вилучення радянських і російських книжок

Нічого цінного там у них немає – Семків про російський книжковий спадок

13.05.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Нещодавно в Україні створили Раду з розвитку бібліотечної сфери під час війни. До її компетенції також входитимуть і питання, що стосуватимуться подальшої долі радянських та російських книжок, якими переповнені українські книгозбірні. Водночас міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив, що ці книжки можуть стати вторинною сировиною для друку вже нових – українських видань.

Доки довкола «книжкового питання» точаться дискусії, ми вирішили поцікавитись в українських діячів культури, що, на їхню думку, треба зробити зі старими бібліотечними фондами, щоб усі залишилися задоволеними. Першим своїми думками ділиться літературознавець і професор Ростислав Семків.

 

Дискутуючи про вилучення радянських та російських книжок з українських бібліотек, треба пам’ятати кілька речей. Де тільки окупаційні війська діставалися наших книгозбірень – чи в Ірпені на півночі, чи в Торецькому на сході – вони одразу палили українські книжки. Просто всі підряд.

 

Отже, вони вважають ці видання гуманітарною зброєю, що підлягає знищенню. Факт.

 

І ми в часі війни можемо так само думати про їхню літературу. Відповідно, всі наші бібліотеки зараз наповнені мінами уповільненої дії, котрі можуть спрацювати кожен момент і рознести на друзки мозок юної істоти (або й старшої – без належного критичного мислення), яка лише візьме ворожу до української культури книжку до рук.

 

Проте ми європейська держава, а отже – ми не палимо книжки. Навіть більше – в демократичних суспільствах нічого не забороняють, крім відверто людиноненависницьких ідей, організацій і культурних артефактів.

 

Відштовхуючись від вищесказаного, маємо очевидний висновок: хоча фонд радянських і російських книжок справді належить кваліфікувати, виокремивши найбільш небезпечні, проте всі вони більше не можуть залишатися у вільному публічному доступі принаймні доти, доки не зміниться політика рф у всіх сферах – з культурною включно.

 

Доки Росія ротами своїх найвищих політиків і культурних діячів заперечує нашу історію та саме існування держави Україна, нам критично небезпечно толерувати їх у відповідь.

 

Відповідно, лише коли в кожній бібліотеці на півночі буде Василь Стус, до нас може повернутися Баріс Пастернак. Не раніше.

 

З іншого боку, зараз навіть книжки російських класиків на полицях наших бібліотек просто збиратимуть пил. Їх ніхто не замовлятиме, як вже зараз нікому не спадає на думку брати в бібліотеці когось із відомих в СРСР письменників. Хто зараз читає Натана Рибака чи Івана Ле? 

 

Травму війни та окупації пережили надто багато людей, щоб мати будь-які сентименти й до російської літератури. Радянських письменників уже майже не знають, російських насправді за кількома винятками, також. Хтось, може, читав Міхаіла Салтикова-Щедріна, крім кількох філологів? Словом, зв’язуйте всі ці книги шнурочками й несіть у дальній кут книгосховища – їх все одно вже не замовлятимуть довгі роки.

 

Книги загалом читають, коли їх хтось радить читати. Це ж засіб передачі досвіду – джерело людського вдосконалення. Бачимо, що російська класика в цьому сенсі більше не працює: всі ж оті «салдатіки», що прийшли до нас зі зброєю, вчили в школі Льва Толстого, «проходили» Фьодора Достоєвського.

 

Хіба пояснила їм «Війна і мир», що загарбницькі кампанії закінчуються провалом? Стримав їх «Злочин і кара» від масових розстрілів мирних мешканців? Російська література надалі може становити інтерес хіба для фахівців, які намагатимуться зрозуміти, як там на півночі вдалося побудувати таку всеохопну систему брехні, котру бачимо в дії зараз.

 

А ми краще будемо читати твори класиків європейського гуманізму.

 

До речі, про пропагандистську літературу. За останніх десь із 20 років у росії наплодилося маса письменників, які вимріювали у своїх текстах війну не лише в Україні, але й у Європі та в цілому світі. Читомо робило огляд цих та інших «тлєтворних» книг. Звісно, таким зомбопусам нічого робити в вільному доступі: вони вже завдали багато шкоди, переконавши якусь частину населення на півночі піти та позавойовувати сусідні країни. То навіщо отруювати мізки наших із вами співгромадян? Міф про непереможність російської армії вже зруйновано, тому всі ці книги тепер не більше, ніж хвора маячня. Втім, знову ж, ми знаємо, що маячня хворих – потрібний матеріал для аналізу. Фахівці повинні мати доступ до таких книг – їх примірники треба зберігати в закритих сховищах і видавати костюми хімзахисту всім, хто наважиться торкнутися цього небезпечного матеріалу.

 

Складніше питання з українськими письменниками й письменницями, що жили та творили в радянський час. Критично важливо показати, що українська література навіть у часи винятково жорстких репресій проти неї, продовжувала створювати шедеври, навіть коли деградували її чільні творці. Тому в обігу мають залишатися не лише сильні твори знищених радянською системою Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Василя Симоненка, Василя Стуса тощо, але й окремі – найкращі – тексти Миколи Бажана, Павла Тичини, Максима Рильського, Ірини Вільде та інших, які треба коментувати в контексті обставин, попри які їх створили. 

 

Багато репресованих культур зникли або не змогли розвинутися під імперським тиском – натомість, українська культура завжди демонструвала значні можливості підпільного опору.

 

Звісно, перелік пропонованих у бібліотеках і – особливо – у школах творів письменників радянського періоду потребує дискусії та ретельного відбору. Що ж до радянських письменників, які не створили нічого особливого, то час вже розібрався і їх вже забули – не певен, що ви, дочитавши до цього абзацу, згадаєте тих двох, про яких я писав на початку. 

 

Словом, літературі – літературне. Де маємо справу з шедеврами – сильними текстами, які здатні навчити доброго й передати цінний людський досвід – там є сенс залишати їх у ширшому обігу. Решту – в куток, у спецфонд, на матеріали для інсталяцій. Що ж до «шедеврів» російської літератури, то багато з них дуже й дуже переоцінені й жодними шедеврами не є, а дрібка справді вартісних зараз все одно викликатиме упередження й навіть огиду, тому теж краще – геть з очей. Це може й прикро, але коли письменник пише, а його читачі потім б’ють ракетами по мирних кварталах, то щось суттєво не так у тій культурі. Тому її якщо не на смітник, то принаймні на тривалий карантин із суворими санітарами.