Вивчення історії чи підтримка екстремізму? Як світові бібліотеки фондують пропаганду

З часу публікації на Читомо списку з 50 пропагандистських книжок, що слугували найяскравішими прикладами російської пропаганди минув рік, за який українські культурні діячі намагалися бойкотувати, «кенсилити» російську культуру, а згодом – просто ігнорувати. Інтерес до України за цей час, справді зріс. Але попри те, що навіть провідні російські компанії нині заробляють на дистрибуції книжок саме українських авторів, інтерес до пропагандистської літератури як явища зберігається в усьому світі.

Чому наукові бібліотеки досі закуповують російські пропагандистські книги? Які аргументи за чи проти збирання такого типу матеріалів? Чи мають існувати відділи «екстремістської літератури» для її вивчення чи ні? На ці питання дає розповідає Ксеня Кебузінська, координаторка слов’янських ресурсів і керівниця Ресурсного центру Петра Яцика Бібліотеки Університету Торонто.

Раніше

Багато університетів до 1940-х років не запроваджували програм з вивчення росії, Радянського Союзу та інших країн Східної Європи та Центральної Азії. Проте разом із їхньою появою розпочалося формування і славістичних та східноєвропейських бібліотечних колекцій. Воно відбувалося у два способи: по-перше, бібліотекарі могли купувати старі видання з приватних або конфіскованих колекцій, що з’явилися на вторинному ринку, або шукати видавців емігрантів, для придбання оригінальних праць; по-друге, вони могли придбати нові назви від радянських книжкових агентів, що лише почали з’являтися — це було можливо у великих містах, як-от Нью-Йорк чи Торонто.

Агенти совецької епохи просували соцреалістичні твори, які видавали державні видавництва, такі як Видавництво іноземних мов у Москві або «Українське товариство дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами» (УТДКЗ) у Харкові. Більшість з того, що бібліотеки купували з 1940-х років до розпаду Радянського Союзу, часто підпадало під визначення пропаганди. Коли Університет Торонто заснував свій Відділ слов’янських студій, президент Сідні Сміт написав, що «університет повинен дати студентам можливість вивчати — а не залежати від чуток або фантазій, — звичаї, мотивації, страхи, вподобання та амбіції російських народів».

Наприклад, в Університеті Торонто в Бібліотеці рідкісних книг Томаса Фішера зберігається колекція Роберта С. Кенні. Кенні був неофіційним архіваріусом Комуністичної партії Канади. Він був пристрасним колекціонером прорадянських, радикально-революційних лівих книжок, періодичних видань, брошур та документів. 

Основну частину колекції з понад 11 500 найменувань було передано в дар у 1993 році. З того часу вона була збільшена завдяки подарункам від інших доброчинців, і подальші внески у сфері лише вітаються. Наприклад, нещодавно бібліотека Фішера отримала сотні буклетів, виданих агентством «Новости», переважно англійською мовою, яке колись належало Асоціації Канада-СРСР на Квін-стріт-Вест у Торонто.

Сьогодні

Російська пропаганда продовжує своє існування. Коли я переглянула підготовлений «Читомо» список п’ятдесяти антиукраїнських книжок, випущених у росії, то виявила, що 44 із них широко представлені в Північній Америці — відповідно до даних WorldCat (найбільшого у світі бібліотечного каталогу). Ці книги містяться в колекціях найпрестижніших академічних бібліотек США, зокрема таких як Гарвард, Колумбія та Єль. Університет Торонто має п’ять із них у власних бібліотечних колекціях.

То чому університетські бібліотеки продовжують купувати екстремістські матеріали, опубліковані в росії? Це пов’язано з відданістю та повагою бібліотекарів до інтелектуальної свободи, яка є правом кожної людини як шукати, так і отримувати інформацію, подану з різних точок зору, без обмежень.

Академічні бібліотеки не хочуть цензурувати ідеї та інформацію, які певні особи (або групи осіб чи влада) вважають неприйнятними, чи небезпечними. Дехто може стверджувати, що провокативні матеріали, подібні до п’ятдесяти пропагандистських книжок російських видавництв, які розпалюють ненависть до України та українців, можуть слугувати першоджерелом для вивчення російського суспільства. Мій колега з Кембридзького університету пише, що бібліотеки «купують неприйнятні та гірші за неприйнятні матеріали з усього світу, даючи нинішнім і майбутнім читачам можливість вивчати крайнощі, які, на жаль, є частиною реальності». Придбання такого видання будь-якою академічною бібліотекою не означає, що вона схвалює його зміст.

Читайте також: 50 книжок від російських видавців, які розпалюють ворожнечу до України (англ.)

І Україна, і росія склали свої списки екстремістської літератури. Міністерство юстиції росії веде федеральний список екстремістських матеріалів, до якого входять книги про Голодомор в Україні 1932-1933 років, український національно-визвольний рух і УПА. В Україні діє список заборонених до ввезення російських видань, оскільки їхній зміст спрямований на ліквідацію незалежності України, пропагування насильства, розпалювання міжнаціональної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободу людини. Бібліотекарі розглядають контент, якому загрожують цензурні заходи та політичний тиск, як важливий для збереження. 

Деякі учасники East Coast Consortium of Slavic Library Collections активно збирають заборонені книги зі списків Росії та України. Проте слід також подумати, в якому обсязі він має бути збережений і в якій кількості примірників. Хоча інтелектуальна свобода є ідеалом, що означає виконувати цю роботу відповідально? Люди повинні бути добре поінформовані. Бібліотеки надають ідеї та інформацію в різноманітних форматах, щоб зробити її максимально доступною, але чи достатнім є рівень грамотності користувачів, щоб відділити факти від навмисної дезінформації чи навіть наклепу?

Коли Микола Рябчук, видатний політичний оглядач і літературний критик, опублікував список Читомо у Facebook, а я поділилася з ним спостереженням щодо того, наскільки поширений цей контент, він відповів: «Для академічних бібліотек матеріал, мабуть, потрібний, – як Mein Kampf. Або зібрання творів Сталіна». 

Я не маю оптимізму щодо документування антиукраїнських, провоєнних настроїв у росії, що колись слугуватиме добрій меті. Що змінили 60-70 років збирання радянської пропаганди? Я думаю, що кількох інституцій, які збирають цей матеріал, достатньо — установ, які мають програми з вивчення політичного екстремізму та пропаганди. А от витрачання обмежених бюджетних асигнувань на придбання пропаганди є інвестицію у пропагандистську військову скарбницю».

Читайте також: Галушко: Радянські пропагандистські книжки — вкрай цінні якщо не літературні, то історичні джерела