рекомендації

7 особливих книжок від Христини Соловій

21.09.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Book Forum відшумів, але читацький сезон – саме в розпалі. Тож ми продовжуємо розпитувати в зірок про те, які книжки вони читають і які – рекомендують. Сьогодні у нас – співачка Христина Соловій, культ книги в родині якої тягнеться ще від прадіда, що свого часу управляв читальнею «Просвіти». Христина зізналася, що захоплюється читанням з раннього віку і навіть колекціонує книжки.

 

Не уявляю свого життя без літератури. Читання для мене – це можливість проживати багато життів. Бувають періоди, коли часу на улюблене заняття катастрофічно не вистачає. І тоді я відчуваю спустошеність. Але коли до мене потрапляє цікава книжка, всі справи, проблеми й турботи зникають, а світ знову стає безмежний і дивовижний.

 

Мама навчила мене читати у дуже ранньому віці. Вдома завжди було багато книжок, у бабусиному будинку – ще більше. У нашій родині – культ книги. Мій прапрадід був засновником і управителем читальні товариства «Просвіта».

 

Я не просто люблю читати, я обожнюю книжки. Колекціоную улюблені романи у різних виданнях, відшукую рідкісні книги у букіністів і досі захоплююся самою ідеєю письменності і механізмом її сприйняття.

 

Астрід Ліндґрен. Пеппі Довгапанчоха (Рідна мова, 2016)

Мабуть, найулюбленіша книга дитинства. Перечитувала її з десяток разів. Пеппі була мені ледь не найкращою подругою. Пригадую, ми з бабусею влітку відпочивали у родинному будинку і я вигадувала навіть власні історії про Пеппі й записувала їх у блокнот різнокольоровими гелевими ручками.

 

Пеппі навчила мене бути сильною, мріяти, вірити у те, що немає нічого неможливого і досягати свого, навіть якщо весь світ проти тебе.

Владімір Набоков. Лоліта (Клуб сімейного дозвілля, 2018)

Впродовж усього роману Гумберт і Лоліта подорожують штатами Америки. Гумберт шукає повернення втраченого раю, Лоліта – легковажно насолоджується кока-колою, жуйками, які щойно з‘явилися на ринку, гортає модні журнали, мріючи про кар‘єру актриси і втечу від свого «покровителя».

 

Між тим Набоков з майстерністю художника описує атмосферу того часу – з її автомобілями, готелями, правилами і модою , яка у наш час сприймається вже вінтажною.

На превеликий жаль, такі романи, зазвичай, стають «масбезкультурними» версіями своїх оригіналів. Мало хто справді читав, але всі «знають», про що там йдеться. «Старий розпусник», «педофілія» тощо. Не варто також відкидати той факт, що кожен автор, пишучи про інших – пише, перш за все, про себе. Як сказав Флобер: «Пані Боварі – це я».

 

Мені б дуже хотілося, щоб перед тим, як засуджувати і відхрещуватись від «Лоліти», читачі ознайомились, про що ж насправді йде мова. Найбільша проблема «Лоліти», а також і її популярності в тому, що її оцінили по обгортці, як часто все оцінюють у споживацькому суспільстві.

Віктор Домонтович. Дівчина з ведмедиком (Комора, 2019)

«Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича свого часу справила на мене настільки сильне враження, що, вибираючи тему для дипломної роботи, я не сумнівалася жодної секунди. В одному з розділів диплому я завзято доводила, що героїню з психотипом німфетки Домонтович ввів у літературу майже на 30 років раніше, ніж Набоков.

 

Не секрет, що шанувальницею Набокова я стала ще в дуже юному віці. Домонтовича ж відкрила для себе лише будучи студенткою філологічного факультету. В такий час дуже гостро сприймаються прописні істини.

 

Домонтовича цікавила людина на зламі епох, якою і є героїня роману «Дівчина з ведмедиком» (з концепцію епох Віктора Домонтовича у світовому історіософському контексті можна ознайомитися навіть на Вікіпедії).

 

На сьогодні Доктор Парадокс (так називали Домонтовича) залишається для мене найвизначнішою і найнедооціненішою фігурою в українській літературі. Дуже дратує, коли чую або читаю, що в українській художній літературі немає цінності для сучасності. Майже звиклася з думкою, що Домонтович так і буде світити лише обраним одиноким мореплавцям… Аж раптом афіша з назвою «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» у київському театрі на Подолі, від режисера Стаса Жиркова. Дуже рекомендую!

Клариса Пінкола Естес. Жінки, що біжать з вовками. Архетип Дикої жінки у міфах та легендах (Yakaboo Publishing, 2019)

Ця книжка декілька разів потрапляла до мене невчасно. Але коли розсмакувала її, нарешті змогла оцінити.

 

Якщо коротко – вона про те, як навчитися слухати себе, довіряти своєму тілу та інстинктам. Книжка свого роду феміністична. Тут багато узагальнень і читати її – наче пити густий сироп. Сироп солодкий, настояний на травах з казок та легенд, а тому має лікувальний ефект. Книжка не з тих, що читаються запоєм, а радше – як «священна жіноча книга», яку слід читати неквапом, проводячи паралелі зі своїм життям і відчуваючи свою самість.

Томас Манн. Зачарована гора (Юніверс, 2009)

Це філософія, написана у дуже доступному стилі. Таку прозу можна порівняти з музикою.

 

Роман побудований навколо історії життя Ганса Касторпа, молодого німця, який приїздить навідати свого хворого брата у санаторій для хворих туберкульозом. Зрештою, сам Ганс залишається в санаторії з тією ж хворобою. І тут починається найцікавіше.

 

Сам санаторій ніби і є головним героєм роману. В ньому люди живуть, спілкуються і мислять зовсім іншими категоріями. До кінця роману стає зрозумілим, що автор навмисне зібрав таких різних особистостей в одному місці. Всі вони описані настільки детально, що навіть відштовхувальні риси викликають симпатію до героїв.

 

Ця книжка саме про складність психології людського спілкування при такій неймовірній розбіжності поглядів. Діалоги побудовані так, що кожна фраза смакує, як вишукана страва.

Марсель Пруст. У пошуках втраченого часу (Юніверс, 1997-2002)

Мої друзі з філологічного факультету кажуть, що Пруста краще читати пізньої осені, коли за вікном холод і мряка, а в кімнаті тепло й затишно, бажано ще попивати щось зігріваюче. Я ж почала читати цей роман-епопею спекотного літа.

 

Найбільше мені запам‘яталася друга частина – «У затінку дівчат-квіток». Мені здалося, що у цій частині ще менше дій і більше роздумів. Настільки, що роман перестає бути романом, а перетікає у суцільний потік свідомості. Це ще раз доводить, що цей текс – не просто для особливого читача, він для особливого настрою особливого читача.

 

Тексти Пруста – це взагалі дивний світ. Тут не варто поспішати. Краще залишитись у втраченому часі – серед пахучого саду, співу птахів і відчути себе в раю. Особливо приємно роман читати в ті періоди, коли хочеться відпочити від суєти.

Герман Гессе. Степовий вовк (Фоліо, 2011)

Душа головного героя розділена на людину і вовка. Якщо не приписувати сюди Юнга з його архетипами, то для Гессе, скоріш за все вовк – це самотність, тваринні інстинкти й бажання.

 

«Степовий вовк» – це про самотність інтелектуала. Тут можна знайти атмосферу декадансу. Герой знайомиться з дівчиною, яка вчить його любити життя навіть у такий період.

 

На зламі епох людство завжди переживало кризи, пов‘язані зі змінами звичаїв. Багатьом складно давалося прийняти зміну культурних цінностей і побачити нове. Я люблю Гессе за те, що він показує у своїх книжках, як змінюється світ і як ми інколи відмовляємося це приймати. Після «Степового вовка» хочеться насолоджуватися кожною миттю і цінувати найдорожче, що у нас є – час.

 

Читайте також про 6 книжок від акторки з «Відданої» Маріанни Янушевич.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект