сучасник. Так і є з вічною класикою.

 

Шістнадцятий імператор Риму давно втратив усі ілюзії. Але це привело його не до нігілізму, а до людяності. Не до фальшивої, крикливої «людяності» напоказ, а до тихого вибору сторони добра тим, хто давно вже не вірить у жодні гасла й не обманює себе.

Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон. Чому нації занепадають (Наш Формат, 2016)

Існує чимало книжок, які намагаються дати відповідь на питання про причини піднесення та занепаду суспільств. Але тих, які роблять настільки переконливо, аргументовано та елегантно – вкрай мало.

 

Тут немає шарлатанських рецептів миттєвого успіху та політичної заангажованості. Велосипед давно вигаданий, просто треба захотіти на ньому їхати. А от чому цього бажання часто насправді немає – про це йдеться у книзі.

Дмитро Донцов. Рік 1918. Київ (Гомін України, 1954)

У 1918 році Дмитро Донцов ще не встиг стати ідеологом українського націоналізму, але відповідав за інформаційну політику в Українській Державі останнього гетьмана Павла Скоропадського. І вів щоденник.

 

Особисте спілкування з гетьманом, урядові інтриги, конфлікти з українськими соціалістами та білими російськими емігрантами, які тоді заполонили місто, складні відносини з німецькими союзниками та перемовини з більшовиками, навіть опис столичних ресторанів та кабаре – все це створює живу картину унікальної атмосфери Києва столітньої давнини. І дає привід пожалкувати, що Донцову не вдалося сповна розкрити свій талант власне як письменника. Адже знаємо ми його в першу чергу як ідеолога та літературного критика.

Франсуа Фюре. Минуле однієї ілюзії (Дух і Літера, 2007)

Прочитав цю книжку понад 10 років тому. І з того часу вона стала для мене взірцем того, як треба писати суспільно-політичний нон-фікшн. Жодної поверхневості, продуманість кожної думки, блискучий стиль, грандіозний обсяг опрацьованого матеріалу.

 

Це книжка про маніпулятивність комуністичної ідеології, хоч насправді це політичний трактат про політичні утопії як такі, їхні витоки та небезпечність.

Ілларіон Павлюк. Білий попіл (Видавництво Старого Лева, 2018)

Текст написаний за мотивами гоголівського «Вія». Але це той випадок, коли маємо справу не з римейком, а із самодостатнім твором, хоч і наповненим алюзіями та цитатами.

 

Цікавий задум, продуманий сюжет, живі персонажі, витриманий ритм оповіді. Особливий плюс за сміливу ідею наповнити пост-гетьманську Україну атмосферою голлівудського нуару. Хутір сотника змальований хічкоківськими фарбами. І це, як на мене, вийшло переконливо.

 

Якщо без спойлерів. Всі пам’ятають «Вія»: таємнича смерть панночки, Хома Брут у магічному колі, літаюча труна, чортівня у сільській церкві. А тепер спробуйте уявити, що ми переносимо фабулу гоголівської повісті в раціональну площину. Тобто намагаємося розібратися в цій історії без відьомства, чаклунства та потойбічних сил. Яка реальна життєва ситуація могла стати основою для цього міфу та обрости фантастичними подробицями? Ми ж не повіримо в містику. А, може, все ж доведеться?..

 

Читайте також: 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект