Українці потребують більшого, ніж естетизації війни — що пишуть про нашу країну в світових ЗМІ

Російсько-українська війна триває не лише безпосередньо на лінії фронту. Вона також породила протистоянням між російським та українським культурними дискурсами у світі. Як іноземні ЗМІ намагаються осмислити руйнування міту про росію як країну великої культури й Україну в її тіні, звертаючись до  українських письменників, поетів і поеток та музеїв — читайте в огляді світової преси.

Польське видання Gazeta Wyborcza опублікувала інтерв’ю Міхала Ольшевського з українським поетом, письменником, волонтером Сергієм Жаданом «Без сонетів солдати виживуть, без чистих шкарпеток не впораються».

Жадан розмірковує про ненависть та її згубну силу. Він вважає, що завдання українців — не  потрапити в пастку ненависті, спілкуючись з іноземцями, — хоча в умовах кровопролитної війни це і дуже важко — оскільки російська пропаганда створила упередження у світі про нацизм і фашизм нашої країни.

Водночас він зазначає, що російська тактика війни лише підсилює український опір, бо кожна терористична атака посилює ненависть. Якщо хтось думає, що таким чином схилить українців до капітуляції, той не розуміє психології нашого суспільства, зауважив Жадан.

«До початку війни у ​​нас було три категорії: українці, іноземці й… росіяни. Це був шизофренічний підхід: ми начебто знаємо, що росіяни — окрема нація, а росія — окрема країна, на ній є кордон і бар’єр, а російська література потребувала окремої категорії, іншої, ніж для поляків, литовців чи німців», — зазначив письменник.

Він вважає, що наступне українське покоління варто виховувати на своїй літературі, не зважаючи на Пушкіна, оскільки Україна повинна подолати статус колоніальної держави. Їй доводиться виходити зі сфери впливу росії: культурного, інформаційного та політичного. «Уже була війна на Донеччині й Луганщині, по наших телевізорах транслювали російські програми, в наших домівках звучала російська музика. Я проти цензури, але я також за освіту і культуру, які зміцнять силу української мови», —  додав він.

«Я знаю, що це неминуче, якщо ми хочемо вижити як держава. Для України на цей момент необхідно розірвати всі можливі зв’язки з росією. Це не країна-сусідка, а негідниця, що нас вбиває і на картах якої України немає. Росія обурена тим, що на її кордоні живуть якісь дивні люди, які не хочуть бути російською нацією і не хочуть говорити російською, тому їх потрібно знищувати, не тільки Зеленського чи Порошенка, не лише українськомовних громадян чи тих, хто відчуває зв’язок із Бандерою чи Петлюрою. Убити треба всіх», — наголосив Жадан.

Він каже, що росіяни не питали харків’ян про політичні погляди, а почали щодня бомбити й стріляти ракетами.

«Для мене немає сумніву, що російська культура — це все-таки культура, яка має в генах імперіалізм і шовінізм. Бродський — непотрібний імперії єврейський вигнанець, що виявляється носієм гена російського шовінізму — це лише підтверджує», — вважає Жадан.

Він розповідає про свій перехід від літературної діяльности до волонтерства: «24 лютого все змінилося, ми вступили в повномасштабну, тотальну війну. У цій ситуації було б трохи незручно сидіти й писати вірші, вам не здається? Тому я долучився до допомоги бійцям.Це зовсім інший рівень відданості та ефективності. Кажу це не для того, щоб знецінити літературу: я просто розумів, що доля України вирішуватиметься не у фейсбуці чи літературних газетах, у які я писав, а в окопах, де сидять українські хлопці та дівчата».

Письменнику також ідеться про український патріотизм і націоналізм. Він вважає, що Захід часто ототожнює політичні зобов’язання українців з націоналізмом. «Для нас це частина нашої ідентичності. Якщо волонтерка в Харкові носить червоно-чорний прапор, це не означає, що вона читала «Наш Прапор» і підтримує концепцію націоналізму 1940-х років, для неї це означає прийняття української ідентичності», — додає він.

«Інколи я зустрічаю людей, які є прототипами героїв моїх книжок, і багато з них справді пішли воювати. Це важливий знак. Музиканти, клерки, ресторатори — узяли форму і б’ються. Україна до росії точно не повернеться. Ми не будемо частиною імперії», — підсумовує Жадан.

Читайте також: Gazeta Wyborcza назвала Сергія Жадана людиною року

Видання The New York Times опублікувало статтю журналіста, мистецького критика Джейсона Фараго «Як війна змінила погляд київського музею на своє минуле».

Він пише про те, що хоч більшість залів Мистецького Арсеналу зараз пусті, «Виставка про наші почуття» висвітлює поточну російсько-українську війну, не звертаючись ні до творів, створених під час повномасштабного вторгнення, ні навіть усієї російсько-української війни. Натомість вона пропонує погляд на життя під час війни через твори українського мистецтва 1960-х – 2010-х років.

Як зазначає Фараго, роботу над виставкою команда Мистецького Арсеналу  почала у квітні, коли аналізувати повномасштабну війну було ще рано, тож вона «вирішила сублімувати хаос вторгнення, вписавши свої нові страхи та надії на роботи 17 художників, що були створені до того».

«Війни та катастрофи можуть викликати невдалі культурні рефлексії у багатьох авдиторій. У перші тижні вторгнення західні ЗМІ накинулися на зображення — як правило, розміщені художниками-аматорами в соціальних мережах — новостворених «актуальних» робіт (гарні заплакані жінки, руки, що тягнуться до неба, голуби та квіти), як робили це в Сирії, Афганістану та Іраку. Цьому прагненню миттєвої естетизації «Виставка про наші почуття» рішуче каже: не зараз, не з нами. Вона наполягає на тому, що мистецтво — це не пропаганда, і українцям потрібне щось інше від їхніх музеїв, щось глибше, ніж повторення того, що вони вже знають», — вважає критик.

У виставці тільки одна щойно створена робота: серія інтерв’ю команди музею про те, як створювали «Виставку про наші почуття».

Більша частина залів пуста: залишити частину музею порожньою було економічною та військовою потребою. «Виставка попри свій масштаб і підхід, або навіть завдяки їм, ставить найважливіші питання, на які установи в мирних частинах світу забули відповідати. Для чого взагалі мистецтво? Чи екстремальні часи доводять, що мистецтво завжди було витратною розкішшю — чи вони можуть показати, що мистецтво має значення, якого не було в мирний час?», — запитує Фараго. Проте питання не риторичне: цей музей, вважає критик, набагато впевненіший, ніж американський, у тому, чому його робота має значення.

Крім того, у цьому ж медіа опублікували есей Артема Чеха «Я український солдат, і я прийняв свою смерть».

Він пише про різницю у війні з росією у фазі АТО та повномасштабного вторгнення. Якщо раніше масштаби втрат були зовсім інші: кожна смерть ретельно фіксувалася, проводилися розслідування, Україна знала більшість імен загиблих бійців, їхні портрети публікували в соцмережах, то тепер втрати катастрофічні, а загиблих десятки щодня.

«У мене теж є мої мертві. У ході конфлікту я дізнавався про загибель різних друзів і знайомих, людей, з якими я працював, або людей, яких я ніколи не зустрічав особисто, але з якими я підтримував дружбу в соціальних мережах», — розповідає Чех. Він пише, що однією з найболючіших втрат для нього стала смерть журналіста Олександра Махова.

«Я заборонив собі вірити, що я і люди, яких я люблю чи знаю, виживуть. Існувати в такому стані важко, але прийняти можливість власної смерті необхідно кожному солдату. Я хочу жити з дружиною і сином, а не загинути десь на передовій. Але я прийняв можливість своєї смерті як майже здійснений факт. Перехід цього Рубікону мене заспокоїв, зробив сміливішим, сильнішим, урівноваженішим. Так має бути з тим, хто свідомо ступає на стежку війни», — каже Чех.

Він пише, що ЗСУ боряться не лише за право на гідне життя, але і на смерть: «Народе України, побажаймо собі доброї смерті — у власному ліжку, наприклад, коли прийде час. А не тоді, коли на світанку в нашу хату влучить російська ракета».

Літературно-критичний журнал Los Angeles Review of Book опублікував інтерв’ю Кейт Цуркан з Юрієм Андруховичем.

Вони розмовляють про останній на сьогодні роман письменника «Радіо Ніч». Андрухович погоджується з порівнянням Цуркан про стан, в якому опинилася Україна після Революції Гідності — чистилище. Андрухович вважає, що від 24 лютого росія намагається виштовхати Україну з нього до пекла.

«Немає такого письменника, який міг би врятувати Україну — чи будь-яку іншу країну, якщо на те пішло. Можливо, їм вдасться зробити щось, що буде мов місія послів, але треба сказати, що це буде досить спонтанно і несподівано. Найважливіший обов’язок письменника — поетичність його тексту. Все інше межує з пародією», — каже він.

Крім того, Андрухович вважає, що українська стане домінантною, а конкуренція з російською зникне, однак не впевнений, чи це станеться за його життя: «Я не проти інших мов. Письменник не може бути проти мови. Але я вважаю, що головна несправедливість для України полягає в тому, що її мова, українська, зі зрозумілих історичних причин була в країні другорядною. Якщо вона стане номером один для всіх українців, то ми будемо на правильному шляху».

Мистецький журнал Journal de la littérature, des idées et des arts опублікував рецензію літературної критикині Сесіль Дютей де ла Рошер на п’єсу Наталки Ворожбит «Погані дороги», що вийшла друком у Франції у березні 2022 року.

Рошер пише про те, що французькому читачеві може здатися, що п’єса описує сьогодення України та повномасштабну війну росії проти неї, однак вона навпаки нагадує, що «все, що відбувається сьогодні, вже відбувалося у 2014-2016 роках; війна була всередині миру, як жовток у білку яйця; що дати — це лише маркери, шпильки, встромлені в час, як у карту, щоб ми, люди, не втратили голову зовсім».

Оглядачка пише, що п’єса насичена розкиданими реалістичними подробицями, «часто кумедними й огидними водночас, які підсумовують жорстокість і кров, що полилася сторінками наших газет із лютого», але вона так само сповнена світлом і надією.

Американське видання Literary Hub продовжує серію публікацій про українську поезію добіркою віршів Маріанни Кіяновської «У цих руїнах немає свободи» у перекладі Амелії Глейзер та Юлії Ільчук.

Окрім власне перекладу віршів, авторки статті пишуть про трагедію Бабиного яру в Кіяновської та сучасну російсько-українську війну (перші вірші поетеси про Бабин Яр почалися як спроби описати війну на Донбасі). «Яка межа між емпатією та вуайєризмом? Як можна говорити про минулий або теперішній біль інших, не привласнюючи його?», — переймаються вони.

Журнал World Literature Today опублікував кілька нарисів від українських письменників Анастасії Афанасьєвої, Олександра Ходаківського, Андрія Краснящих, Ал Пантелят, Віктора Шепелєва та Оксани Єфименко про Харків після повномасштабного вторгнення та свій досвід перебування у ньому. 

В іншому есеї з цієї серії опублікували вірш Ал Пантелят.

Про свої спогади із Харкова також пише Ольга Брейдо для Apofenie. Вона шкодує, що мусить пригадувати місто, але не має змоги повернутися до нього.

У тому ж виданні з’явився есей Володимира Рафєєнка про відмову від російськомовності «Я колись писав — і говорив, і думав — російською… Більше не буду».

Він згадує, що саме російська літературна спадщина сформувала його як поета і письменника. 

«У школі ми вивчали українську, але викладання української літератури було досить низьким. Це пояснюється тим, що радянська система освіти прагнула знизити якість уроків української мови та спростити матеріал, відвівши його на другий план у порівнянні з російськомовною програмою. Мені досі соромно, коли я про це згадую, навіть якщо це не моя вина», — пише Рафєєнко. У його родині російська була рідною мовою його та його батьків, однак не бабусь і дідусів.

Він розповідає про стратегію русифікації росією Донеччини: «одним із провідних гасел легітимізації анексії українських територій в очах західного світу була їхня так звана потреба «захистити російськомовне населення України».

«Уявіть собі таку людину, як я, яка прожила в Донецьку майже півстоліття — яка розмовляла, навчалася і писала виключно російською і не мала з цим проблем, — раптом їй сказали, що мене потрібно захистити від моєї власної країни. Тобто головним чинником і причиною війни, яка почалася, звісно, ​​не зараз, у 2022 році, а тоді, у 2014 році, був оголошений я, російськомовний громадянин України», — наголошує письменник.

«Після 24 лютого я вирішив, що більше ніколи в житті не буду писати й публікувати жодного свого твору російською. Я більше не хочу мати нічого спільного з культурою вбивць і ґвалтівників. Володимир Рафєєнко 2014 року був упевнений, що його лінгвістичні зусилля продемонструють усім, хто бачить далі кремлівських пропагандистських наративів і розуміє, що навіть для російськомовного українця українська мова не може бути проблемою. Бо мова взагалі не може бути проблемою. Мова — це радість: це щастя, можливість отримати абсолютно новий онтологічний досвід перебування в ще не відкритому словесному вимірі», — підсумовує він.

Рафєєнко наголошує, що російська мова в повному обсязі стала нецензурною, мовою поза межами пристойного людського дискурсу. «І в ці дні, якщо мені доводиться використовувати її в якомусь приватному спілкуванні, я завжди відчуваю щось на зразок огиди, змішаної зі соромом, провиною та фізичним болем», — каже він.

Рецензія на «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» Рафєєнка авторства Ліліан Познер, магістерки євразійських, російських та східноєвропейських досліджень Джорджтаунського університету, вийшла в журналі Los Angeles Review of Book.

Познер теж пише про перехід автора на українську, адже «Мондеґрін» — перша його книжка, написана цією мовою: «Це гобелен радянської рок-лірики, традиційних народних балад, віршів Тараса Шевченка та сучасних літературних мемів, профільтрованих крізь вуха людини, яка вивчає українську мову».

У рецензії проводять паралелі між Володимиром Рафєєнком і його головним героєм Габою Габінським, який теж утікач від російської окупації й теж людина, що намагається опанувати українську.

«Книжка курсує між ілюзією та реальністю, а також між трьома різними періодами: новим життям Габінського в Києві, його старим у місті Z і першими днями Радянського Союзу. Подорожуючи київським метрополітеном і дзвінкими вулицями Оболоні, Габінський постійно стикається з жахливими спогадами», — описує сюжет Познер.

Вона також віддає належне перекладу «Мондеґріна» Марка Андрейчика: «Переклад залишає читача не з відчуттям втрати від деталей, що їх не можна перекласти англійською, як-от кличний відмінок, а з відчуттям, що за горизонтом є неймовірно багатий і яскравий світ, до якого можна потрапити, лише якщо він теж вивчить українську».

«Книжка демонструє, що опановування новою мовою може бути справді небезпечним для біженця: воно ламає його уявлення про себе та викликає жахливі питання щодо ідентичності. Але це також і  посібник, як залишатися пов’язаним зі своїм українським корінням, попри переміщення та свідоме придушення української нації», — підсумовує Познер.

Читайте також: Мова, що дрімає в тобі: «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;
• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;
• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;
• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;
• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;
• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;
• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;
• Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня;
• «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня;
• «Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 26 травня;
• «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні — 2 червня;
• «Українська мова готова до того, що ми зараз переживаємо» — що пишуть світові ЗМІ про нашу країну — 9 червня;
• «Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану» — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ — 7 липня;
• Війна, яка переросла в тероризм — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 21 липня.