Улас Самчук – літописець України крізь війни, табори, Голод і екзил

Улас Самчук (1905-1987) належить до найвидатніших українських прозаїків ХХ століття. На відміну від багатьох українських письменників-класиків того часу, які змушені були так чи інакше служити радянській владі, він відрізнявся послідовною євроцентричністю. Самчук побував у Німеччини, Італії, Франції, Чехії, Польщі. Досконало володіючи англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, письменник чудово орієнтувався в тамтешніх літературах, читаючи твори багатьох письменників в оригіналі.

Європейськість Самчука визначила принципове неприйняття ним «руского міра», виявом якого він вважав також більшовизм і радянську владу. Письменник стверджував, що російська культура й політика російських правителів є антиєвропейськими.

В одному зі своїх перших романів «Саботаж УВО» (1930-1931) Самчук писав таке:

Для образности мусимо уявити собі якийсь один стрижень цілого великого чиряка, що так болить і гниє на тілі Европи й цілого світу. Навколо того чиряка концентрично кружляє цілий концерн більших чи менших болячок, які оточують собою цілу ту нерозумно-заплутану систему… Тим то стрижнем був і є Кремль Москви.

«…Іван Жорстокий, Петро Великий, Микола І-й, ІІ-й, Распутін, Ленін, Сталін. Ось цілий ряд постатей, на тлі чинів котрих снувалось страшне полотно історії Сходу. Далі – Достоєвський, Толстой, Арцибашев, Мережковський й Горький, ось ті постаті, що кинули в далечінь будучого страшні гниючі тіні, які ціле людство скутали гниючим мороком каторги, запахом пролитої крови, гниючих струпаків та безпросвітним відчаєм нерозумно страдаючої хаотичної души. Батіг, кайдани, каторжанська пісня «Сонце всходить і заходить», що різко міняється на «Хох, яблучко, та куда котішся», ось класичні зразки національних ознак культури того дивовижного племені. Православіє, опричина, Святейший синод і нарешті большевицький комунізм з чека – ось основа, на котрій спочивала й спочиває імперія Кремля…».

Тому в багатьох творах Самчука маємо аргументовану й глибоку критику більшовизму, радянської влади. Невипадково саме перу цього письменника належить перший роман про український Голодомор, влаштований більшовиками, «Марія» (1934), а також перший роман у світовій літературі про радянську систему ГУЛАГу «Темнота» (1957). І якщо перший роман перекладався англійською і французькою, проте наклади, не без втручання російських спецслужб, були знищені, то другий світ ще не знає. Відразу ж після появи «Темноти» в радянській Україні у мас-медіа розпочали проти Самчука наклепницьку кампанію. Зрештою за Самчуком стежили радянські спецслужби. Про це письменник фактично говорив у своїх творах – п’єсі «Шумлять жорна», романах «Чого не гоїть огонь» і «На твердій землі».

У середовищі закордонних українців у міжвоєнний та й післявоєнний періоди Самчук вважався одним із найбільш читомих серед українських письменників сучасності. У радянській Україні його твори, звісно, були заборонені. Хоча деякі українці там потаємно переховували твори Самчука, зокрема його романи «Марія» та «Волинь». Коли відзначали 75-літній ювілей письменника, його висунули на Нобелівську премію. Це зробив російський емігрантський журнал «Современник». Однак ця премія Самчуку так і не дісталася.

Літописець українського простору

Наприкінці Другої світової війни, 1944 року, Самчук працював над романом «Юність Василя Шеремети». В передмові до цього твору він написав: «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». І далі дав пояснення розуміння цього літописання: «Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом одного життя людини. Ми були свідками подій виняткових… Виняткових не тільки для нашого часу, але й для часу писаної історії взагалі. Не зашкодить також бути свідомим, що в сумі причин, що зумовили повстання цих великанських подій, велике місце займає наявність такого простого факту, як поява на кону історичної сцени нас, українців. Нас, як окремої історично діючої духовости, та всього, що з цим поняттям пов’язується… Я хотів показати людей, які пізніше творили зміст того, що ми недавно пережили, в їх первопочатку».

А в автобіографічній повісті «П’ять по дванадцятій: записки на бігу» (1945) письменник так представив першу половину свого життя: «Ось моя власна історія. Від 1905 до 1917 імперія Романових. 1918-20 – Українська Народна Республіка. 1920—1927 – Жеч Посполіта. 1927-1929 Німеччина Веймарська. 1929-1940 Чехословаччина. 1941-1944 – німецька окупація в Україні. 1944 – до цього дня Німеччина «п’ять по дванадцятій». Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька і мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-1933, концентраційні табори…».

Улас Самчук народився 1905 року у старовинному волинському селі Дермань, яке мало великі культурні традиції. Коли Волинь опинилася в складі міжвоєнної Польщі, майбутній письменник навчався в Кременецькій українській гімназії. Однак її не встиг закінчити, бо його забрали до війська.

Перебуваючи у війську, він у 1927 році зумів перейти польсько-німецький кордон і опинитися в Німеччині. Самчук, який зазнавав переслідувань від польської влади, вважав, що в міжвоєнній Речі Посполитій в нього немає перспектив. Із Німеччини в 1929 році письменник переїхав до Чехословаччини, Праги, де опинився в середовищі українських емігрантів. «Чеський період», який тривав до 1940 року, виявився найбільш плідним у його житті. Тоді з’явилися твори, що зробили його відомим. Також Самчук, працюючи журналістом, був свідком постання й загибелі Карпатської України.

У 1941 році, після початку німецько-радянської війни, Самчук опинився на Волині, в Рівному, де з вересня місяця почав видавати газету «Волинь». Проте весною наступного року Самчука репресувала німецька влада, вважаючи, що його редакторська й журналістська діяльність є шкідливою. Письменнику загрожував розстріл. Але за нього заступилися відомі українські діячі. Його звільнили й дозволили працювати в одній із німецьких інформаційних агенцій, обумовивши, що він писатиме статті на неполітичні, власне нейтральні, теми. 1944 року Самчук покинув Україну, розуміючи, що буде репресований радянською владою. Останні місяці війни він провів на теренах Німеччини.

Після цього були табори для переміщених осіб (ДіПі), де перебував письменник у 1945-1948 роках. У цих таборах українські культурні діячі зуміли створити організацію «Мистецький український рух» (МУР), яку й очолив Самчук. Це було його визнання як лідера українських культурних сил, що протистояли радянській владі й опинилися на еміграції.

1948 року письменник виїхав у Канаду, де прожив решту свого життя. Означені події знайшли висвітлення в його багатогранній творчості. Романи Самчука розповідають не лише про його рідну Волинь («Кулак», трилогія «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Саботаж УВО»), а й про Карпатську Україну, яку зараз іменують Закарпаттям («Гори говорять», «Сонце з Заходу»), про Наддніпрянщину («Марія», перші дві частини трилогії «Ост»), Галичину («Саботаж УВО»), про українців на еміграції в Чехії та Німеччині в міжвоєнний період («На краю часу», «Саботаж УВО»), а також у Північній Америці в післявоєнний період («На твердій землі», третя частина трилогії «Ост»). Окрім того, маємо й оповідання письменника, в яких ідеться про різні події ХХ століття й участь у них українців з різних регіонів. А ще є чудові мемуарні твори Самчука – «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій: записки на бігу», «Планета Ді-Пі». Самчук також є автором драматичних творів, численних публіцистичних статей, репортажі, тобто він описав майже всю Україну ХХ століття.

Край землі з конкістадорами-будівничими

Одним із найвідоміших творів Самчука, поряд з романом «Марія», є трилогія «Волинь». Перша її частина «Куди тече та річка» вперше була опублікована у львівському часописі «Дзвони» у 1932-1933 роках. Пізніше в цьому ж часописі, в 1934-1935 роках, друкувалося продовження трилогії – друга частина «Війна і революція» та третя «Батько і син». Уривки з трилогії друкувалися й в інших українських виданнях. Окремими книгами перша, друга й третя частини «Волині» були надруковані у Львові в 1934, 1935 і 1937 роках. Також у 1935 році першу й другу частини трилогії опублікували в Сполучених Штатах Америки, в Нью-Джерсі. Самчук, завдячуючи цьому творові, став одним із найбільш популярних українських письменників у Західній Україні та в середовищі українських емігрантів. Роман «Куди тече та річка» отримав позитивні відгуки не лише в українській, а й чеській, польській та італійській пресі. Критики вбачали спорідненість із такими авторами, як Франсуа Моріаком та Джоном Голсуорсі. Уже за життя письменника роман «Куди тече та річка» перекладався й видавався польською, сербохорватською та французькою мовами. А на надмогильній плиті Самчука у Торонто спеціально зроблений напис «Волинь. Куди тече та річка».

Ідея трилогії «Волинь» визріла в письменника, коли він 1927 року нелегально перейшов польсько-німецький кордон і опинився у ваймерівській Німеччині – спочатку в Бойтені, а потім у Бреслау (зараз це польські міста Битом і Вроцлав). Самчук писав, що хотів «мужицькими устами висловити мужицьку Волинь, щоб її розумів парижанин». А ще зазначав: «Тематика родинної хроніки з філософським підтекстом вабила тоді читача Европи, над цим думали такі особистості, як Джон Галсворсі, Томас Манн, Ромен Роллян, Кнут Гамсун. Піти за їх стопами не було б найгіршим вибором, і в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилонювались контури майбутньої «Волині».

Твір же писався в міжвоєнній Празі. Самчук любив це місто – передусім за його європейськість. У романі «На краю часу» (початок 60-их рр. ХХ ст.) він так відзивався про Прагу: «…це місто, єдине в землі славян, виросле в кліматі справжньої Европи». Те, що він писав у цій трилогії, йому з празького погляду видавалося таким, що є «на краю землі». У згадуваному романі «На краю часу» Самчук так говорить про «Волинь» (роман і територію):

…жити в глухому закутку, закинутому, далекому, безпросвітному. Мій батько колись завжди “шукав землю”. Це значило – хотів купити землі в якомусь вигіднішому місці. А мати казала на це: Ніколи не піду кудись на край світу! Виволоче нас на край світі – і загибай. А фактично я сам родився на краю світу. Це був один з найдальших південно-західних кутів колишньої Російської імперії, а тепер це є один з найдальших південно-східних кутів Польщі. Від мого родинного хутора, двадцять кілометрів на схід, лягла границя, яка перетяла не лише землю й географію, але й небо, й історію, і думку, і душу, і навіть форму.

А проте цей «край землі», діяння його людей, вважав письменник, є цікавими не лише для нього і його земляків, але й можуть зацікавити європейців. І ось правду цього «краю землі» він намагався донести до останніх.

«Волинь», фактично, сімейна хроніка родині Самчуків (у трилогії – Довбенків). Письменник оповідає про своє дитинство і юність, показуючи водночас, як він та його земляки, під впливом буремних подій 1914-1921 років. перетворювалися з «руських людей» на українців.

«Волинь» мала філософський підтекст. Її структура нагадує Гегелівську тріаду. Перша частина «Куди тече та річка» розповідає про «сільську ідилію» в часи миру, спокою. Це – начебто теза. Друга частина «Війна і революція» – антитеза. У ній йдеться про динамічні зміни, що відбувалися у волинському селі під час Першої світової війни та революційних змін. Тоді через південну Волинь, де відбувається дія твору, проходив австрійсько-російський фронт. Пізніше тут з’являються вояки армії УНР, більшовики, поляки. Все це змінює світобачення головного героя твору – Володьки Довбенка. Він, до речі, певний період «хворіє» більшовизмом. Але, зрештою, долає цю «дитячу хворобу». Третя частина «Батько і син» – це вже синтез. Мова тут йде про змінене волинське село, що, попри руйнації, постає як нездоланне, де рід (батько й син) продовжують утверджувати себе на землі. Головні герої «Волині» – не страдники, а люди, які, попри різні труднощі, немалі перепони намагаються досягти успіху. Не даремно один із рецензентів твору, Олександр Мох, у львівському часописі «Нова зоря» [OK3] вказав таке: «…з книжки Самчука  вперше почули ми голос хлібороба-будівничого, вперше побачили на весь ріст конкістадора рідної землі…»

Читайте також: Іван Багряний: ідеальні пригодницькі романи, ідеальне пригодницьке життя

Епопея «Осту»

У післявоєнний період Самчук працював над трилогією «Ост», якій він надавав великого значення. Як і «Волинь» – це сімейна хроніка. Вона розповідає про драматичні перипетії з життя родини Морозів, починаючи з часів революції та українських визвольних змагань 1917-1921 років й закінчуючи повоєнним періодом. Над цим великим твором письменник почав працювати ще в 1945 році Перша частина «Осту» під назвою «Морозів хутір» писалася в непростих умовах таборів ДіПі.

Герой цього роману – патріарх роду Морозів Григір. Він із нічого доробився до міцного господарства. Живе Григір на хуторі, куди, здавалось, не доходять суспільні збурення. Завершилася Перша світова війна, відбулася Лютнева революція в Петрограді, були вже універсали Української Центральної Ради, ще одна революція в Петрограді – більшовицька, наступ більшовиків на українські терени… Та це не особливо турбує старого Мороза та деяких членів його родини. Вони живуть своїм життям.

Прихід більшовиків Морози спочатку сприймають як таке, що їх безпосередньо не стосується. Старий Мороз прагне зберегти своє господарство, свій селянський світ від зовнішніх руйнувань. Однак це не вдається. Атмосфера вседозволеності й беззаконня заповзає на хутір. Морозів під виглядом більшовиків грабують їхні ж сусіди. А рятує пограбованих загін повстанців, очолюваний капітаном лейб-гвардії Водяним. Твір, здавалось би, завершується «щасливим кінцем». Однак це лише початок непростих випробувань, які випали на долю Морозів далі.

Другою частина «Осту» має назву «Темнота». Твір, як уже говорилося, варто вважати першим літературним дослідженням радянської системи ГУЛАГу. На початку роману остаточно гине Морозів хутір, бувши спаленим. Адже радянська влада зайнялась «ліквідацією куркульства як класу». Іван Мороз, що господарить на хуторі, змушений втікати. Його арештовують. Патріарх роду Морозів, Григір, батько Івана, гине.

Головними ж дійовими особами роману є два брати Морози – Іван та Андрій. Останній, хоча в юні роки симпатизував українському руху, однак опинився в таборі більшовиків, став «правильним» українським радянським письменником, якого цінував сам Сталін.

Іван же проходить катівні ОГПУ та НКВС, табори ГУЛАГу. Його виручає брат Андрій, який збирається написати роман про освоєння Сибіру. Іван же, бувши добрим господарником, стає високопоставленим гулагівським начальником. Перед ним керівництво ставить майже нереальні завдання – освоєння в сибірських умовах нових природних ресурсів, будівництва залізниць, автомобільних шляхів, нових міст. І він, здавалось би, справляється з цим.

Проте підневільна праця в’язнів не є ефективною і якісною. Збудовані баржі йдуть на дно, видобуте вугілля важко вивезти. Іван же сподівається, що знайде нафту, створить тут «друге Баку». Однак цей план закінчується фіаско.

Івана викликають у Москву, де мають арештувати. На цьому друга частина трилогії «Ост» закінчується.

Що хотів цим романом сказати Самчук?

Письменник демонстрував, що більшовизм – система суцільного невільництва. Невільниками є всі люди, які працюють на радянську владу – навіть якщо формально вони на волі.

Невільники – не лише в’язні. Це й селяни, що тяжко працюють й мруть від голоду. Жителі міст, які мусять «виборювати» собі елементарні життєві блага. Невільниками є й керівники – як Іван Мороз. Чи навіть обласкані владою письменники – типу Андрія Мороза. У цій системі вільною людиною хіба що є верховний вождь – Сталін.

Однак не лише про це говорить Самчук. Він дає зрозуміти, що відречення багатьох українців від свого українства обернулося для них стражданнями, масовими арештами, невільничою працею, смертями й духовним насильством. Іваном Морозом, який уникав політики, намагався господарити на своєму хуторі, зайнялися політики-більшовики. Зрештою, він змушений був працювати не на себе, а на них. Андрій Мороз, який відрікся свого українства, став інтелектуальним рабом на службі більшовиків.

Третя частина «Осту», роман «Втеча від себе», розповідає про поневіряння українців під час і після Другої світової війни та життя в діаспорі. Основні герої твору – Іван Мороз і його дочка Віра. Їм доводиться багато що пройти – війну, радянські й німецькі в’язниці, табори, працю остарбайтерів, зрештою, еміграцію в Північну Америку. Там же опиняється й дружина Мороза – Мар’яна.

І ось у далекій Канаді Морози розбудовують свій хутір. Звісно, це не український хутір. Та все ж… У фіналі «Осту» туди з’їжджаються представники родини Морозів, що живуть у вільному світі. Отож, як починався трилогія на хуторі – так і завершується. Майже як у романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 

Над другою й третьою частиною «Осту» Самчук працював у Канаді. Він вважав справою своєї письменницької честі написати й опублікувати цей епічний твір. Остання частина трилогії була опублікована 1982 року й стала завершальним акордом у творчості письменника.

Читайте також: Марія, Марко й знову Марія: як любила й писала Марко Вовчок

Підготовлено за сприяння державної установи “Український інститут книги” за кошти державного бюджету України.  Авторська думка може не збігатися із офіційною позицією державної установи “Український інститут книги”.

Команда авторів: Петро Кралюк, Наталія Кушнірчук