Валерій Пузік: Війна – це коли кожен робить все, що може

Військовий під час війни – це не лише про красиву форму, вдячність народу та героїчне знищення окупантів. Часто це також про незручності, страх, біль, втрати. Про те, наскільки дуальною є війна і люди в ній, як зберегти своє «я» у військових умовах, чому важливо писати про теперішні події, навіть коли не бачиш у цьому особливого сенсу – ми поговорили з письменником, художником та режисером Валерієм Пузіком, який не вперше проживає війну на відстані дула автомата і перетворює свій досвід у тексти, картини й фільми. Розмова відбулася у межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН.

– Ваш військовий досвід розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. У січні 2015-го, на другому році війни з росією, ви пішли на фронт добровольцем. Що спонукало вас долучитися до активних бойових дій тоді і чим керувалися вдруге, у березні 2022-го?

– Захист своєї сім’ї від агресора. Це єдина моя мотивація.

– Наскільки велика війна змінила ситуацію та атмосферу у війську зокрема та в українському суспільстві загалом?

– Без сумніву, відбуваються зміни на краще. Не швидко і не повсюдно, звісно, але динаміка більш позитивна, ніж негативна. В армії й надалі є проблеми з дисципліною, трапляються «аватари» (військові, які зловживають спиртним – Ред.), трапляються некомпетентні командири, нечітке доведення наказів, служби, які недопрацьовують, в тому числі – забезпечення. Зрештою, як завжди. Щоб відремонтувати цю «машину», потрібні докорінні зміни та відповідний менеджмент. Але зараз війна – навряд чи вдалий для цього час.

Водночас у нас найкращі люди, волонтери, які можуть знайти все за лічені години. Від грілок в берці, щоби солдати не відморожували собі пальці, до будь-якої техніки. Якби не вони, було би все набагато гірше.

– Хто ці люди? Як відбувається комунікація з ними?

– Я вдячний кожному, хто нам допомагає: Зоя Казанжи, Олег Каданов, Ірина Нечиталюк… Цей список можна продовжувати до безкінечності. Зранку пишеш, питаєш, а ввечері уже питають, куди надіслати. Мені соромно називати їх загальним терміном «волонтери», адже у кожного з них є ім’я. І ці імена дуже багато для мене значать.

Наприклад, Дар’я. Вона переїхала у США за місяць до початку великої війни. Тепер разом із Богданом, моїм двоюрідним братом, постійно допомагають нашому підрозділу різними речами. Перші аптечки, турнікети, плитоноски, літні спальники, військову форму, теплі речі забезпечили вони. На початку березня у фонд «Повернись живим» передали 25 тисяч турнікетів. Я ніяк не можу зрозуміти, звідки такий ресурс: 11 місяців нон-стоп шукати, знаходити, будувати логістику, відправляти: із рук в руки, через океан, а потім – через кілька кордонів, допоки вантаж не дійде до кінцевих адресатів.

Але це не тільки про окремих волонтерів. На перемогу працює уся країна.

– Усі ми відчуваємо цю одностайність у боротьбі проти ворога. Водночас якось ви писали, що «війна просіває всіх крізь дрібне сито, й залишаються тільки справжні». Кого війна відсіяла з вашого життя? 

– Війна – каталізатор. Ще у 2015 році крізь сито просипалася значна кількість людей, яких, на той час, я називав друзями. Поруч залишилися лише найрідніші. Війна показує справжні обличчя, усі маски спадають. Повномасштабне вторгнення показало, хто є хто. Не хочу розповідати про ницість, зради, про бруд, який нас оточує. Ніколи й нікому. Ця війна оприявнює справжню сутність людей. Одні боягузи прийшли нажитися, інші – самоствердитися, ціною чужого здоров’я та життя. Когось ламають та принижують. Війна – бруд, війна огидна.

– Як би ви описали своїх побратимів? Хто ці люди?

– Це чоловік із сусіднього під’їзду, водій тролейбуса, який палає. Часто вони відкриваються у найзворушливіших моментах. Стараюся писати про них. Як от:

– Наш проєкт має назву «Слова і кулі». З героями наших розмов ми, власне, намагаємося з’ясувати, чи важать слова, коли над головами літають кулі. Серед ваших записів «Зошита війни» є такі рядки: «Слів немає. Я більше не знаю, про що писати. Я не бачу сенсу писати. Слова безсиллі. Вони не зупиняють кулі». Що думаєте про це зараз?

– Те саме. Слова не змінюють нічого. Я примушую себе писати. З часом усе забувається, хочеться зберегти якісь моменти, зафіксувати історії людей, їхні оповіді, ситуації, що трапляються з нами. Але слова нічого не змінять, не вилікують травми. Відрефлексують – так, зафіксують – так, проте нічого не змінять.

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

– Частину постів у Facebook ви позначаєте хештегом #зошитвійни. Два роки тому у вашому співавторстві вийшов фільм із такою назвою. У що згодом перетвориться цей фейсбучний щоденник?

– «Зошит війни» – це умовна назва усіх текстів, які я пишу після повномасштабного вторгнення. Своєрідна клаптикова ковдра. Я не знав, як назвати папку із текстами, і нічого кращого не вигадав, ніж спитати у режисера Романа Любого, чи можна використати назву фільму. Він сказав, що можна. 

Вибрані тексти «Зошита війни» стали книжкою «З любов’ю – тато!», яка вже надрукована у видавництві «Лабораторія». Книжку в руках ще не тримав, і, мабуть, нескоро зможу це зробити. Ця книжка дуже особиста. Це спроба зафіксувати себе у цій реальності, проговорити важливі для себе речі, що межуються з листами до сина та дружини. Також тут є вірші. Я давно хотів поєднати різні літературні жанри під однією обкладинкою.

Тексти березня-квітня увійшли в «Антологію24» – збірку, яка розповсюджується серед театрів України та за кордоном. Тексти вже перекладені англійською.

Читка «Зошита війни» відбулася в Театрі Драматургів у грудні минулого року. Режисеркою стала Оксана Артеменко.

– Також ви чекаєте на вихід ще однієї збірки – «Три медалі в шухляді»…

– Так. Тут зібрані вірші різних років, починаючи від 2014-го і закінчуючи 2022-им. Вона складається із трьох розділів-циклів. Назва одного з них дала назву збірці. Проєктом займається видавництво АССА. І, якщо все буде добре, його реалізують цього року. Наразі тексти відредаговані і вже готується макет книжки.

– Окрім писання, вам вдається зараз багато малювати. Чимало картин ви подарували знайомим та волонтерам, значну частину віддаєте на аукціони для ЗСУ. Чи є робота, яку ви б за жодних обставин не віддали?

– З картинами дуже дивна історія. Я не думав, що про них дізнається така велика кількість людей і що вони продаватимуться на аукціонах в різних країнах світу. Я малював, щоб віддячити людям, які нам допомагали навесні 2022-го. Потім разом із Зоєю Казанжи організували перший аукціон на підтримку ЗСУ. Туди пішли картини, які я малював у 2015 році, коли перебував у лавах ДУК ПС. Левова частина коштів пішла на оптику для одеського ППО. Наразі відбулося кілька таких аукціонів, два із них – у США.

Щодо картини, яку я нікому не віддам, то вона висить у мене вдома і має назву «Сто світанків без тебе, люба». Я намалював її на сотий світанок розлуки з рідними. Вдома, у порожній квартирі, коли мене відпустили у звільнення, за день до повернення сім’ї до Одеси.

– На багатьох ваших картинах зображені птахи. Знаю, що в дитинстві ви хотіли стати орнітологом. Чим для вас є птахи зараз?

– Зв’язковими між небом та землею, символом свободи. До того ж, по їхніх назвах можна визначати, в яких районах вони живуть, звідки прилетіли і куди полетять. Птахи фігурують в українських народних віруваннях. Наприклад, ластівка. «Прилетіла ластівочка» – це ж вісник Різдва Христового. Вона ж часто згадується у веснянках.

Те саме з рослинами. Малюю переважно цілющі трави. В дитинстві ми з бабусею часто ходили в поля їх збирати. Малюю ті, які зустрічав тоді, і з якими пов’язані певні історії.

– Як у вашій творчості переплітаються література, живопис, кіно, фотографія? Вони для вас взаємодоповнювані чи, радше, взаємозамінні – відповідно до конкретного часу й обставин творення?

– Це для мене частина одного цілого. Текст та зображення – основа кіно. Колись хотів розділити все це, розкласти по полицях, але зрозумів, що це погана ідея. Мені подобається рухатися одночасно усіма напрямками.

Щоби зафіксувати емоцію чи стан – пишу вірші. Інколи з них виростають оповідання. Так створювався «Тлінний Адам» – про Революцію Гідності. Між їх написанням минуло, мабуть, три роки. 

Збірка «Моноліт» проілюстрований фотокартками, які я знімав у 2015 році в зоні бойових дій, і вони невід’ємні від книжки. Тобто, вони стоять для мене в одній площині, хоча не є прямими документальними ілюстраціями. 

Якщо в роман «Шахта» вставити QR-коди з посиланнями на відеофрагменти, книжка стане ще більш об’ємною, адже дуже багато епізодів там не описані. Колись, коли матиму час, зроблю це. Люди, які читали «Шахту» і дивилися фільм «Зошит війни», очевидно, впізнають деякі епізоди, описані в книжці. Загалом, все дуже тісно переплетено.

Читайте також: Олексій Сінченко: Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля

– Книжка «З любов’ю – тато!» присвячена вашому 6-річному синові Оресту. Як пояснюєте йому те, що зараз відбувається? Що, на вашу думку, варто розповідати, а що краще оминати, говорячи дітям про війну?

– Орест знає занадто багато, як на свій вік. Інколи здається, що з надлишком. 

Він любить історію. Розпитує про Революцію Гідності, російсько-українську війну. 

Дітям варто розповідати про все максимально просто та зрозуміло. Одне із питань, яке син часто ставив: «Для чого росіяни роблять це?». Я пояснив, що росіяни – заздрісні варвари та крадії, і що їх треба бити.

– Що вас тримає з родиною разом, на відстані, у ці надскладні часи?

– Любов. 

– Чи вдавалося вам бачитися з сім’єю за цей час? Багато військових говорять про потребу в ротації…

– Ротація необхідна, люди вичерпують свої ресурси. Потрібен відпочинок. Не 10 діб на рік, включно з дорогою, а хоча б місяць. За минулий рік у мене не було відпустки. Були звільнення на добу-дві. Час, проведений з сім’єю, розбивається на «вибув» з військової частини і «прибув». Це виснажує. Іноді виходиш в місто, а якийсь знайомий каже: «Ааа, ти тут! А я думав, ти там…» І що це значить – незрозуміло.

Іноді складається враження, що у нас всіх тут дорога в один кінець. І закон про покарання це підтверджує.

– Що вас найбільше вражає у цій війні? 

– Те, що росіяни залишають після себе. Це розруха, розкрадені будинки, покалічені діти, розстріляні в посадках дорослі. Там, де були росіяни, все сіре, люди сірі. Вони намагаються усміхатись, але бояться. 

– На цьому етапі війни ми всі розуміємо, що не маємо права йти на жодні поступки з росією, не допустити жодного «перемир’я», яке означатиме лише замороження конфлікту на певний час. Що для вас зараз означають слова «мир», «перемога»? Якими ви бачите найоптимістичніший і найменш вигідний для нас сценарії завершення цієї війни?

– Мир – це щось абстрактне. Мир – це коли війна в свідомості. Перемога… Я не знаю, якою вона є. І, схоже, ми не всі дізнаємося. Мертвим перемога не потрібна, а виживуть не всі.

Також не розумію, що таке «нас». Хто такі «ми»? Це занадто обширне поняття. Після 2015 року я бачив, як ставилися до ветеранів. Не думаю, що в «маси» зміниться ставлення до військових. Навіть, якщо ми переможемо. Тому «нас» для мене не існує. Якщо я загину, це ляже на плечі моєї сім’ї та друзів. Схильний до думки, що хтось зі знайомих навіть скаже: «Добре, що він здох».

Кожна смерть, кожний безвісти зниклий, кожне поранення – це приватні історії. Можливо, якби я давав це інтерв’ю у себе вдома, у відносній безпеці, сидячи на дивані й попиваючи каву, слова були б іншими. А от коли засинаєш на вулиці при мінусовій температурі – відчуття такі.

Мій особистий оптимістичний сценарій: перемога, вижив, повернувся додому в повній комплектації (тобто, з руками і ногами). Все.

– Одна із ваших картин має назву «Сни про Крим». Що вам сниться зараз?

– Перед повномасштабним вторгненням були різні сни. Потім вони почали збуватися. Минулий рік – це суцільне дежавю. Іноді мені здається, що ці сни – маркери маршрутів. Останнє, що пам’ятаю – дорога. Суцільна довга дорога. Куди вона веде? Не знаю. Можливо, додому?

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).