Ми створюємо особливий світ: книгарня «Книжковий Лев» на Подолі

Що? В Києві відкрилася нова книгарня? Під час воєнного стану? Така новина мене здивувала, особливо у час, коли ледь не щодня проходиш повз кафе та крамниці, що працювали ще кілька місяців тому, а зараз на порожніх вітринах висять сумні написи «Оренда». Тому, озброївшись диктофоном і згоряючи від цікавості, я вирушила до «Книжкового Лева» на Межигірській 13/34. Як виявилося – на гостини.

Вино, книжки, ще книжки

Я зустріла Катерину Іванову – засновницю «Книжкового Лева» – майже на порозі книгарні. В одній руці вона тримала яскраво-помаранчевий келих аперолю, в другій – телефон. Разом з командою вони якраз збиралися робити світлини для соцмереж. «Якщо що, це реквізит», – Катерина підняла келих і вийшла надвір, щоб зловити гарне світло. 

А поки Катерина обирає ракурси, я роздивляюся книгарню. Заклад має два входи: власне з Межигірської та з Верхнього валу. З Межигірської потрапляєш до більшого приміщення зі столиками. Саме цей простір призначений для проведення заходів (про них трохи згодом). У другій частині, куди можна потрапити з Верхнього Валу, стоїть барна стійка. Тут можна замовити каву чи вино, а також розрахуватися за книжки. Два простори об’єднують книжкові стелажі до стелі. 

Книжок тут багато: від коміксів до історичних праць. І всі вони дивляться на тебе, а ти – на них. Тому жоден з відвідувачів не може стриматись, аби не погортати хоча би одну книжку. До того ж у «Книжковому леві» робити це максимально зручно: в книгарні доволі багато стільців і диванчиків, де можна вмоститися з вподобаним виданням.

Концепція книгарні-кав’ярні абсолютно не нова. Але атмосфера тут справді особлива. Мабуть, через те, що відкрити її було давньою мрією однієї людини.

На Межигірську через Львів

Історія «Книжкового лева» доволі незвична. До того, як відкрити книгарню, Катерина два роки працювала консультантом в одній з книжкових крамниць Києва. А до того взагалі не була дотичною до літератури, але здобула цінний менеджерський досвід. Власне любов до книжок і потрібні навички допомогли відкрити перший «Книжковий лев» … у Львові. Відкриття відбулося у 2017 році. Тоді Катерина та її команда буквально жили на два міста, перебуваючи в постійному русі. На сьогодні «Книжковий лев» у Львові працює протягом п’яти років. Однак справжньою мрією Катерини була саме київська книгарня: «Задум відкрити книгарню в Києві був ще у 2015 році. Це абсолютно логічно. Нелогічно мати її у Львові. Але вийшло у Львові, і це теж клас. Ми здобули дуже цінні вміння: керувати з іншого міста і довіряти людям, які там працюють».

Катерина зізнається: всі ці роки бракувало сил і мотивації, аби наважитися на відкриття книгарні в Києві. Місті, де вона живе постійно. Але за іронією київська книгарня відкрилася саме під час воєнного стану. Чому? Відповідь також здивувала:

Чого можна боятися, коли відкриваєш книгарню? Перше – влетіти на гроші. Але якщо щось піде не так, то гроші можна заробити й повернути. Це момент неприємний, але його можна вирішити. Так, трошки більше зусиль, трохи більше роботи. Менше відпочинку й задоволення. І друге, чого я могла би боятися до початку повномасштабного вторгнення, –  що в мене не вийде і я перестану вірити у свої сили. А коли в тебе над головою літають ракети, то чого боятися? Все найстрашніше вже відбувається. Тому війна війною, але все це дає якусь хоробрість. Якщо робити, то коли, як не зараз? Якщо дуже-дуже хочеться. Цей проєкт рятує мене від того, аби не з’їхати з глузду.

Простір для саморозвитку

«Книжковий лев» у Києві відкрився 8 серпня і працює в тестовому режимі. Менеджмент книгарні вирішив не святкувати цю подію гучно – саме через воєнний стан. Тому відкриття пройшло в soft форматі. Однак майже за місяць роботи в книгарні відбулася лекція Богдани Неборак, а 12 серпня – відкриття арт-проєкту Надії Харт «Ukraine forever». І це лише початок, адже, за словами Катерини, як тільки будуть підтягнуті всі «хвости» – фінансові та організаційні – книгарня перетвориться на простір для різноманітних подій: «Дуже хочеться зараз збиратися разом, говорити про щось високе, а не тільки про новини. І робити це наживо. Бо ми дуже багато часу проводимо в онлайні, і це впливає. А треба інакше: читати паперові книжки, тримати їх в руках, відкладати телефон, занурюватись в книгу, занурюватись в бесіду, в тему».

У найближчих планах на майбутнє – проведення поетичних вечорів, кінопоказів, лекцій. Першу освітню лекцію Катерина хоче присвятити коміксам: «Ми хочемо зробити цикл лекцій про те, як читати різні жанри. От, наприклад, у мене є така проблема: я не вмію читати комікси. Хоча комікс – це такий жанр, що стоїть на перетині літератури та мистецтва. Все для того, аби я це любила. А я поки не розумію. Я не можу зануритись туди. І в тому числі почати саме з коміксів. Тож такі речі будуть, потрошку будемо наповнювати простір життям і знанням».

Знати своїх в обличчя

Після розмови з пані Катериною мені пощастило потрапити на останню екскурсію від авторки проєкту «Ukraine forever» від Надії Харт.

На стінах книгарні протягом двох тижнів можна було бачити роботи художниці: книжки російських авторів, вдягнуті в нові «обкладинки». Наприклад, замість Алєксандра Пушкіна – Іван Котляревський, Міхаіла Лєрмонтова замінив Тарас Шевченко, а Льва Толстого – Панас Мирний.

Ідея проєкту виникла в момент, коли Надія вирішила переглянути свою домашню бібліотеку. Виявилося, що там майже немає книжок українських авторів українською мовою. Художницю дуже вразив цей факт, і вона розпочала власне історико-літературне розслідування: а що було в нашій літературі часів, наприклад, Пушкіна? Чому нам нав’язують російське, коли в нас є власні письменники?

На проєкт пішло близько двох місяців: «Найбільше часу я витратила саме на дослідження. Я старалася робити дослідницьку роботу максимально якісно. Шукала в багатьох джерелах: статтях, книжках, відеоматеріалах, у розмовах з іншими людьми. До цього я не те, щоби «плавала» в історії літератури. Певний багаж знань був. І з цим багажем мені було легше все компонувати, а поєднання знаходилися самі собою».

Всі роботи можна придбати. Половину грошей з кожної проданої книжки художниця надсилає на потреби ЗСУ. Детальніше про проєкт можна дізнатися ось тут.

Але після закриття виставки проєкт не завершується: Надія Харт планує і далі досліджувати історію літератури та створювати правильні обкладинки для радянських книжок. І натомість – формувати власну бібліотеку, яку буде не соромно передати в спадок дітям і онукам. Адже тепер це будуть свідомо підібрані книжки українською мовою. Художниця наголошує: мета проєкту саме просвітницька. Це не про хейт російської літератури, а про необхідність цінувати власні здобутки.

До речі, для своїх робіт Надія використовує папір архівної якості, що на сто відсотків складається з бавовни. Доволі символічно.

Читайте також: Рейд Читомо по книгарнях і супермаркетах: У пошуках книжок російських видавництв

Люди читають?

«А хіба книжки – це речі першої необхідності?». Це міг би бути один з контраргументів щодо доречності відкриття нових книгарень під час воєнного стану. Та насправді саме зараз книжки рятують нас від страшної реальності останніх шістьох місяців.

І ця думка підтверджується кількістю відвідувачів у «Книжковому леві». У проміжку часу між четвертою та сьомою тут можна було зустріти: школярок, мати з дитиною, закоханих, самотніх молодих жінок і чоловіків. І всі щось гортали за чашкою кави чи келишком вина.

Мою увагу привернули школярки Даша і Катя, які сиділи в книгарні протягом трьох годин. В голові виник когнітивний дисонанс: хіба сучасні підлітки читають, а не лише сидять в тік-тоці? Спойлер: насправді вони роблять і те, й інше, адже побачили відео про «Книжковий лев» саме в наймолодшій соцмережі нашого часу. Тож я вирішила запитати, як часто учениці старшої школи купують нові книжки. А ще – які в них враження від книгарні «Книжковий лев»:

Катя: «Я купую книжки один раз на кілька місяців. Але якщо вже приходжу, то купую не одну, а одразу декілька. Зазвичай приходжу за конкретним автором, бо знаю, чого я хочу. Але іноді можу купити те, що сподобалося. В книгарні гарно, але мало простору. Коли ми прийшли, то було багато людей. То нам довелося чекати, поки звільниться хоча би один столик. А загалом чудове місце».

Даша: «Після того, як я повернулася з евакуації, то вирішила не зберігати гроші, а одразу купувати те, що хочу. Купила серію «Школа добра і зла», окремі історії «Мара і морок» та «Жостокий принц», а ще докупила книжку «Тінь та кістка» до серії «Грішаверс». Це все з початку літа. По книгарнях я ходжу, аби подивитися, чи є щось нове. Подивитися, чи з’явилися комікси, які я ще не читала. Я сказала, що залишаюсь тут жити, бо я люблю читати й каву. А ще тут дуже гарний інтер’єр».

Ми не продаємо книжки

Насправді з «Книжкового Лева» не хочеться йти одразу. Виникає бажання уповільнитися та побути сам на сам з книжкою. Наче час зупиняється. А весь секрет – у величезному бажанні команди створювати особливий простір.

«Ми не продаємо книжки. Коли ти продаєш книгу – ти продаєш контент. А контенту і в мережі вистачає. Саме тому: що у Львові, що тут ми створюємо місце, в якому класно, спокійно, безпечно, цікаво. Де ти можеш поговорити з людьми на ті теми – навколокнижкові та навколокультурні – на які не можеш поговорити з батьками чи з чоловіком/жінкою, бо їм може бути просто не цікаво. Тут по-іншому, і це – наша відрада», – ділиться Катерина Іванова. 

Що ж, щиро бажаю книгарні перейти з тестового режиму роботи у звичайний режим. Адже література та книжки завжди на часі. 

Читайте також: Їж, читай, кохай у найкрасивіших книгарнях та бібліотеках Швейцарії