Тамара Горіха Зерня. Котик

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Цього разу читаємо есей письменниці Тамари Горіха Зерня, авторки роману «Доця».

Котик

У нас дуже маленький котик. Малесенький. Можна сказати, аномальний недомірок. Якби я була більш токсичною, то наводила б йому за приклад котів маминої подруги, які принаймні спромоглися вирости. 

Коли ми його знайшли у калюжі, напівживого від холоду, мокрого і обдертого, він видавався цілком перспективним у плані зросту. «Дивися,  – сказала я чоловікові, щойно ми обробили кота шампунем від бліх, і ці блохи сипонули навсібіч у мене в руках. – Дивися, які у нього довгі ноги. З нього виросте величезний звір».

Не виріс. Якимось чином тулуб видовжився, а лапки так і лишилися короткими, і тому наш кіт найбільше нагадував волохату сардельку. 

Тож коли я почула: «Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?» – то спочатку подумала, що мені причулося. Воно й не дивно, враховуючи, як довго тягнувся цей день. Скільки годин він увібрав у себе? Сорок? Сімдесят? 

Іще вранці я металася коридором, набирала воду у ванну, потім кидала ванну і бігла смажити млинці, але не довершила й ту справу і почала застеляти ліжка, щоб викласти одяг, який знадобиться у дорозі… На кота ми весь час наштовхувалися в коридорі.

Потім чоловік став перед сином на коліна і сказав, що іде на війну. Малюк так і не зрозумів, що до чого, і не дав себе поцілувати, бо він у нас не любить «цьоматися». Ми обійнялися у дверях; у мене трусилися руки, тому я вчепилась у куртку. Ну все, все, не плач… Я і не збиралася плакати насправді, сліз як не було, так і досі немає, я просто не знала, що робити. На столі чекали недороблені млинці, у ванні стікала вода, а я не мала жодного уявлення, що з нами буде далі. 

Коли загудів сигнал тривоги, я одягла дітей, узяла каремат, і ми спустилися в паркінг. Там зібралося з десяток сусідів в очікуванні невідомо чого. Я розклала каремат, але не сіла на нього, бо якось незатишно сидіти між колесами й чужими ногами. Діти нудилися, малюк вискакував у прохід, і я боялася, що його зачепить машина, тож ми потопталися трохи й пішли додому. Кіт сидів вдома мовчазним докором, про нього забули. 

А вже по обіді я стояла і хрестила одвірок власної хати. Ми зібрали валізи, запхнули кота в переноску, і я відправила малих викликати ліфт. Мені були потрібні кілька секунд наодинці з домом, я хотіла щось сказати на прощання, щось таке, що змусило б його дочекатися нас і зберегти майно. Я раптом усвідомила, що ми можемо не повернутися і що все моє матеріальне життя залишається за цим замком. Усі мої покупки і подарунки,   вишиванки і прикраси, мої дипломи і книги так і стоятимуть там, бо я нічого не взяла на пам’ять. З іншого боку, моя пам’ять завжди при мені, і я зможу згадати їх, коли захочу. 

Вночі я вже нічого не хотіла, хіба здохнути у першій-ліпшій канаві. Стрілка пального залипла у червоній зоні, і так само витікали сили, не лишаючи по собі нічого, крім нелюдської, небаченої доти втоми. Скільки годин ми в дорозі? Скільки постів проїхали? Боже мій, навіщо ці затори в кожному селі, навіщо нам заглядають у вікна через кожні триста метрів. Невже не видно, що я вперше за десять років сіла за кермо і що моя єдина мрія – впасти на рівну поверхню, і нема у нас у салоні ніяких чоловіків, бо останньою чоловічою присутністю у моєму житті була есемеска «тікайте з міста негайно», і я вже добу не можу до нього додзвонитися. 

Кілька разів люди пригощали нас йогуртами, одного разу пропонували каву, але я не взяла. Фізіологічні функції тіла вимкнулися, не хотілося ні їсти, ні пити. Я механічно вирулювала, ухиляючись від зустрічних фур і військових вантажівок. Діти то заходились плачем, то засинали, а кіт узагалі мовчав. «Доця, ану глянь, чи він хоч на місці? Бо може втік, а ми й не помітили».

Ніби почувши, що говорять про нього, кіт сказився. Він почав верещати, битися об стінки і гризти переноску так, ніби у нього щось горить. З переляку і несподіванки я смикнула кермом і вивернула у тихий провулок, в’їзд до якого перетягнули мотузкою. Мотузка порвалася під капотом, ми проїхали далі і вперлися у непримітний паркан. «Ну все, – кажу дітям, – розкладайте сидіння. Будемо спати в машині». 

Та спати у машині не довелося. Доки я розминала поперек, відчинилася хвіртка, і до нас вийшла жіночка. «Заходьте, – киває, – можете тут зупинитися. Власники будинку на Росії живуть, а я так, по-сусідськи приглядаю, ми з їхньою бабою дружили. Я думаю, вони не будуть проти».  

Чесно? Мене не те що двічі припрошувати не довелося, я б зайшла у цей дім, навіть якби власники з Росії постали перед нами у плоті і вляглися впоперек ґанку. Я тут же потягла дітей усередину, до живого тепла, де чиясь рука розтопила пічку й розклала рипучий диван. 

– Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?

– Що? 

– Кіт ваш, кажу, дуже великий. Баба Оля його як у коридорі увиділа, то аж сахнулася. У них колись давно такий був, іще в ту війну, а більше ми таких здорових тут і не зустрічали. 

Я озирнулася. Наш маленький котик у світлі каганця відкидав на стіну величезну тінь. Тінь двоїлася і перебирала лапами окремо від кота. Я могла би поклястися, що, крім нас із хазяйкою, у цій кімнаті більше нікого не було, але подумала і поставила третю миску на стіл.  

Бабо Олю, давайте до нас.  

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»