Саша Марінна Зальцманн Сергієві Жадану: Писати на повні груди

В останній день Франкфуртського книжкового ярмарку у 2022 році Сергій Жадан отримав Премію миру від Німецької асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Публікуємо похвальну промову німецької письменниці російського походження Саші Маріанни Зальцман під час вручення премії Сергієві Жадану.

В есеї Джеймса Болдуїна «Боротьба митця за правдивість» можемо прочитати такі рядки: «Поети (а під цим словом я розумію усіх митців) – по суті єдині, кому відома правда про нас. Не солдати. Не політики. Не священники. […] Тільки поети». Так, митці мають відповідальність перед суспільством, однак: Вони не ставлять свою кандидатуру на вибори, нікому не відпускають гріхи, не хапаються за зброю. Їхнім завданням є непідкупно описувати те, що є. Те, що вони бачать. Те, свідками чого вони стали. Вони не судять і не виносять вироків. Вони натомість шукають слова, які і через десятиліття, через століття матимуть вагу. Вони туго, аж під саму шкіру світу, плетуть коси з усієї складної багатоманітності людських почувань – тримаючи таким чином планету / земну кулю.

Одне про одного ми знаємо не з підручників історії, а з мистецьких творів. Про внутрішній бік людського нам відомо не з наукових трактатів, а з наскельних малюнків у печерах кам’яного віку. Навряд чи ми щось дізнаємося одне про одного зі щоденних новин. У них не відображається живе життя. Характерними для новин є шок, тривога, ескалація. Проти цього поезія безсила. Поезія не відповідає за моральну підтримку, вона не може примирювати.

У реаліях сьогоднішнього життя мир – надто вагоме слово, щоб можна було використовувати його в якості метафори. Чи здатна поезія принести мир? Мабуть, вона здатна створити внутрішній мир. На якусь мить вселити відчуття можливості відновлення світу, подарувати мить, коли людина зможе вільно вдихнути. Коли хтось зможе впізнати себе в поетичних рядках, у якійсь фразі чи сцені, і завдяки цьому отримає широку перспективу бачення, а не лише зосереджено вдивлятиметься у власну прірву. Саме поезія може на короткий час пом’якшити паралізуюче відчуття дефрагментації світу.

Кажучи словами цьогорічного лауреата Премії миру Сергія Жадана: «Звісно книги не зможуть закінчити війну. Але книги можуть допомогти залишитися під час війни собою, не втратити себе, не зникнути».

«Раніше його називали українським Рембо, а тепер він … Жадан, – пише про свого молодшого колегу Юрій Андрухович. – Його інтонації впевнені, його деталі бездоганні, … він анархічний і безкомпромісно соціальний, а одночасно абсолютно поетичний …». Як саме функціонує принцип «Жадан»? Цей письменник тримає руку на пульсі людей навколо себе. І ми, його читачі, постійно перебуваємо серед людей, які відчиняють з самого ранку ворота на бійню, сидимо з цими людьми вечорами в барах, спимо поруч із ними в бараках. І це при тому що автор цей аж ніяк не реаліст, він радше безнадійний романтик – з якою любов’ю він описує небо, сніг, що тане, зміну барв листя на деревах. У його текстах спалахують іскри футуризму і містики. Крізь них проглядають тексти
популярних пісень, поезія Пауля Целяна та Ґеорґа Тракля. Від самого початку в його текстах співіснують вельми сумнівні герої і ангели (у них стріляють, з їхніх крил на світ дощем сиплеться пір’я), на околиці міста вішають відьом, до бога спрямовують заклики, а місто Харків щоразу зблискує, немов клоака усіх шукачів щастя, у вогкій пащі якої зникають, здається, всі і все.

Поруч з криміналізованими відчайдухами, рідне місто Харків є мало не еротично зарядженим джерелом натхнення Сергія Жадана. Жадан описує Харків, немов свою кохану, не втомлюється ще і ще шукати нові грані міста, він прославляє і проклинає його. Герої Жадана намагаються завоювати Харків, знайти в місті своє місце, проте цю «Месопотамію», як називає Жадан Харків, «адже Месопотамія означає Вавилон», завоювати неможливо.

Його численні поезії, оповідання, романи і есеї справляють враження, яке нагадує враження від картин Пітера Брейґеля. Боротьба карнавалу і посту, Дитячі забави, Селянське весілля: мерехтливі, деталізовані, насичені інформацією картини, такі притягальні, що від них неможливо відвести погляд, хочеться досліджувати шляхи портретованих. Як вони туди потрапили? Яких пригод зазнали в дорозі? Звідки це таємниче світло на їхніх обличчях? Жадан творить багатофігурні композиції, яскраві марґінальні постаті яких
закарбовуються в пам’яті читацької аудиторії, вписуються зі своїми пиятиками і бійками в наратив українського суспільства, яке шукає свого місця. Ми читаємо його книги «Anarchy in the UKR» або «Гімн демократичної молоді» чи «Ворошиловград» і буквально відчуваємо присмак крові епохи перестройка. І трохи більше розуміємо про життя тих, що були відділені від нас залізною завісою. Якщо ж читач і сам виріс з того боку завіси, тоді можна більше дізнатися про самого себе. Про колективний досвід років після розпаду радянського союзу.

«Він підштовхнув мене до відкриття української культури. Це він дав мені зрозуміти, що ми взагалі маємо власну культуру», — сказала одна з відвідувачок концерту «Жадан і Собаки» цьогоріч у Франкфурті. І вона поза усяким сумнівом говорить від імені усіх тих поколінь українців, яким довелося з зусиллям звільнятися від трешу пост-диктатури, успадкованого від радянського союзу. А також, на жаль, вона говорить і від нашого імені, адже ми надто довго просто ігнорували велику українську культурну націю. Зі своєю літературою і музикою Сергій Жадан саме здійснює європейське турне, аби не обривався зв’язок із тими, що змушені були поспіхом покинути Україну. Аби і в еміграції у них було бодай трохи відчуття нормальності. А гуманістичну позицію творчість Сергія Жадана займає від самого початку, задовго перед вибухом цієї жахливої війни.

Перспектива, яку автор обирає для своїх спостережень, свідчить про його ставлення до світу. Оприявнюючи у своїх творах максимально можливу кількість найрізноманітніших біографій, Жадан ніколи не займає відсторонену перспективу. У його погляді ми взагалі не відчуємо дистанції. Коли у дебютному романі Жадана «Депеш Мод» Собаку забирають у психіатричну лікарню, Жадан їде з ним. Він сидить на ліжку Собаки, заходить з ним у кабінет зав. відділенням, де той «знаходить … спирт, аскорбінку і ще якісь таблетки і все це вижирає тут таки». Він поруч, коли його товариша знаходять наступного ранку на підлозі і починають відкачувати. У збірці поезій «Чому мене немає в соціальних мережах» поет заходить до типів на кшталт Юри, історика за освітою, який веде блог від імені чеченки, чеченської снайперки. Він «пише про її віру / пише про її сумніви / пише про її вразливість /
робить зарубки на її прикладі …» Юра показує Жадану свої пости. Вони сидять удвох у темній, задушливій кімнаті, освітленій усього лиш монітором комп’ютера, і Жадан бачить, що у Юри в помешканні немає зброї. Але не зраджує Юру. Він просто слухає його і робить нотатки.

Перший текст у німецькій поетичній збірці «Антена» є роздумом про батька, який, до здивування сина, вів щоденник, хоча загалом не читав (зокрема і книжок свого сина не читав) і навіть не писав листів. Його нотатки зроблені людиною, яка в житті майже не писала. Батько робив дивні записи про своєжиття: «така собі хроніка перетікання часу довкола нього, … де був, … хто телефонував». Кому потрібен його щоденник? – запитує себе син після похорону батька. Відповідь очевидна: йому. Все однозначно: йому, Жаданові. Тому що Сергій Жадан збирає і винаходить численні щоденники. Він веде щоденники за тих, чиє життя не надається в якості героїчної біографії. Тих, що незауваженими зникнуть з історії людства. Це їм, цим однаковою мірою вигаданим, а одночасно
реальним персонажам, він присвячує усю свою творчість.

«… Роль поетів передреволюційних часів … складна … Ти мусиш бути на місці, коли буря вляжеться. Тоді потрапляєш у наступну бурю. Буря не закінчується ніколи», – читаємо у Джеймса Болдуїна. Не виключено, що захоплива енергія творчості Сергія Жадана виводиться з ілюзії, що та роль, за яку він узявся, не така вже й важка. Він постійно серед своїх. Пише та говорить, дихаючи їхніми легенями. У Жадановій поезії українське суспільство вдихає на повні груди. І не лише українське. Завдяки видатній перекладацькій роботі Клаудії Дате, Юрія Дуркота і Сабіни Штьор німецькій читацькій аудиторії не лише вдається отримати враження про те, що відбувається в невідомій їй Україні. Поезія, якщо вона вдала, міцно нас поєднує. Читаючи, ми шукаємо і знаходимо спільний досвід, нехай навіть це буде всього лиш досвід розділеного почуття. Так у поезії «Інше» стає досвідченням себе самого. «Ми не є «інакшими». Ми – можливості. І коли читати романи, написані нами, в яких розповідається про нас, товідкривається можливість побачити серцевину (свого) Я», – писала Тоні Моррісон у своєму есеї «Джерело самоповаги».

У Жадановому романі «Депеш Мод» протагоніст, його звати Жадан, виявляє, що він – легені янгола, якого саме хтось «довго і старанно б’є». Сьогодні, за зовсім інших політичних розкладів, цей образ неминуче спадає на гадку. Як досягнути миру, коли тебе б’ють? Як написати бодай один правдивий рядок, коли повсякденними звуками стають бомбардування? Як написати про війну? Чи
можливо писати про війну? У щойно опублікованій книзі «Небо над Харковом», своєрідному щоденнику перших місяців війни цього 2022 року читаємо: «Письмо суперечить смерті. Бажання зафіксувати почуття і значення, окреслити події, переповісти сюжети засадничо не узгоджується з ідеєю руйнації, знищення, зникнення. Ми хапаємося за процес письма, як за ілюзорну можливість утримати, зберегти обрис реальності … Наскільки ця ілюзорність є виправданою? Вона в будь-якому разі є неперервною …» Утримуючи своєю незламною волею «обрис реальності», поет не дає розпастися дійсності. Вона уже не розпадається, принаймні якийсь час, на окремі відчеканені частинки. У час, коли слова, позиції, судження здатні глибоко, до м’яса поранити, цей поет творить миті вдихання в умовах радикальної людяності.

Проте що означає бути людяним? Що означає залишатися людяним навіть у Темні часи? Часто цитована фраза, яку Ганна Арендт промовила у своїй подячній промові з нагоди присудження їй премії імені Лессінґа, звучить так: «Людяність проявляється у дружбі, не у братерстві». Ця політична теоретикиня наполягала на тому, що людьми нас робить philia, дружба. А правдивою рисою дружби є розмова. Це розмова робить нас людьми: „Бо світ не тому людяний, що створений людьми, і не стане він людяним від того, що в ньому звучить людський голос, а лише тоді, коли він буде предметом розмови».

Як залишатися людяним, а значить у розмові з іншими, будучи активістом, очевидно: весь світ може стежити в соціальних мережах, як Сергій Жадан евакуйовує з Харкова, за який ведуться бої, людей, привозить гуманітарну допомогу людям у потребі, спускається на станції метро до людей, які знайшли там захист, і співає разом із ними. Ще перед повномасштабною війною у лютому 2022 року всі знали, що він заїжджає на військові бази уздовж демаркаційної лінії з захопленою територією Донбасу і читає солдатам свої вірші. Однак як функціонує людяність у поезії?

Визначальною для кожного Жаданового тексту є позиція діалогу, небайдужості до зовнішнього світу. Його поезія ніколи не є герметичною, закритою в собі. Завжди є погляд, спрямований назовні у світ, завжди є простягнена рука, готова затягнути читачів у розмову.

Не солдат. Не політик. І не священник. Тут нікому не відпускаються гріхи. Ніхто не висуває свою кандидатуру на вибори і не має наміру їх вигравати. Так, поет бачить, що відбувається, проте він не сейсмограф, який всього лиш стоїчно записує протокол небезпеки підземних поштовхів. Він – друг. Він той, хто розуміє, а якщо він чогось не розуміє, то налаштований вислухати. Він з тих, хто сяде за спільний стіл і підніме чарку. Хто танцюватиме на весіллях своїх шалених друзів. Той, хто побував на усіх тих похоронах, про які розповідає. Той, кому дано увічнити голоси окремих людей у своїх текстах. І то так, що вони будуть зрозумілими і в наступному десятилітті, і в наступному столітті.

Проза, поезія – мистецтво загалом – неспроможні порятувати світ. Літературою війну не виграти. І коли вона береться до серйозних тем, від неї годі чекати спасіння. Але що література точно може – це створити мить, коли можна з полегшенням, подивом або захопленням зітхнути. І в цьому короткому вдиху може міститися мить миру. Адже вдих завжди означає надію.

Сергію, нещодавно на запитання про те, чим займешся після перемоги України, ти відповів: «Читатиму. … І писатиму. … це голод». Бажаю тобі якомога скоріше повернутися у кабінетну тишу, в якій ти зможеш читати і писати. Оточений книжками, папером, нотатниками. Бажаю тобі втихомирити свій голод. А одночасно бажаю тобі, щоб цей голод ніколи не заспокоювався і ми могли читати все нові книги, написані тобою.

Мазл тов, вітаю з Премією миру німецької книготоргівлі!

З німецької переклала Христина Назаркевич

Фото: УІК