Кирило Галушко

Галушко: Радянські пропагандистські книжки — вкрай цінні якщо не літературні, то історичні джерела

10.06.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Нещодавно в Україні створили Раду з розвитку бібліотечної сфери під час війни. Одна з її функцій — деколонізація й декомунізація українських книгозбірень, наповнених радянськими та російськими книжками. 

Читомо поцікавилося в діячів культури, що, на їхню думку, варто зробити з цією літературою і що вони думають про роботу Ради. В інтерв’ю з істориком Кирилом Галушком з’ясовуємо, як підійти до російсько-радянського літературного спадку й отримати від його вилучення чи збереження максимум користі.

 

— Чи потрібно було, на вашу думку, створити раду із вилучення ще 2015 року, коли вилучення і почалося відповідно до Закону про декомунізацію?

— «Рада про вилучення» — це безглуздо, бо нащо вилучати те, що не читають? Хіба я б запровадив з’єднати цей проєктт зі збором макулатури. Але до того, що «не читають», була б долучена й українська літературна класика. Окрім шкільної програми — її не читають. Викидайте.

 

Читайте також: Діячі культури пропонують залишити проспектам Тичини та Бажана в Києві їхні чинні назви

— Чи доцільно залишати таку літературу тільки для дослідників і забрати її з публічного поля? І що робити зі спадком українських радянських письменників? Тут ідеться і про репресованих літераторів, і тих, кому довелося співпрацювати з радянською владою з різних причин.

— Необхідно залишати. Це таке щеплення від ідіотизму. Якщо хтось вважає, що радянську пропагандистську літературу треба ховати, той ворог України, бо саме доступ до її ідіотизму дає порятунок від російської пропаганди. Не треба ховати зброю проти ворога.

 

Навіть російська література про партизанів мала сенс для відродження України за радянської доби, бо книжки Петра Вершигори про загони Ковпака створювала ілюзію українського війська, яке бореться проти гітлерівців. Лише історик сучасності міг би додати до цього ще такий же обсяг негативної інформації. Але таке було. І радянська влада не розуміла своїх помилок.

 

Як це розуміти українській літературі? Я не літературознавець.

 

Має бути загальнонаціональний фонд радянської літератури у Києві для наукового використання.

 

Це вкрай цінні якщо не літературні, то історичні джерела. Я колись ставився до цього скептично (у 1990-ті роки), але потім зрозумів, що якщо сучасну молоду людину змусити прочитати одну радянську пропагандистську книжку, то вона отримує щеплення. З бібліотек поза межами обласних центрів її можна викидати, але основу зберегти й плекати, й навіть оцифровувати. Мені особисто у сьогоднішній історичній контрпропаганді дуже бракує доступу до частини пропагандистських книжок, які я читав у дитинстві. Їх тепер не знайдеш. Наприклад, «Зоряні крила» Вадима Собко, які варто сьогодні читати у різних історичних контекстах. Хоча це був тупий пропагандистський твір для підлітків. 

— Насправді дослідників, які б займалися радянським спадком української літератури, пропагандою у літературі не так і багато. З чим це пов’язано? Чи потребує українська література переосмислення пропагандистських текстів?

— Ні, звісно. Переосмислювати може лише той, хто прочитає, тому треба читати й лишати це на сумління читача та його адекватності. Але якщо хтось напише про «переосмислення» дисертацію, я переживу.

— Зараз, ймовірно, саме час на переосмислення радянського минулого, як і періоду колонізації України Російською імперією. Чи вважаєте ви, що вилучення книжок — привід для ширшої дискусії на цю тему? Чи варто ініціювати суспільне обговорення нині чи зачекати перемоги й ставитися до цього більш раціонально, ніж емоційно? І чи важливе розроблення методичних рекомендацій для бібліотекарів, бо з радянським минулим ми можемо попрощатися й з українським радянським минулим і цінними артефактами?

Якщо йдеться про «літературну класику», то це вочевидь потребуватиме тривалих дискусій з приводу таких авторів як Микола Гоголь. Тут ціле поле для битви. А як щодо Льва Толстого? Викиньте, бо його і так читають в інтернеті, якщо комусь це потрібно. Але я прошу звернути увагу не на емоції, а на об’єктивні речі. Нащо вирішувати долю фондів, якими не користуються? Більша частина бібліотек — мертва, окрім видатних і класних проєктів, які варто наслідувати. А що там у фондах – то нікого не цікавить.

 

З 2014 року я маю досвід роботи у волонтерському проєкті істориків «Лікбез.історичний фронт», який поповнював фонди 11-ти бібліотек південно-східних областей України, тому у мене думки скептичні. 

 

Зараз бібліотечна система практично не впливає на свідомість людей, оскільки у бібліотеках відсутні читачі.

 

За очевидними винятками, коли бібліотека стає публічним соціальним хабом для усіх поколінь, а не лише пенсіонерів, які б хотіли прочитати книжки, які не прочитали замолоду. Таких активних бібліотек я знаю декілька, від Одеси до Старобільська, і вкрай шаную шалену працю їхніх співробітників. Але їх небагато. Можу згадати сільські бібліотеки, де основний асортимент літератури — це книжки про радянських партизанів. Це ж стосується і районних бібліотек Києва, і НБУВ Вернадського. Це загальна тенденція. Туди не ходять читачі, окрім тих, яим потрібні друковані носії для дослідження.

 

Тому вилучення чогось із бібліотек не вчинить жодного впливу на ментальність чи ідентичність українців, а тим більше молодих. Бібліотека сьогодні – це лише символічний акт, тому можна викинути геть усе. Але оскільки ми культурна країна, то у нас мають існувати бібліотеки, які натхненно поповнюють волонтери. Я сам такий. Часом у новинах я бачу розграбовані окупантами бібліотеки, а там — наші подаровані книжки. Але наш читач не окупант, якому сказали «знайди та вилучи, спали».

 

Бібліотекам нічого не треба, а треба конкретним людям у конкретному місці. Військовим чи волонтерам. Для підтримки себе, соціального активу, молоді. Сьогодні книжка — радше символічна річ, аніж об’єкт для сприйняття інформації.

 

Що у тебе на книжковій полиці — тим ти і є. Навіть якщо не читав. Це певний іконостас світської людини.

 

Потрібні електронні версії сучасних друкованих книжок. Проєкт «Електронних варіантів» здійснив би книжкову революцію у нашому просторі, бо інакше книжки не знаходять читача. Мені сумно, але це факт символічного приношення жертв. Тому викидайте з бібліотек будь-що. Країна не впаде, бо вона до бібліотеки не ходить. Серед бібліотек треба зробити розділення на баласт й інформаційні хаби, принаймні на рівні районів. Решта — щасливої дороги у небуття. Шкільні бібліотеки не рахуються – там своя схема роботи.

 

Читайте також: Нічого цінного там у них немає — Семків про російський книжковий спадок